Є цікава модернополітична приказка: що в Суркова на язику – те в Путіна на думці. На тижні радник президента Росії Владіслав Сурков опублікував статтю, в котрій проголосив, що Росії набридло вдавати зі себе демократію. Історичне призначення вимагає від неї інакшого політичного устрою, і відтепер на століття вперед Росія здійснюватиме нову ідеологію – «путінізм».

 

 

Стаття «Довга держава Путіна» вийшла у виданні «Независимая газета». Низка оглядачів назвала цей текст «пєлєвінським», бравурним, нарочито хуліганським. Втім, він окреслює певні апетити Росії, і нам, Українській державі, це не віщує чогось доброго – а тому вартує хоча б діагностики.

 

Минулого року Владіслав Сурков уже виходив у пресу з подібним напівлітературним хуліганством. У статті «Самотність напівкровки» він писав про те, що Росія більше не має наміру брати Захід за приклад, і пророкував, що її чекатиме століття глобальної самотності. Ну а методом спілкування є в тому числі війна.

 

Михайло Пашков – співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова, в минулому – головний консультант аналітичної служби РНБО; кандидат філософських наук. Міркування про те, наскільки підставовим є поняття «путінізму».

 

НАЙКРАЩИЙ СПОСІБ ЗАХИСТУ – НЕ УПОДІБНЮВАТИСЯ

 

– Пане Михайле, у своєму тексті Владіслав Сурков обґрунтовує певну концепцію «путінської Росії», визначає її історичну місію. Цікаво: наскільки ця концепція матеріалізована в реальному житті? Що з’явилося раніше: ота сама «сурковська» ідеологія, котра передувала появі нинішньої Росії, або ж навпаки – спершу виникла система, а зараз свита намагається її обґрунтувати «заднім числом»?

 

– Стаття Суркова – це, з одного боку, ідеологічне продовження його попередньої публікації, про «самотність напівкровки». Але насамперед її треба сприймати як явну апологетику – спробу філософськи обґрунтувати нинішній путінський режим, його необхідність для Росії, його стійкість і неминуче продовження в середньостроковій та довгостроковій перспективі.

Сурков намагається, по-перше, обґрунтувати історичну неминучість саме такого режиму, а по-друге, обґрунтувати потребу поліцейської держави. Про це сказано прямим текстом: запит на поліцейську державу пов’язаний з великими територіями, потребою захищати державу від зовнішніх ворогів. А це вимагає жорсткого, централізованого, авторитарного управління.

 

З іншого боку, слова Суркова можна розглядати як своєрідний шантаж, ультиматум Заходу. Тому що тут чітко обґрунтовується цивілізаційна експансивність Росії: Росія вже втручається в мізки Заходу, вона здійснює активну агресивну ідеологічну експансію, на Росію починає орієнтуватися низка західних політичних сил. Він висловлює постулат незмінності нинішнього державного устрою Росії як цивілізації, яка несе ідеологію іншим країнам. А ті не мають іншого виходу, як прислухатися.

 

Щодо інших тез, то можна згадати про концепцію «глибинного народу», на який нібито спирається нинішній режим Путіна. На мій погляд, тут сплутано праведне з грішним. Тому що «глибинний народ» у Росії – це не той народ, який аплодує Путіну, а той, який виступає проти. «Глибинний народ» загнаний дійсно вглиб. Це опозиція режиму, вона не має права голосу на телеканалах, вона придушена і задушена. Але цей «глибинний народ», думаю, у свій час іще скаже своє слово.

 

– Сурков висловлює такий термін для описання російського ладу – «путінізм». Він уникає тлумачень цього поняття, але з того, як хизується «експортом» ідеології і як таврує демократію, можна підібрати синонім: «путінізм» – це опановане лицемірство. Яке ваше враження?

