Зміст чи форма?

Література кожного народу переходить певні стадії poзвитку — від колиски до найбільших висот і від висот до занепаду. Кажучи образово, вона переживає означений вік і відповідно до того зміняє свою течію. Це проявляється в шуканнях нового змісту та форми, нової матерії й нових засобів її оформлення. Українська література в сучасний мeнт стоїть на порозі повної зрілости, маючи в собі всі дані для збагачення людськости новими "не старіючими добрами" і лише зовнішні несприятливі умовини є причиною того, що наші літературно обдаровані одиниці не мають змоги у всю широчінь розгорнути своїх спроможностей й нерідко загрузають на півдороги, або починають шукати легкого успіху, стаючи надто завзятими поклонниками самої форми. Але важно підкреслити основну зрілість, що чекає сприятливого менту, щоби перетворитися в щось конкретне і видати овочі з насіння, засадженого минулими поколіннями українських літературних діячів. Тому нічого дивного, що почали з’являтися змагання, які давніші школи так настирливо [...] Коли майбутній дослідник розглядатиме західньо-українську та еміраційну літературну спадщину від часу після світової війни 1914 р., то, думаю, саме цим питанням мусітиме він присвятити немало місця.

В моєму розумінні поняття стилю міститься як підрядне з поняття форми. Стиль, без сумніву, тісно в'яжеться з індивідуальністю, для доказу цього твердження вистарчає вже щоденна обсервація людей з їхніми способами передавання своїх думок та почувань. Але існує і, тай би сказати, збірне поняття стилю і, говорячи про літературний стиль та форму, ми входимо в ділянку літературної "моди".

Що доцільніше й вигідніше: говорити скомпліковано про прості справи, чи зректися всякої зовнішньої претенсійности, спрямовуючи головну увагу в першу чергу на зміст? Думаю, що на цей запит не може бути подвійної відповіди. Все ж серед тих, що приймають активну участь в літературному житті (звичайно, не у всіх!) помітний нахил підшукувати незвичaйнi форми вислову, так що це декоди набирані просто характеру погоні за словом. Особливо поети (звичайно, не всі!) ще й тепер, хоч вже віджили своє — футуризм, імпресіонізм, модернізм, ба, навіть неоромантика, сказали вже своє останнє слово — вони ще й тепер часто доходять задля цього навіть до нехтування загальних і для кожного обов'язкових норм мови в сучасній стадії її лексичного та стилістичного розвитку, намагаються задивувати читача якимись незвичайними висловами, здебільша новотворами, з пpетенсiєю на оригінальність. Мало того, в сучасних поетичних творах не рідко можна надибати накопичення всякого роду мистецьких орнаментів — метафор, порівнянь, епітетів і т. п., і читач мусить споживати замість нормальної поживи пересолоджені ласощі. А поет і не помічає, як і сам він, вбираючись у все більш химерне пір'я, стає врешті решт подібним до екзотичного птаха, якого не хочемо назвати по імені. На щастя, ця епідемія під натиском твердих умовин перейшла найвищий пункт свого поширення й починає зменшуватися, поступаючись місцем природнішому способові творення, хоч ще не бракує епігонів з довоєнного часу і молоді через наслідування своїх безпосередніх попередників затроюють свій хист тими взірцями. Прикладом такого, перевантаженого оздобами стилю може бути Антоничева поезія. Майбутня критика, безсумнівно мусітиме признати, що цей поет таки надміру черпав зі скарбниці поетичних засобів, але поруч з тим він мав визначний талант і ніжне чуття, а свої молодечі почування вмів висловити з непересічним творчим темпераментом. Можна навіть сказати, що пересічну форму корисно затушовував легкий, бадьорий настрій його віршів. Цим і пояснюється його успіх. Чар його безжурного, молодечого пориву був на першому пляні й прикривав оте перевантаження стрічок поетичними прикрасами. Але що йому було подекуди навіть до лиця, те для інших стало фатальним.

