Нашу "орієнтацію на Европу" створив не життєвий випадок, не збіг епізодичних обставин, не примха хвилевого психологічного настрою, нарешті не нудьга безбарвного життя, чи погоня за модою, але реальна потреба національного інтелекту, що її не в силі були задовольнити умовини найближчого оточення. Якщо народи, з якими доля судила нам стати за сусідів, мали б іншу духово-психологічну структуру та інший інтелектуально-культурний рівень, не виринула б потреба нашого національного духа шукати для себе "психологічно-близькі й ідейно-співзвучні миттєві елементи" десь "за високими горами, за широкими морями". Цю потребу створила історична дійсність; вона повстала й зросла як "функція геополітичного й культурно-історичного становища" нащої батьківщини. За основну причину стихійного тяжіння української національної психіки до далекого европейського Заходу треба признати суттєву різницю в її структурі та структурі психік двох сусідніх з нами народів — польського й московського. Саме через те, що всім укладом свого національного життя, ті два сусідні народи не відповідали ідеалам української національної вдачі та особливостям її психіки, став зовсім неможливим для нашого народу близький духовий контакт з двома його найбільшими і найважливішими сусідами. A, не знаходячи у цих сусідів тих абсолютних життєвих цінностей, українська духова стихія спрямовувала свою увагу в бік европейського Заходу.
З особливою силою виявилося це в добі XVII—XVIII століть, коли набув завершених форм процес кристалізації нашого національного світогляду і на його тлі виразно зарисувалися елементи психологічної й ідеологічної неспоріднености, а навіть протилежности світосприймань: українського — з одного боку та польського й московського — з другого. Як видно, провідній верстві тогочасної української еліти не імпонував духовий світ ні сусідньої Москви, ні сусідньої Польщі. Перша відштовхувала нашу психіку своїм духовим примітивізмом, недостачею твердих моральних засад, недостачею пошани до людини й людської індивідуальности, цинізмом думки й брутальністю чину та загальним низьким рівнем інтелектуальної й матеріяльної культури. Історична Польща вражала натомість недостачею coлідної й глибокої думки, браком тверезости в оцінці життєвих явищ та легковажністю своєї поведінки, лінію якої часто визначувала нещирість, національна пиха й нездорова та небезпечна самовпевненість. І ось, бачучи, що в безпосереднім життєвім оточенні, серед своїх найближчих сусідів — нема з ким говорити і щось поважне робити, наша національна думка була примушена вишукувати собі психологічно близький та ідейно-співзвучний елемент поза межами того свого життєвого оточення, а тому й линула "через степи широкі, через гори високі" до далекого Заходу, де цей духово-споріднений елемент вона собі знайти сподівалась. Хід історичних подій та розвиток "міжсусідських відносин" України з Москвою та Польщею, які у відношенні до неї все займали традиційні позиції, чигаючи на українську політичну незалежність, а заразом і на національно-духову самобутність та інтелектуальну волю нашого народу, — ці позиції двох його сусідів могли лише поглибити й зміцнити психологічну тягу української національної душі на Захід.
То ж наша традиційна "орієнтація на західну Европу" прийшла як природний в своїй життєвій логічності, а тому й неминучий історичний факт, як здоровий відрух національного інстинкту на конкретний уклад життєвих обставин і реальну історичну констеляцію. Коли зі занепадом українського життя на початку XVIII-гo століття російська великодержавна думка намагається відгородити українське духове життя від решти культурного світу, — передовий елемент нашого суспільства не залишає спроб той китайський мур духової ізольованости якось пробити і за всяку ціну наш інтелектуальний звязок з культурним европейським Заходом і надалі втримати.
Краківські вісті
12.02.1944