 

– Діло в тому, що Росія дійсно перетворилася на колосальну фабрику фейків. Виробництво так званої пост-правди йде у Росії промисловими масштабами. Це несе дуже високу загрозу для всього світу, оскільки така політика повністю розхитує систему цінностей. Але Росія, звичайно, перебільшує свої впливи. Бо це заслуга не тільки Путіна: у міжнародній політиці є й інші персонажі, які працюють у цьому напрямку, з власної волі чи мимоволі.

 

Якщо сфокусуватися на конфлікті між Україною та Росією, то видно: біле підмінюється чорним. Пріоритет надається фейковим інформаційним повідомленням – таким чином, викривлена фальшива картина намагається виправдати схильність Росії до політики у стилі права сили. Це дуже яскраво викриває російську зовнішню політику, котра сфокусована не на дотриманні міжнародних цінностей, норм, правил, а будується на прийомах, які використовують спецслужби. При чім не в найкращому вигляді.

 

 

– Радник російського президента фактично бере на Росію відповідальність за «Брекзит», за трампівський «great again». Це дійсно так? Чи бравада?

 

– Я б сказав, що й перше, і друге. Дійсно, російське втручання в американські вибори частково доклалося до ускладнення внутрішньої ситуації у США: конфлікт між конгресом та президентом, судовий процес (ідеться про суд над членами команди Дональда Трампа, звинуваченими у контактах із Росією, – Z). Насправді, звісно, все є набагато складнішим і не таким пояснюваним. Видається очевидним, що Сурков будує своє бачення світу на викривленій картинці – віртуальна реальність стає ареною бою, ареною зіткнення ідеологій.

 

Безумовно, у світі існують різні центри сили, різні системи притягнення. Але Росія не належить до центрів притягнення. Навіть на пострадянському просторі! Якщо взяти ЄврАзЕС як економічну структуру чи ОДКБ як військово-політичну структуру, то вони не грають ніякої ролі на світовій арені, вони не є ані впливовим гравцем, ані суб’єктом. Це ілюзія – ніби Росія є маяком, притягальною силою. Я би сказав, що якраз навпаки. Сурков продукує міф, який не має нічого до реальності.

 

 

– Дійсно, Росія не притягує. Але Сурков ставить у заслугу Росії не так якусь привабливість, як те, що вона досягнула успіхів у знищенні устроїв, політичних систем, інституційних зв’язків.

 

– Звичайно ж. Це є інтересом Росії як держави на зовнішньополітичній арені – протистояння серед противників, послаблення противників. Але це лише одна сторона зовнішньої політики. Бо інша сторона – це набирання і структурування союзників. Протистояти цілому світові наодинці дуже важко.

 

Я не випадково розпочав свою відповідь зі згадки про «напівкровку». У попередній статті Суркова окреслюється образ російської самотності і пунктирно визначаються її перспективи в майбутньому. Це імперськоцентричний погляд, який ультимативно вимагає від світу прийняти російські правила гри і ставить у вершечок кута путінську державу – «довгу» і «глибоку». Але в цій ситуації важко говорити про те, щоб Росія могла вплинути на інші країни самою лише риторикою. Це не сумісне ані з дійсним авторитетом Росії у світі, ані з її науково-технічним, промислово-економічним потенціалом. Порівнювати Росію зі США, з Китаєм, з ЄС неможливо.

 

Сама риторика не нова. Можна звернутися до торішнього федерального послання Путіна, в якому теж пролунав жорсткий і чіткий ультиматум Заходу; тоді ж Росія продемонструвала нові зразки озброєння. Ось ця силова філософія власного суверенітету і власної особливої цивілізації, яка прагне диктувати свої умови цілому світові, чітко пролунала і в путінському посланні. Тому я сприймаю подібну риторику як апологетику режиму. І це своєрідний апофеоз ідеологічного забезпечення російської імперськості.

