Промова президента Європейської ради Дональда Туска, виголошена нині, 20 лютого, у Львівському національному університеті ім. Івана Франка з нагоди вручення йому диплому «Почесний доктор (Doctor Honoris Causa) ЛНУ ім. І. Франка»
Дякую вам за те, що ви без хвилі вагання прийняли мою пропозицію, аби я сьогодні говорив до вас своєю рідною мовою, польською. За посадовими обов’язками при різних оказіях та урочистостях використовую англійську мову. Але я знав, що сьогодні буду серед друзів, винятково друзів. Тому дозволив собі висловити таке прохання.
Для мене це було важливим, тому що слова, котрі за хвилю промовлю, присвячую мешканцям Львова і мешканцям Гданська, українцям і полякам. Мені б хотілося, щоби моє послання потрапило до вух і до сердець також моїх земляків.
Я є польським патріотом і водночас відданим європейцем. Не бачу тут жодного протиріччя, радше навпаки. Я є польським патріотом, дуже люблю Польщу – і дуже люблю Україну. Не бачу тут жодного парадоксу. Для мене особисто любити Польщу й Україну – то як любити свою маму і закохатися в дівчину. Мабуть, розумієте, про що кажу.
21 листопада 1932 року професор вашого університету, котрий тоді називався університет Яна-Казимира, Казімєж Твардовський виголосив промову (мабуть, це відбувалося власне у цьому залі), присвячену отриманому титулу доктора honoris causa, присвоєного іншим навчальним закладом – Познанським університетом.
Він звернув увагу слухачів на певний парадокс, пов’язаний з цією почесною відзнакою: адже докторати honoris causa отримують «однаково і вчені, і митці, і державні діячі, і військові керівники – тобто одиниці, котрі діють у якнайрізноманітніших напрямах». Власне кажучи, професор Твардовський не міг знати, що в XXI столітті так складно буде відрізнити артистів, або навіть комедіантів, від політиків. Що в цілому світі з’являться демагоги, котрі добре почуватимуться в обох іпостасях.
Люди різних професій і покликань отримують титул доктора honoris causa, адже ті, хто надають цей титул, вважають, що нагороджений зможе їх чомусь навчити. Сама етимологія «доктор» означає: той, хто чогось вчить, хто може надати корисну лекцію.
Я хоч за професією і є вчителем історії, але з досвіду знаю, що життя є цікавішим вчителем, аніж викладачі – вибачте мене, присутні. Отож я вирішив розповісти про лекції, які дали мені (й нам усім) наші міста – Львів і Гданськ, їхня історія і сучасність. Маю на увазі лекції солідарності і лекції примирення.
Мені було 20 років, коли розпочалася моя доросла пригода в політиці. Під кінець 70-х років минулого століття ми починали, ще як студенти Гданського університету, організовувати нелегальні демонстрації проти комуністичного режиму. Ми збиралися біля пам’ятника Яна III Собєського. Перед Другою світовою війною той пам’ятник стояв у Львові при тодішніх Гетьманських валах.
Той шматок Львова в Гданську, що став символом опору і надії – то не єдиний символ, який поєднує два міста.
Як, може, знаєте, на гербі Гданська є два леви. Леви у Гданську повсюди – хоча таких гарних і достойних, як ті два, що лежать при вході до львівської Порохової вежі, в Гданську нема.
Навіть уболівальники «Лехії», моєї улюбленої футбольної команди, називаються «леви півночі». А сама «Лехія» (Гданськ) успадкувала свою назву від одного з довоєнних львівських футбольних клубів. Команду започаткували одразу ж після війни інженери Львівської політехніки, котрі потрапили до мого міста, аби відродити до життя Гданську політехніку і відбудовувати наше місто, наш спорт і нашу корабельню.
Великим прихильником «Лехії» був убитий нещодавно президент Гданська Павел Адамовіч.
Розбиті горем мешканці Гданська отримували сигнали солідарності з дуже багатьох країн світу. Одним із найбільш зворушливих був великий портрет президента Адамовича, висвітлений на стіні вашої Ратуші. Ми бачили це в інтернеті – і плакали, коли дивилися на цей жест.
А також інформація, котра з’явилася перед самим похороном нашого президента, яка звучала так: «Чудовий жест, що будує порозуміння між поляками та українцями – мер Львова Андрій Садовий прилетів до Гданська в четвер пізно пополудні спеціально для того, щоб хоч на хвильку стати при труні Павла Адамовича в Європейському центрі "Солідарності" і залишити запис у книзі співчуттів. У п’ятницю о 6:00 рано вилетів до Львова».
В Гданську надаємо солідарності особливу увагу. Солідарність – на перший погляд, безпомічна і слабка – виявилася сильнішою за озброєну потужну імперію.
Бути солідарним – то не така легка справа. Адже мусиш посвятити свої інтереси, а часом самого себе, комусь іншому. Це принцип «один за всіх, всі за одного», котрий поєднує людей заради інших людей, а не проти них. Як казав наш Папа Іван Павло II (звісно, він говорив ці слова в Гданську), солідарність – то завжди «один з другим», і ніколи «один проти другого».
У політиці солідарність – це найкращий антидот проти ресентиментів і, мабуть, єдина реальна альтернатива для політики, котра сприймається винятково як беззастережна гра інтересів.
