Весна цього року приносить не лише тепло і квіти, але й тривогу. Зрештою, так у нас повелося від самого початку, у виборчі роки – спочатку тепло, а потім емоційний надрив, таке дуже наше, істеричне «або-або».
Цього разу я намагаюся триматися осторонь передвиборної гарячки, позаяк розумію, що соціологія, а саме вона зараз є головним афродизіаком суспільства (навіть не компромат, до якого вже звикли), на цей період остаточно втрачає свій квазінауковий характер і перетворюється на проплачені маніпуляції. Тому битва рейтингів нагадує медійну версію телевізійної «битви екстрасенсів». Проте навіть у такому – гротескно-розважальному – вигляді соціологія виявляє тенденції, які фальсифікувати складно.
Одна з них – і можливо, що найголовніша – стосується ідентичності.
З самого початку нової незалежності ми, будьмо чесними, живемо у кризах. Деякі з них були невід’ємним етапом становлення молодих держав і торкнулися не лише нас (як-от економічна чи пост-комуністична). Проте одна з них затрималася у нас занадто довго, відтак, марно сподіватися, що вона еволюційно зникне, як інші, менш суттєві.
Оця головна криза, яку ми помилково називаємо політичною, насправді є кризою ідентичності. Назвемо її для кращого розуміння кризою «національної ідентичності». Тенденція цієї кризи є неухильно наростаючою, навіть якщо на коротких періодах новітньої історії нам здавалося навпаки. Помаранчева революція хіба що зменшила кут її наростання, а Революція гідності насправді взагалі нічого нового не виявила, хіба що у радикальніший спосіб заманіфестувала позиції помаранчевих сил.
В останнє п’ятиріччя хтось ще покладав надії на так зване «молоде покоління». При цьому забували, що всілякі «покоління» («молоде», «втрачене», «кольорове») – це всього лиш література про літературу. Насправді ж існує не дискретний, а континуальний зв'язок між генераціями, який значно сильніший, ніж окремішність поколінь. А трансформації (суспільні) стимулюються ідеями, а не віком еліт, і теж є плинними процесами без чітких меж. Звідси й розпачливі і невлучні звинувачення молоді у «несвідомій» чи «непатріотичній» позиції, як-от з голосуванням у відборі на Євробачення чи інших дрібніших проявах.
Можливо, варто подивитись на ситуацію по-іншому. Побачити, що зараз ми стаємо свідками діалогу поколінь, якщо взагалі не спадкової передачі естафетної палички кризи ідентичності. Можливо, насправді це покоління батьків устами своїх дітей, які за віком отримали право голосу, виводить у тимчасові лідери Зеленського, сигналізуючи, що їхня формула ідентичності – з фейковим православ’ям, російськомовною версією української повсякденності та забальзамованою версією національної культури – є зрозумілішою для більшості і через це прийнятною. А все, що ми розуміємо під питомою українською (виключно україномовною) культурою, залишається для меншості. І саме ця контекстуальна суперечка (а не діалог, як би принаймні хотілося) не дозволяє нам ефективно рухатися вперед.
Електоральні виверти, які зараз бачимо, це всього лиш інша транслітерація неприйняття україномовної західно орієнтованої ідентичності, яке ніколи не зникало. Просто зараз цей протест виражений не в активній, як колись в есдеківсько-реґіональній – формі, а в показовій лояльності, що, утім, межує з саботажем. Все ж таки українці – мирні хлібороби.
Нехай нас не гріє надія залагодити все економічним проривом, якого ніяк не дочекаємося з початку дев’яностих. Причини кризи ідентичності завжди глобальні, а не в першу чергу матеріальні. Можна бути економічно успішними, а не мати внутрішньої згоди. Ми ще далеко не «економічно успішні», хоча й не провалюємо реформ, навіть незважаючи на затяжну війну та її гарячі фази. Однак криза (ідентичності) відчувається, навіть якщо про неї не говорити. Я волію не говорити вголос про цю кризу, бо вона дуже чутлива до інформації. І соціальні мережі (які чутливі до істерії) чи ЗМІ (які чутливі до великих грошей) — не найкращий шлях до виходу з неї.
Особисту електоральну позицію я висловив ще задовго до початку президентської кампанії, на День Незалежності. Тому зараз лише повторюся – наш Президент не є найкращим кандидатом, але він оптимальний для ситуації, коли криза ідентичності починає впливати на політичний процес. І навіть загрожує перерости у кризу державності (у що я поки що не вірю).
Однією з ознак кризи ідентичності є те, що наші політичні еліти «граються» у політику, а не сприймають її як спосіб служіння. Тобто зовсім не відчувають відповідальності за наслідки. Ці наслідки виходять далеко за межі особистих чи навіть партійних інтересів. І політична діяльність не є «брудною» справою, принаймні, не бруднішою за інші професії. Навпаки, часто це питання покликання, якщо немає проблем з ідентичністю.
Наша політика є публічно українською (україноцентричною). Відтак, носії альтернативної ідентичності, яких багато у політиці та держуправлінні, не можуть (і не хочуть) служити цій політиці, вони можуть лише «гратися» у політичні ігри, не відчуваючи відповідальності за невдачі та поразки. Їх не може «боліти», бо для них така Україна, з її україноцентричністю, є чужою. При цьому вони щиро не вважають себе колаборантами або прихильниками російської ідеї, і мабуть, що й переважно не є такими. Можливо, якби офіційна ідентичність була «їхньою версією», то вони б по-іншому ставились до своєї роботи.
Можна назбирати ще й інших ознак кризи ідентичності. Остання подія з марґінальним, хоча й міжнародним пісенним конкурсом також є маніфестацією такої кризи. Перемога за глядацькими симпатіями MARUV є «дулею у кишені» молодого покоління, яку воно, як виявляється, тихо тримає протягом останніх років. Прикро те, що це голос «покоління незалежності».
Я не схильний вважати таку ідентичність культурно-політичною капітуляцією або називати гидким терміном «зрадофільство», як вважають панікери. Ототожнювати цю «дулю в кишені» з контрреволюцією було б також перебільшенням. Свою Вандею ми вже маємо в окремих районах Донбасу. Вірогідніше те, що оця інша ідентичність пробує поки що несміливо і у такий гротескний спосіб заявляти про право на власну модель України.
Це тривожно і зовсім не смішно, як би ми не дистанціювали себе від Євробачення чи «Кварталу» – закривши очі, небезпеки не усунеш. І це не гра (байдуже, доросла чи юнацька), у якій поразки прощають. Мова про наш дім. З рідними образами на стінах. Реальність і час зараз такі, що навіть коли трапиться найгірше, то без стін ніхто не залишиться. Але образи на стінах будуть вже іншими…
03.03.2019