Львів, 18-го лютого.
З того часу, як до Львова наїхала сила втікачів з України, виникла думка заснувати у Львові свою парафію, щоб мати можливість слухати Слово Боже і молитись у своїй рідній мові так, як до того вже звикли наші люди, що прибули сюди з Києва, Харкова, Полтави, Житомира, Винниці та з інших міст, містечок та сел України.
До того ж спонукало наших людей ще й те, що єдина православна церква у Львові — Св. Георгія (словянська), що міститься при вулиці Францішканській ч. 3, досить мала і з напливом втікачів не може містити всіх вірних, які в неділі і свята вщерть наповнюють св. храм, бабинець і навіть частину цвинтаря коло входу.
А тому з ініціятиви Його Преосвященства Єпископа Сильвестра, який пробував у Львові проїздом до Варшави, була тут утворена церковна рада, яка згодом порушила перед Його Блаженством Митрополитом Діонізієм клопотання про заснування у Львові Української Автокефальної Православної Церкви з відправою Служби Божої українською мовою.
Блаженний Митрополит ласкаво приняв нашу делегацію, дав своє Архіпастирське благословення на відкриття у Львові Української Автокефальної Церкви в честь Благовіщення Пресвятої Богородиці, затвердив настоятелем Церкви о. Олександра Попова та висловив свою радість з приводу того, як він казав, історичного факту, що у Львові вперше залунає в церкві Слово Боже українською мовою.
Ця радісна вістка так одухотворила нашу Церковну Громаду, що було вирішено, не чекаючи того часу, коли буде відремонтовано наше постійне церковне приміщення, виправити Службу Божу і найближчу неділю, скориставши для того вільне в неробочий день приміщення Комітету Допомоги Втікачам, де в неділю, 13-го лютого 1944 року і було відправлено Літургію з молебнем.
Зважаючи на те, що відправа мала відбутися без підготовки в непристосованому і вбогому на вигляд приміщенню, у багатьох парохіян виникала тривога і деякі побоювання, що відправа не матиме того достойного вигляду, якого слід надати церковній службі. Але гарячий ентузіязм, який охопив громаду в тому святому ділі, на наше щастя усунув всі перешкоди, всі наші побоювання.
Наше жіноцтво найперш подбало про те, щоб прибрати приміщення та надати йому церковний вигляд: прикрасили його образами, рушниками, подбали про свічки, ладан, проскури, тощо. Велику зaслугу в святому ділі зробили також хористи Української Капелі та аматори, утворивши імпровізований церковний хор, який дуже пристойно відспівав Службу Божу.
Після Літургії перед о. Олександер Попов проголосив коротке та вельми змістовне казання на євангельську тему про "Блудного Сина", притчу про якого вірні прослухали підчас Літургії. Ту тему о. проповідник дуже влучно і дотепно пристосував до мандрівної долі втікачів.
Вся Служба Божа була відправлена з великим піднесенням. Слово Боже, проголошуване з відповідним почуттям рідною мовою, западало в саму душу, в очах присутних світилась сльоза. Хто був на цій відправі, той відчув душею і серцем, який гріх, що рідна українська мова нібито принижує святість церковної відправи, висоту Слова Божого.
Львівські вісті
19.02.1944