Цей чар здобув йому цілу плеяду безпосередніx та посередніх наслідувачів. Перегляньте збірки, що так часто появлялися в Галичині. Скільки там "палкого", "полум’яного", "соняшного". Скільки там роблено-безжурних настроїв! Антоничеву тінь можна ще й сьогодні помітити на декому з теперішніх молодих авторів і читаючи сучасну поезію (сучасне й те, що було років п'ять тому назад), нерідко попадаємо під суґестію, що мабуть, згідно з переконанням авторів, не може бути віршів без майcтерно обдуманих порівнянь, епітетів, образів і т. д. Маємо тоді вражіння, що знаходимося серед якогось псевдобароку, що під покришкою тієї "еквілібристики" поринає і зміст, і всяка мистецька краса. Таким способом мистецькі засоби сповнюють якраз протилежну ролю — замість бути прикрасою твору, вони тільки обтяжують його, зменшуючи цим самим, або і цілком зводячи на нівець естетичну реакцію читача. Вже й те, що все тут обдумане й назовні допасоване та назверх дбайливо вишліфуване, стоїть в яскравій суперечці з суттєвими передумовами справжньої поетичної творчости, де форма мусить зроджуватися спонтанно, випливаючи "з душі", "з серця". В душі i в серці шукаємо джерела "незгасаючого вогню", не маючи з природи речей змоги до кінця прослідити таємниці творчого процесу. Найбільші твори мистецтва зроджувалися саме таким шляхом; індивідуальність автора відбивала на них свій глибокий слід, запечатувалася в тій частині авторового "я" і тоді холодний мармур різбляра або мертві друковані рядки чи фарби на полотні кожний раз оживають перед нашими очима.

(Д. б.)

[Краківські вісті, 01.03.1944]

(Докінчення).

Отож щирість і безпосередність в мистецтві взагалі, а в поезії зокрема, є першою і необхідною передумовою дійсної творчости. Можна надибати твори, написані без закиду під оглядом форми, та, читаючи їх, маємо вражіння порожнечі і відчуваємо, що їм чогось бракує. Чого саме? Тієї внутрішньої сили, яка таємними шляхами вийшла з авторового духового єства на те, щоб стати власністю всix тих, що вміють розуміти.

Таке розуміння мистецтва ніскільки не зменшує значіння форми. Не буває великих творів з недбалою формою, з бідним стилем. Дійсну красу творить гармонійна сполука змісту та форми. Тому всяке заперечування форми — як це можна іноді почути, що, мовляв, не форма важна, а зміст, — ніяк не відповідає вимогам мистецької творчости. І навпаки, спрямування уваги лише на форму веде до надто тверезого творчого процесу. Про безпосередню передачу почувань, звичайно, в тих випадках не може бути й мови. Гіпертрофія прикрас псує внутрішню композицію поезії, яка починає нагадувати пересвітлену фотографію, з блідими тінями й невиразними лініями. Більше того, перевага на користь форми не може лишитися без впливу на зміст, в результаті повстає парадоксальна ситуація, що не зміст обумовлює oформлення, а навпаки — вихідним пунктом стає форма й починає обумовлювати зміст. Неприродність такого положення очевидна. В яскравіших випадках можна навіть висловити сумнів, чи це ще поезія, а не звичайне віршоробство.

Ці завваги не відкидають і ніскільки не применшують значіння т. зв. літературної школи. Як у життю, так і в мистецтві, ніхто не є світом сам у собі, а мусить будувати на підставах, закладених попередниками й втримувати духовий контакт з іншими творцями, з якими лучить його мистецтвознавчий, — тут краще сказати: мистецтво-відчувальний — світогляд. І навіть геніяльні натури в більшій або меншій мірі шукали цього контакту, оберталися в орбіті загальних рухів. Тому дослідник літератури часто вже на підставі стилю може означити епоху або літературну течію, до якої належав автор. Поставання літературних течій настільки ж природнє, як природня в обдарованих натурах і сама потреба творення. Пересічні одиниці з-поміж них зі страху перед судом сучасників пускаються беззастережно плисти за течією, дійсні ж таланти втримують свободу рухів і слідують за нею лише тоді, коли це їм відповідає. Тільки великі бунтарі мають відвагу рішуче противитися існуючим нормам, якщо вважають їх невідповідними або перестарілими. Ці непересічні одиниці, що переростають своє покоління, стають тоді великими реформаторами, знаходять нові шляхи творчости, якими починають іти наступники і накреслені ними нові норми обов'язують інколи цілі покоління мистців. Тут мова про об'єкти вічної вартости, які, хоч часто непризнані сучасниками, знаходять належну оцінку в майбутньому, a автора починають цінити щойно по смерті.