 

Дійсно, цей опус Суркова викликав певне пожвавлення в соцмережах, обговорення на телебаченні, різні коментарі, насмішки і так далі. Треба сприймати його як факт, як явище сьогоднішньої дійсності. Так само, як у краплі відображається по-особливому картина світу, так само і в сурковській статті відображаються погляди російської політичної еліти – досить вузького і неширокого кола, котре обслуговує владу. Це стаття вірного соратника і надійного помічника, який хоче розраховувати на те, що так думає «читач №1».

 

 

– Цей текст узгоджений з Кремлем як офіційною структурою?

 

– Важко сказати. Сурков має інтуїцію, розуміння ситуації. Він вже досить довго працює з Путіним і чудово вивчив його звички, смаки, інтереси, тому й зважився написати такий матеріал. Я не думаю, що Путін редагував статтю, або щось вичитував, чи радив автору. Але те, що Сурков влучає у менталітет президента, – це, думаю, об’єктивно.

 

 

– Із якого року походить політика «путінізму»?

 

– Починаючи із 2000-х років, ішло поступове пророщування цього режиму. Однією з вирішальних реперних точок стала, безумовно, російська агресія в Грузії, до якої Захід поставився дуже стримано. І от зараз ми пожинаємо те, що дозволили зростити.

 

Я не думаю, що західні країни не розуміли, або не хотіли бачити, або неправильно оцінювали, або неправильно аналізували ті процеси, які відбувалися в Росії протягом 18-20 років. Зовсім ні. Превалювало дві тенденції. Одна з тенденцій передбачала, що Росія з часом буде лібералізуватися, вона стане на цивілізовані рейки і з нею можна буде домовлятися на паритетних загальноприйнятних началах. Такі ілюзії існували ще донедавна і були достатньо поширені.

 

Поступово на Заході приходило усвідомлення загроз, які несе нинішній режим. А потім настало отверезіння. Втім, я не думаю, що сьогоднішня філософія стримування Росії, котра водночас мікшується з готовністю до діалогу і бажанням мінімізувати наслідки, здатна відповісти на серйозні питання порядку денного.

 

Яку реальну політику стримування Захід буде проводити щодо сьогоднішньої і завтрашньої Росії? Відповіді нема. Американська політика заклопотана внутрішньою проблематикою… Звичайно, Росія всі ці фактори теж використовує.

 

 

– Якщо «напівкровка» була текстом про відмову Росії вдавати рух на Захід, то ця нова публікація є текстом про відмову вдавати демократію. Тоді виходить, що референдум у Криму був останньою «демократичною імітацією» Росії. А що буде далі? Чи це означає, що Росія більше не буде навіть імітувати демократію, процедури, право?

 

– Референдум в Криму неможливо назвати навіть імітацією. Це просто ширма для силової анексії, при чому дуже грубо здійснена. Цього акту ніхто не визнав. І ніхто в цивілізованому світі по-іншому його б і не сприйняв.

Інша річ – Сурков зазначає, що Росія саме на цьому шляху і буде розвиватися далі. Він не випадково починає статтю з твердження, що можливість вибору – це ілюзія. І поступово доводить до думки, що в Росії іншого вибору нема. Росія розвивається так, як хоче. Вона не буде адаптуватися до західних цінностей, бо такого вибору просто нема – він є ілюзією.

 

Якщо відкинути пафос, то Росія говорить західній спільноті: «Ви, панове, будете мати справу саме з такою Росією. Бійтеся її, враховуйте її інтереси, зважайте. Вона буде такою завжди». Втім, речі такого роду, певні гучні заяви, забуваються. А залишається реальність. А реальність дійсно така, що Росія у зовнішній політиці залишається експансивною державою. Котра дійсно працює на дезорієнтацію і дезінтеграцію у світовій політиці.

 

 

– Чи ця концепція створює перевагу на користь Росії в її протистоянні із західною демократією? Якщо собі уявити глобальне зіткнення держав чи політичних систем, то, напевне, країни, які мають авторитарний режим, володіють перевагою над тими, які здійснюють демократію.

 

– Я би згадав дуже добру фразу з древності. Марк Аврелій казав: найкращий спосіб захищатися – не уподібнюватися.

