Одна з прогалин

 

(З приводу 80. роковин українського театру в Галичині)

 

Наукові праці з історії рідного театру можна занотувати на аркуші паперу. І бібліографія незначна — в більшості матеріяли з історії української драми, а то й театру знаходяться в працях в історії літератури; переважна кількість праць з історії театру, це статті і спогади. З історії драми маємо лише монографію Ів. Стешенка1), яка вже в деякій мірі застаріла, а в 1922 р. у Львові появилася "Українська драма" Л. Білецького. З історії театру треба згадати ґрунтовну працю Д. Антоновича "Триста років українського театру 1619—1919", але сам шановний автор у передмові скромно зазначає, що його праця "не претендує на те, щоб бути історією українського театру". Історії галицького українського театру присвячена гарна праця Ст. Чарнецького. Позатим є ще популярний нарис О. Кисіля "Історія Українського театру", окремі театральні досліди П. Руліна і низка праць в ділянці літературної історії українського театру: М. Возняка, І. Франка, В. Рєзанова, В. Перетца, М. Драгоманова, М. Петрова та інших.

 

Явна перевага, як ми бачимо, на боці досліджування літературних джерел театру, а не його самого, як своєрідної, самостійної, творчої одиниці. Це аксіома, що історія драматичної літератури не тотожня з історією театру. Таким чином перед дослідниками театру стоїть завдання: не відкидаючи вивчення історії драматичної літератури, як історії репертуару, основну увагу приділити вивченню самого єства театрального мистецтва, таким його складовим частинам, як історія розвою сцени, постанови, виконання і т. ін.

 

Актор, його мистецтво, сценічний поміст, декорації, музика, режисура — ось що повинно стати в центрі досліджування нашого театру. Ці всі факти я наводжу не для того, щоб викликати невіру, а навпаки, щоб з більшим запалом взятися надробити недороблене. Виходячи з того, чого нам бракує, легше встановити чергові завдання для істориків театру. Їх кілька.

 

Перш за все, кидається в вічі відсутність доброї періодизації історії українського театру, періодизації, яка б урахувала загальний розвиток театрального мистецтва на Заході. Такої досконалої, вичерпної періодизації у нас покищо немає.

 

У своїй книжці "300 років українського театру 1619-1919" Д. Антонович дає такий поділ історії театру: І. шкільний театр, IІ. світський театр, ІІІ. побутовий театр, IV. революція в театрі. З такою періодизацією не можна погодитися. Дозволю собі з приводу цього кілька завважень.

 

Історія нашого театру починається не з 1619 р., а раніше — про це пише й сам автор, "що напевно українські вистави бували ще в XVI столітті"2). Виходячи по інерції з неправдивої думки, що початок театру датується від появи драматургії3), Д. Антонович і починає історію українського театру зі шкільного театру, себто — XVII в.

 

Тут хибою є відсутність вступного розділу про фолькльорний театр, який є першим джерелом будьякого театру і особливо українського, як театру наскрізь народнього.

 

Поділ на світський театр і побутовий — недостатньо виразний, бо побутовий театр також ґрунтується на світському репертуарі, та і риси побутовизму й етнографізму були і в п'єсах Квітки, драматургію якого автор відносить до розділу "світський театр". Ясно, що характеристика театру і драматургії першої половини XIX ст. лише як "світського театру" є недостатня.

 

Так само є межа між драматургією Старицького разом з М. Кропивницьким з одного боку та Ів. Тобілевича (Карпенка Карого) з другого боку. Може тут межа і невелика, але включити всіх трьох драматургів під один дах "побутовий театр", коли М. Старицький і М. Кропивницький забарвлюють свої п’єси своєрідним народнім романтизмом і часто-густо користуються прийомами мельодрами, а Ів. Тобілевич тверезий реаліст, спостерігач життя в його сталих, побутових формах — ніяк не можна.

 

Викликає деякі заперечення і розділ "революція в театрі", який хронологічно Д. Антонович визначає 1917—1919 рр. Революція в Українському театрі починається зі спроб так зв."европеїзації", себто з появи драматургії Л. Українки, сценічного втілення її п'єс, з появи перших західноевропейських драматичних творів у Галичині та на сцені українського театру, кермованого Лесем Курбасом (це вже останній щабель у цьому процесі), а-все це було задовго до 1917 року.

 

1917—18 рр. Це вже початок нового періоду широкого державного театрального будівництва, який обірвався з приходом большевиків. Навіть при такому загальному, поверховному огляді періодизація історії українського театру в праці Д. Антоновича недосконала, а ця праця розмірно нова і в цілому має значну наукову вартість. Про інші спроби періодлззції не варто й говорити. В них багато випадковости, "аматорства", а кожна достигла наука має свою завершену класифікацію. Повинна її мати й історія театру. Треба ґрунтовно визначити стовпи, критерії для періодизації; чи то буде хронологічний поділ з історично і культурними обумовленими межами, чи водорозділoм будуть літературно-театральні напрями.

 

Треба нарешті і доповнити історію українського театру. В Д. Антоновича вона доведена лише до 1919 року. Те саме відноситься і до українського театру в Галичині у книжці С. Чарнецького. Ці білі сторінки потрібно заповнити, бо інакше з історії нашого театру випадає така блискуча постать, як Лесь Курбас і створений ним театр "Березіль", випадає і майстерна драматургія М. Куліша, щільно зв'язана з цим театром. Випадає і неодно цікаве й цінне з історії галицького театру. Треба нарешті написати той хвилюючий розділ нашого театру, де б була висвітлена боротьба національно свідомих театральних українських сил з навалою большевицької агітки, мистецького стандарту і русифікації.