Багато років тому, коли я як прем’єр польського уряду розмовляв у Москві з Владіміром Путіном, почув його дефініцію політики. В ній лунала трохи спрощена версія філософії Карла Шмітта. Якщо скорочено, то політичність можна зрозуміти лише через антагонізм. А об’єднуватися можна тільки вздовж лінії «ми» і «наші вороги».
Це спокуслива пропозиція, інтелектуально дуже проста. Опирається тільки на силу, а врешті – майже завжди на насильство. Відкидає компроміс, переговори, співіснування чи плюралізм.
А все-таки: політики, котрі практикують культ сили, неодноразово мусили поступитися перед солідарністю. Хоча потенціали завжди здавалися нерівними.
Може, через те, що солідарність часом можна дійсно полюбити, а сили – хіба що злякатися. А любов завжди сильніша, ніж страх.
Знаю, що для багатьох львів’ян мого покоління гданський серпень 1980 року був важливим сигналом. Ось як говорив про це професор вашого університету, історик Ярослав Грицак в інтерв’ю для газети Tygodnik Powszechny: «Коли спалахнула "Солідарність", я був студентом. і мені, як і моїм колегам, запрагнулося, аби і у Львові відбулося диво свободи». Коли згадують з українськими товаришами ті часи, «виявляється, що гасла Солідарності променіли не лише на Львів, але досягнули до Волині, навіть до Києва» – «польські впливи стали істотним чинником, котрий сформував нашу українську ідентичність».
І диво свободи сталося. В Гданську. Трохи пізніше – у Львові. І на цілій Україні. Всупереч похмурій логіці сили.
Від початку всі відчували, що дива свободи не буде без солідарності, котра би долала кордони, котра би долала національні ідентичності.
Коли ми зібралися 1981 року в Гданську як делегація спілки «Солідарність», то сформулювали послання до людей праці Східної Європи, в якому висловили слова про подібність наших доль і потребу зустрічі поляків, українців, росіян та інших народів тієї частини світу. Коли тодішній перший секретар Леонід Брежнєв отримав текст послання, коротко ствердив: «Це небезпечний і провокативний документ». І мав рацію, як виявилося.
Було чимсь абсолютно нормальним для багатьох поляків, що через чверть століття на вулицях Києва в часі Помаранчевої революції з’явилися прапори польської «Солідарності».
Професор Грицак у своєму інтерв’ю розповідав також, що «захоплення "Солідарністю" спричинилося до першого драматичного конфлікту між молодим і старшим поколінням». Його родичі «мали болісні спогади, пов’язані з Польщею». Походили з села під Стриєм, пам’ятали про антиукраїнську політику Другої Речі Посполитої.
Не мушу вам розповідати про те, що в Гданську я неодноразово чув певну злість у словах з боку старших від мене земляків, поляків, котрі згадували про жахливі події на Волині й жахливі вчинки українців проти поляків.
І тут перейду до другої лекції – лекції примирення.
Гданськ – місто, котре століттями будували поляки і німці, шотландці й голландці, євреї і кашуби, меноніти, гугеноти, протестанти, католики, татари і караїми – в певний момент стало символом міжнаціонального конфлікту і націоналістичних збурень. Під час яких лунало одне питання: «Чий є Гданськ?», а не «Який є Гданськ?».
Вікове місто синергії, синтезу і симбіозу несподівано стало причиною Другої світової війни. Бо німецькі нацисти бачили в різноманітності (не в Гданську, але загалом) лише проблеми, які вирішуються силою.
Комуністи не було набагато ліпші.
Мусіло минути багато років, перш ніж перемога «Солідарності» не відкрила в людських серцях потребу примирення. Це власне Павел Адамович уперше запросив німців на Вестерплатте, аби разом з ними вшанувати річницю вибуху Другої світової війни. Нині поляки і німці, подібно до того, як і французи, іспанці, хорвати, на фундаменті примирення будуть європейську спільноту.
Львів є подібним містом. Не тільки тому, що впродовж століть його будували різні нації і різні релігії. Не тільки тому, що, як пише Юрій Андрухович, по річці Полтві 300 років тому курсували гданські вітрильники. Нині важко собі це уявити, погоджуюся. Хоча 300 років тому це було можливо.
Подібно до Trójmiasta, Львів був справжньою синтезою багатьох культур. І лише те невблаганне XX століття змушувало нас всіх і наших предків вести розмову тільки з одного боку.
Було важко. Минулося.
Нині ці два міста-символи по тому всьому, що пережили, – польський Гданськ і український Львів, – міста, котрі послали міцний сигнал свободи: з Гданська – на цілу Польщу, зі Львова – на цілу Україну, – ці два міста мусять стати провідниками для всіх поляків і для всіх українців, провідниками примирення між нашими народами і всередині наших народів.
Закінчую цитатою з Івана Павла ІІ (в Польщі все ще найбезпечніше закликати до примирення з сусідами, покликаючись на Папу). Сказав на річницю Волинської трагедії: «Нове тисячоліття вимагає, аби українці й поляки звільнилися з полону своїх сумних спогадів із минулого. Розмірковуючи над минулими подіями в новій перспективі, підіймаючись на будівництво кращого майбутнього для всіх, нехай подивляться взаємно на себе поглядом примирення… Нема справедливості без прощення, а співпраця без взаємної розкритості буде крихкою».
Дякую вам за нагороду. Дякую за те, що ви зробили для Львова, для України, для Європи. Маєте підстави пишатися тим, що ви зробили.
20.02.2019