Що таке література й яке її завдання? Се питання, піднесене з особлившим притиском вже з другою половиною XVIII в., намагав ся розвивати XIX вік. Великі европейські уми присвятили йому богато труду й дякуючи розслідам таких людий, як Іполіт Teн, Фердинанд Бріметєр, Еміль Еннекен, Герман Пауль і ин., означено досить докладно межі й ціли літератури — що правда, не так докладно, щоби розуміння того поняття не давало приводу до зовсім поважних ще різниць поглядів. Одно при тім можна вважати певною річчю: література — як думає Ернст Ельстер — має на меті викликати при помочі слова сильні й важні почування й тільки ті твори можна причисляти до літератури, що справді викликають ті почування (отже передовсім: самопочування, співпочування, суспільні й реліґійні почування і найбільше естетичні почування, як краса, знесле, траґічне й комічне. Як і в життю, так і в літературі не являють ся ті почування відокремлені, самі для себе — вони йдуть у суміж із льоґічним і етичним світоглядом, а тільки в літературних творах повинна бути чуттєва сторона найсильнійше підчеркнена. Найчастіше дієть ся се при помочі відповідної форми літературного твору, при чім під формою належить розуміти не тільки будову твору (композицію), а й такі невідлучні прояви поетичної творчости, як: слово й поетичний стиль, що виражає мисли поета й деколи цілої суспільности й епохи. Тому не без деякої рації хочуть деякі розширити обєм літератури на усякі словесні витвори, котрі можна розважати з огляду на форму у згаданім широкім розумінню.
Відси виходить ясно, чим повинна заняти ся оцінка літературного твору. Її завданням буде передовсім зясувати поетичний світогляд автора, зрозуміти уявну й розумову працю творця, розібрати почування й погляди на життя поета, зглубити його естетичні понятя й представити його стиль.
Така оцінка літературного твору далека від того "естетичного" методу в історії літерагури, що, виходячи від неясного поняття якоїсь метафізичної "краси", відсуджує з тої точки погляду від права називати ся літературною прим. майже ціле староукраїнське письменство, бо в ньому, мовляв, нема нічого "естетичного" чи "артистичного". Противно, обєктивний дослідник зачислить без вагання до літератури от хочби українське полємічне письменство XVI. й XVII. вв., бо воно мало на меті подати не так строго фахові (богословські), отже льоґічні, не естетичні поняття, як радше його ціллю було ділати в напрямі розбуджування сильних почувань (не тільки реліґійних, але й суспільних — патріотичних).
Але й при такій обєктивній, науковій оцінці літературних творів трафляєть ся часто на одну велику трудність — на рішення відношення естетичного світогляду поета до його етичних поглядів, до моралі, яка стрічаєть ся в його творі. Бо хоч естетичні поняття є випливом почувань, а етичні поняття мають своє жерело у волі, все таки доволі трудно повести докладну межу між почуваннями й волею, між естетикою й етикою. Німецький психольоґ Вільгельм Вундт є тої гадки, що словами: почування й воля означуємо тільки дві сторони одноцільної душевної прояви. В строгій науці відріжняєть ся очевидно зовсім докладно прояви почувань і відділяєть ся їх від прояв волі — але в щоденнім життю так не дієть ся. Раз у раз стрічаємо ся з висловами, що сей або той твір не має ніякої стійности, бо його мораль є шкідна. І не тільки в щоденному життю бачимо таке. В історії літератури є цілий напрям — т. зв. етичний метод (його представителем був прим. Буслаєв у Росії), котрий оцінює літературні твори власне передовсім в етичної точки. Рішення значіння етичного крітерія для історико-літературної оцінки творів письменника є незвичайно важне не кажу вже для старої, але ще більше для найновійшої української літератури. Твори таких визначних українських письменників, як Володимир Винниченко або Михайло Яцків, письменників, що визначають ся безсумнівним талантом і дали неодно цінне нашему письменству — осуджують ся часто неприхильно тільки тому, то в них добачаєть ся деколи обиду загально-принятих моральних поглядів. Чи се дієть ся справедливо? Чи українська літературна творчість повинна вязати ся етичними зглядами? Чи таке вязання вийде на користь українському письменству? Чи може воно спинить свобідну творчість і причинить ся до обниження артистичної стійности письменства? Се питання першорядної ваги не тільки для творців-письменників, але ще більше для суспільности, до котрої почувань промовляють письменники.
Коли відповідь на сі питання має бути обєктивна, безпристрасна й по змозі науково певна, належить із найбільшим притиском наставати на згаданім відріжнюванню морального й естетичного світогляду. Їх обох ніяк не можне мішати й, так сказатиб, оден світогляд не відповідає за другий. Хоч як тісно злучені вони в нашій душі, все таки оден світогляд не може бути мірилом другого. Тому в теорії могли би бути твори поетично гарні, хоч етично були б вони погані. Але се є тільки теорія.