Із слугами форми переважно буває навпаки: Слава за життя, забуття по смерті. Чи ж мало було в усіх літературах світу метеорів, яких оплескувано, яких під небеса підносила критика і творів яких ніхто вже не читав через десять років?

Bиключне спрямовування уваги на форму не тільки псує твори, але й доводить до хибної програми, яка міститься в дуже спопуляризованій формулі: "мистецтво для мистецтва". Коли мистецтво має бути, так би сказати, замкнене само в собі, то пощо тоді взагалі публікувати твори або влаштовувати мистецькі вистави? В такому випадку вже сам процес творення повинен би мистцеві вповні вистарчати. Так кажуть противники цієї тези. І це правда. Як бачимо, саме життя перечить такому credo, хоч, по суті, воно не стільки неправильне, скільки неповне. Бо мистецтво для мистецтва, але разом з тим — мистецтво для людей. Бо мистецтво — це мова, якою передаються іншим відгомоном вічної краси.

Творчість тільки тоді може видати овочі непідробленої вартости, коли вона має змогу розвиватися вільно, не стиснена офіційними рямками, або тероризована нестерпною опінією громадянства. Не можна сподіватися великих появ, коли, напр., мистцеві накидають тематику творів, як це нaпp. практикується в Совітах. Неправильне розуміння завдань мистецтва веде до того, що мистця пригнічують рямками не тільки щодо форми, але й щодо змісту. Так, напp., у нас поширилася була в останніх часах, і ще досі почуєте, теза боєвости літератури. Багато говорилося про те, що література повинна мобілізувати духово нарід, готовити його до зустрічі з грядучою "добою-вовчицею", яка тепер уже перестала бути мітом і показала зуби.

З цією вимогою можна б в основному погодитися, коли б вона не переводилася в життя з такою безрозсудною безкомпромісовістю та коли б в основу цієї акції не покладено такого вже аж надто нескомплікованого розуміння боєвости в літературі. Особливо початкуючі дуже терпіли на цьому, не маючи змоги вповні розгорнути своєї твoрчої індивідуальности, бо ж не завсіди хочеться співати про "когорти, сталь, залізо" й т. п. Існують ще й інші, не менше життєві теми, а втім і боєві настрої можна ж таки оформлювати так, щоб вони не були білими нитками шиті! Один мій добрий знайомий, осідлавши раз несподіванко Пегаса, так схарактеризував цей рід літературної боєвости:

"...забомбили бомбомети,

блиснули ракети,

a нaм за ці версети

давайте монети!"

Правда, життя-боротьба, в наші часи ще й боротьба завзята. Але чи ж, пропагуючи боєві настрої, треба та кожному кроці говорити саме про "гармати"? З другого ж баку не все те й боєве, де це слово відмінюється на всі лади.

Нові великі переживання приносять новий зміст, відкривають очі на багато проблем і приневолюють бачити їх в новому світлі. І тому, що дійсність на багато перевершила літературний образ "доби голодної вовчиці", то після війни, коли, маємо надію, настануть сприятливіші умовини поширення нашого літературного руху, можна сподіватися багатьох змін не лише в ділянці тематики, але й форми. Вже й тепер наші поети починають брати нові акорди і, хоч місцями й прочувається ще примітивне традиційне брякання з обов'язку, хоч при читанні літературної полеміки час від часу вражає нас поза та нахил декого з полемізуючих розв'язувати проблеми, як кажуть, "з цигаркою в зубах", до того ж в претенсійно-вишуканому стилі, то потішаємо себе тим, що все це має вже посмак епігонізму. Зміна буде, бо все, що розвивається, підлягає законам невгомонного неспокою та вічного руху.

[Краківські вісті, 02.03.1944]