 

Безумовно, Захід не має брати на озброєння ні російську модель управління, ні російську філософію, ні манеру поведінки. Захід мусить укріплювати і відстоювати власні цінності.

 

Ви правильно зауважили: авторитарний режим має певні переваги. По-перше, не треба приймати рішення консенсусом, проводити обговорення у широких колах. Всі базові рішення приймаються в «кабінеті №1». По-друге, Росія завжди розглядає людські ресурси в утилітарному плані: втрати не враховуються; люди – це видатковий матеріал, який використовується так, як потрібно керівництву. По-третє, Росія сформувала таку систему інформаційного і технологічного забезпечення політики, яка пригнітила всі опозиційні паростки.

Так, у певних умовах авторитаризм дає перевагу. Але це зовсім не означає, що Росія має якусь перевагу чи шанси домінувати у тривалішій перспективі. Врешті, всі ці переваги з часом обертаються негативом для самої країни. Тому що будь-яка авторитарна система, заснована на примусі, неминуче починає загнивати.

 

Уявімо собі, що в Росії помахом чарівної палички зникли всі вороги і більше ні з ким воювати. Як тоді обґрунтувати філософію оточеної ворогами фортеці? Звідки візьметься міфічна зовнішня загроза? Як мобілізувати державу? Стратегія зовнішньої політики Росії зорієнтована на протистояння зі зовнішніми загрозами, а модернізації відведено другорядну і підсобну роль. На цьому стоїть нинішній режим, але я не вважаю це стратегічною перевагою.

 

 

– У своїй статті Сурков не приховує бажання Росії розширити кордони (ми розуміємо, це про Україну): жалкує, що Росія звузилася з розмірів до СРСР до розмірів РФ; стверджує, що сенс Росії як держави – розростатися в території. Які висновки для України?

 

– Перше пріоритетне завдання – зміцнення обороноздатності, турбота про сектор безпеки, модернізація Збройних сил. Максимально ефективна інтеграція в євроатлантичні структури, зокрема з метою спільної протидії гібридним загрозам.

 

Наступне важливе завдання – внутрішня модернізація: проведення реформ, боротьба з корупцією (банально, але без цього не обійдемося).

 

Третє – це європейська інтеграція. Бо західний вибір – це саме той ключовий важіль, який дозволяє протистояти російській експансії. Це спосіб неуподібнення Росії, максимального дистанціювання від РФ.

 

Четверте завдання – зберегти хоча б на теперішньому рівні рівень міжнародної підтримки та зовнішньополітичної допомоги для України, як на міжнародних майданчиках, так і в двосторонніх відносинах. Щоб не було ніякої втоми від України. Щоб Україна ставала все авторитетнішим, рівноправнішим партнером. Щоб українська тематика не випала на узбіччя міжнародного порядку денного, не стала другосортною чи напівзабутою темою для обговорень «на полях».

 

 

– А в морально-психологічному сенсі?

 

– В морально-психологічному сенсі запорукою державної міцності є єдність. Єдність і укріплення спільноти, спільні цілі та завдання. Зараз маємо дуже складну ситуацію, вкрай складну, тому що йде виборча кампанія. Маємо дуже широкий «розкид» всеможливих ідеологічних позицій, думок, оцінок. Все ж таки 44 кандидати – це забагато для країни. Нам треба вискочити з хвилі популізму і вибрати конструктивний напрям руху.

 

Це дуже важливий момент. Україна була досить ефективною протягом цих п’яти років російської агресії. І все ж таки виробила певний імунітет. Зрозуміло, що діють проросійські сили, ясно, що вони будуть рватися до влади. Люди загалом правильно оцінюють цю загрозу, яка йде зі сходу. Але мусимо розуміти і те, що одним зі способів протистояння агресивній політиці шовіністичної Росії є зміцнення власної обороноздатності та укріплення єдності нації.

 

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

 

15.02.2019