На ділі, як уже згадано, живе життя показує, що естетика й етика є нерозривно звязані з собою. А що завданням літератури є представлять життя і тільки життя (а не прим. якісь відірвані поняття і под.), то й у літературному творі виступає сей звязок ясно. Кажемо виразно ще раз, у науці відділюємо етику від естетики, не міримо естетики етикою й етики естетикою, але письменник мусить відповісти за свої моральні погляди так само, як відповідає за свої естетичні погляди. А в естетичних поглядах обовязують певні норми — очевидно не якісь схолястичні, виведені з теоретичного мудровання норми, а норми, що випливають із поетичною світогляду, без котрих нема поезії. Свобода поетичної творчости не повинна бути вязана — се правда, але заразом се також тільки теорія. Я думаю, що поетична творчість мусить мати деякі межі, поза котрі їй не вільно виступити. Сі межі накладає їй жерело, з котрого випливає поетична творчість, т. зн. життя. Творчість поета випливає з життя й вона повинна бути призначена для життя. Як того нема, поезія стає мертвою, перестає бути поезією. Тому теоретизовання в роді: "штука для штуки" уважаю погубним для поезії, бо воно позбавляє її найважнійшої основи — і відриває її від життя, убиває її. Таке теоретизовання доводить до ріжних дивних парадоксів, як прим. говорення про "красу" погані — неначе би так могло бути, що в нормальнім умі годять ся із собою ті противенства! Поезія, що має представити життя, бачить у ньому і красу й погань, добро й зло, але лучити сі поняття в суміш — се справжній дивогляд — одно й друге мусить також і поезія назвати по імени, а не представляти справи на виворіт. З того, що сказано висше про поезію, випливають і задачі поета в области етики. Очевидна річ, свої етичні погляди мусить він представляти поетично, себто так, щоби вони викликували сильні й важні почування — бо горе тому поетови, котрий перемінить свої поезії чи загалом поетичні твори в моралізуючу проповідь: його твір перестає бути поезією. Але з другого боку в кождім поетичнім творі пребиваєть ся якийсь моральний світогляд, котрий характеризує сей твір і... автора, бо автор відповідає все за світогляд, котрий він подає суспільности. Годі вимагати від поетів, аби кождий із них мав однакові моральні погляди, ще й до того, так сказатиб, офіціяльні. Противно, поет може, а деколи й повинен сотворити собі свою власну мораль — се часом безсмертна заслуга поетів (вкажемо хочби на Тараса Шевченка). Але і в сій области обовязують поета деякі норми, що накладають на його творчість межі, котрих йому не вільно переступити. Сі межі диктує також життя, — се певні, загально признані моральні погляди, котрих поетам не вільно переступати, бо їх переступлення є злочином або божевіллям.
__________
Українська література стоїть під сю пору перед великим зворотом. Сей зворот мусить наступити, о скільки наша література не схоче відірвати ся від живого життя нашого народу, о скільки не схоче втратити ґрунту під ногами. Народне життя України звертає на инші шляхи, на шляхи, так сказатиб, активізму. Чи скорше, чи пізнійше жде нас своя власна держава. Чиж можливе, щоби українська література схотіла ста нути оподалік свойого народу й глядіти спокійно на його кріваву боротьбу, займаючи ся пустим теоретизованням "штука для штуки" або будованням якоїсь крайно індівідуалістичної моралі, що з зимною кровю нищить ряд одиниць, аби тільки догодити coбi — або виводженням хорих фізично й психічно людий з їх безплодним песимізмом чи з грязним гедонізмом? Ні, помимо деяких прояв у сім напрямі (передовсім під впливом загорілих, невдатних до правдивого життя російських теоретиків ідеалів) я бачу, що українська література йде на нові шляхи, котрими хоче повести свій нарід у красшу будуччину. Зрештою сего має право український нарід домагати ся від своїх письменників. Нині, серед тої тяжкої боротьби за найвисші й найдорожші народні ідеали повинно ся скоординувати усі народні сили в оден напрям, сконцентрувати в оден ідеал. Ідея независимой зєдиненої України — мусить проявити ся і в літературі, а не тільки на полі бою. Нехай світ не скаже, що українські письменники не вміли зрозуміти великої хвилі, не вміли станути на висоті свого покликання. Нехай їм присвічує хочби примір польських великих письменників, котрі мають тую безсмертну заслугу, що після упадку Польщі вміли піддержати народного Духа й здержати нарід від розпуки. А до того треба було деколи незвичайного гарту духа — серед найстрашнійших хвиль треба було сміяти ся щирим сміхом комедії, щоби не дати людям... плакати. А що зробив Генрик Сєнкевич з своїми історичними романами! Я переконаний, що нинішня польсько-українська війна є у великій части заслугою (не скажу: прислугою польському народови) власне ідеольоґії, витвореної трильоґією Сєнкевича.