 

Далі необхідно дослідити і визначити особливі самобутні риси нашого театрального мистецтва, які позначилися і в драматургії і в грі актора. Конче потрібна праця про наш національний стиль у театральному мистецтві. Недаремно в свій час Лесь Курбас працював над створенням самобутніx українських театральних жанрів. Так, напр., в "Алло на хвилі" була спроба знайти властиві нашому театрові форми рев'ю та естради. Працюючи над створенням вистав, Л. Курбас серед багатства сценічних засобів шукав таких мистецьких чинників, які б дали змогу виявити своєрідність, арому рідної штуки, такої різної від інших. Так він шукав особливого ритму, властивого українській ході, рухам, шукав особливої мелодії нашої сценічної мови.

 

Але на це важливе, принципове питання, на жаль, ще досі не звернули відповідної уваги. Ось невеличкий приклад. У "Льв. Вістях" з 21—22. 11. 1943 р. була надрукована стаття про М. Щепкіна, в якій є все — і багато фактів, хоч, не завсіди вірних (пpим. автор згадує, що в "Наталці Полтавці" Щепкін грав ролю Возного, а далі наводить слова театрального критика проф. Крюкова, де мова про те, що Щепкін грав ролю виборного Макогоненка), і така кількість витягів з різних театрально-критичних джерел, яка переважає власні думки та бажання дати всебічний огляд творчої діяльности Щепкіна, але немає найголовнішого: що конкретно приніс він рідному театрові і в яких рисах творчої індивідуальности проявилась його українська вдача.

 

Автор статті висуває твердження, що Щепкін був актором "суто побутової школи". Це невірно. Реалізм Щепкіна мав своєрідний характер. Він був насичений чутливістю, навіть М. Гоголь підкреслював в окремих ролях Щепкіна "зайві сльози". Так само і С. Аксаков визначав, що "талант Щепкіна переважно складається з чутливоcти і вогню". В сценічних образах Щепкіна була яскравість барв, в кращім розумінні цього слова тeaтpaльнa підкресленність, краще сказати — виразність. І одне і друге мало національні джерела, коріння: яскраві барви сценічного малюнку в традиціях вертепної гри й інтермедій XVII—XVIII сторіччя, і велика чутливість Щепкіна актора — це основна фарба нашої літератури і мистецтва (ліризм наших пісень і т. ін.). А знаменитий гумор Щепкіна, що мав яскраво виявлений український характер. Згадаємо його виконання таких роль, як Стецька, Супруна, Макогоненка, Шельменка. Це все чудово відповідає словам О. Баронського, який пише... "скарби душі і вдачі українського народу з незрівняними гумором і сердешною чутливістю"4). Щепкін, як великий мистець завсіди підіймав, узагальнював образ, не потрапляв у полон побутових дрібниць — творив образи-типи5).

 

Далі стаття про Щепкіна давала чудовий привід (але цього автор не використав) збити улюблене твердження московськ. дослідників театру, що, мовляв, український театр заєдно пас задніх у порівнянні до російського і знаходився під його великим впливом. Сценічний реалізм, який з'явився провідною течією в московському театрі (згадаймо діяльність Московського Малого Театру, цього "Дому Щепкіна", Художнього Театру і т. ін.), в основному створений творчою силою українських мистців — актора М. Щепкіна і драматурга М. Гоголя. Це факт незаперечний і також не на користь прихильників гегемонії московського театру.

 

Також треба нарешті довести до ладу питання з ґенезою і диференціяцією жанрів у нашому театрі. Ще до цього часу можна зустріти різні твердження щодо "Наталки Полтавки", одні твердять, немoв це комічна опера, інші доводять, що це оперета. Так само і з "Сватанням на Гончарівці" Квітки, "Чорноморським побутом" Я. Кухаренка та інш. Нема яснocти і в питанні про зародок нашої комедії і водевілю в XIX сторіччі. Чітка ґенеза жанрів на українському ґрунті, добре визначення їх дасть струнку картину народження і розвитку різних форм нашого театру.

 

Варто було б, особливо тепер, українським видавництвам більше уваги звернути на театр. Потрібно багато дечого надрукувати і перевидати. Хочеться побачити: і словничок театр. термінів, і зведені докупи цікаві театральні статті С. Петлюри, і збірку п'єс драматургів XIX сторіччя, куди увійшли б твори: В. Гоголя, Я. Кухаренка, Тополі, М. Костомарова та решти, і зібрані в одне ціле праці з історії театру М. Возняка, Ів. Франка, М. Драгоманова та iнш., і хрестоматію з першоджерелами нашого театру, а саме: з різдвяними і великодніми віршами-ораціями, текстами вертепу, інтермедіями Гаватовича, Довгалевського, творами Д. Туптали, С. Полоцького, Прокоповича, Кониського.

 

Великі є прогалини щодо вивчення історії нашого театру, багато питань потрібно дослідити і вивчити. Серед них головними є: 1) встановити періодизацію історії нашого театру, 2) доповнити її періодом за останніх 25 років, 3) визначити своєрідне обличчя, стиль, жанри і нарешті 4) підготувати і надрукувати необхідні для грунтовних дослідів історії театру наукові студії, п'єси і джерела.

 

Велике, незоране поле стоїть облогом перед нами, чекаючи надхнення й запалу до праці в ділянці історії рідного театру, в якій ще стільки прогалин.

 

1) Ів. Стешенко: "Історія української драми", Київ 1907 p.

2) Д. Антонович: "300 років українського театру", стор. 7.

3) Декляративно цю думку автор відкидає.

4) О. Барвінський: "Історія української літератури". ІІ ч., стор. 23.

5) Рямки статті не дають можливости у всю широчінь поставити це цікаве питання.

 

В. Гаєвський,

доцент Київської Музично-Драматичої Консерваторії.

 

[Краківські вісті, 12-13.02.1944]

 

12.02.1944