І наші письменники мають велику задачу перед собою. Витворення правдиво українського способу мислення, пропаґанда народніх ідеалів, передовсім єдности всіх українських земель, вироблення почуття народної карности, гарту духа, сильної орґанізації і т. д. — ось над чим повинні працювати уява й розум українського письменника. Певна річ, усе повинно дістати високо поетичну форму, а не плоску тенденційність, бо тоді не була-б наша поезія правдивою поезією.
Ревізія поглядів на завдання літератури почала ся на Україні вже давно перед війною. Бачимо се не так у теорії, як радше у практиці. Наші письменники шукають нових шляхів творчости. Вказують на се й проби сотворення нової моралі в літературі, ріжниці поглядів на відтворювання життя й под. Пробовано й мальованням минувшини України промовити до патріотичних почувань Українців. У драмі бачимо ce змагання прим. у творах Василя Пачовського ("Сон української ночі", "Сонце Руїни", "Сфінкс. Европи"), котрий так сильно підчеркав ще перед великою світовою війною ідею самостійности України. Появив ся і ряд історичних повістий, передовсім у Галичині, як: Андрія Чайковського ("За сестрою", "Віддячив ся", "Побратими"), Осипа Назарука ("Ярослав Осмомисл"), Юліяна Опільського ("Іду на вас!"), Вячеслава Будзиновського ("Осаул Підкови", "Під одну булаву"), Володимира Бирчака (не готова ще повість про Василька Теребовельського та його оповідання).
І власне на сі історичні повісти й оповідання хочу звернути пильнійшу увагу ширшої громади, бо власне такі твори можуть мати найбільш виховуюче значіння для нашої суспільности — вони можуть найкрасше прислужити ся щойно згаданій задачі наших письменників. Деякі із згаданих повістий мають справді гарні прикмети: вони визначають ся високою ідейністю й цікавим способом оповідання. Тільки шкода, що деколи намагали ся автори приготовити сі твори спеціяльно для молодіжи й тим пошкодили артизмови оповідання. Належить все тямити, що твори, призначені для молодіжи, повинні визначати ся тими самими високими прикметами, що й твори "для старших", бо інакше такі твори не будуть мати ніякого впливу на молодіж. З ідейного боку в історичних оповіданнях галицьких письменників незвичайно цікава проява, що вони сягають часто в козацьку минувшину й переносять ся гадкою в Придніпрянську Україну. Се тая туга за зєдиненням усіх українських земель, що живе в душі кождого справді ідейного галицького Українця.
Між тими творами визначаєть ся своїм обємом повість Назарука "Ярослав Осмомисл". Автор вложив у сю повість може найбільше праці із усіх згаданих письменників. Під артистичним оглядом має твір Назарука безперечно богато визначних прикмет (згадаймо хочби плястичну стать Настасі Чагрівної). І тому передовсім у першій частині повість пориває читача. Я сказав би, що з естетичного боку ся повість вдоволяюча (хоч там є й хиби у будові, прим. за довгий і слабо повязаний з цілістю епізод з індійською вірою). Повість будить у читача сильні почування могутніми картинами (прим. битва під Теребовлею, стріча Ярослава з Настасею). Але не вдоволяє вона мене з етичного боку — бо може в тім напрямі розбудити почування, зовсім не бажані, а може й шкідливі для нашого народу. Так прим. у повісти за сильно підчеркнений антаґонізм між Києвом а Галичем. Воно можна й такі теми порушати (пригадаймо собі, що й автор "Слова о полку Ігореві" взяв собі темою своєї безсмертної поеми княжі крамоли), але тоді належить такі факти освітлити відповідно. А сего не бачимо в тій повісти — противно, той конфлікт між обома землями представлений надто принадно. — Друга річ: сама справа Настасі Чагрівної. Стать сеї дівчини змальована так чудово, що вона нас зовсім захоплює. Супроти неї законна жінка Ярослава виступає так блідо й мізерно!... Без сумніву автор вдоволив тут естетичним вимогам, але чи з етичного боку усе в порядку? Зважмо, що родинне життя — се основа народного життя. Кріпка родинна орґанізація є основою кріпкої державної орґанізації. Автор — Українець повинен і над тим застановити ся.
Ось чому я заговорив про естетику й етику в літературі. Теперішня велика хвиля вимагає дечого й від свобідної артистичної творчости. А зрештою — возьмім инший примір, от хочби роман Винниченка "Честность съ собой", де виведені люди з божевільно-індівідуальною етикою. Чи ся повість справді збільшає славу такого визначного автора? А може без неї він був би більший?
Щасливий той письменник, що вміє погодити правдиву естетику з високою етикою — він стає народним пророком.
[Нова Рада, 07.01.1920]
07.01.1920