Смертельна справа

І.

На правибори в селї Тупівцях прийшов лиш війт і сїм радних, бо в селї навіть нїхто й не розумів, що воно таке ті вибори й до чого вони.

Зачало ся голосованє. Комісар став викликати правиборцїв по імени:

— Війт, Іван Дишлюк, на кого голосуєте?

— На себе, — відповів війт.

— Петро Підошва, на кого?

— На себе, — відповів високий і плечистий мужик.

— Семен Крук, на кого?

— На себе — відповів присадкуватий радний у розчінканій сорочцї.

— Грицько Хаврій, на кого?

— На себе, — відповів старенький сивий дїдусь.

Сей на себе, той на себе, кождий на себе.

— Чи ви, люди, подуріли, чи що вам таке, — кричав комісар.

Радні мовчали і дивили ся сердито оден на одного.

— Атже всї не можете бути виборцями, бо ваше село дає лиш одного, — переконував комісар. — Виберіть війта. Він був кождих виборів виборцем тай тепер може бути. Що-ж ви маєте проти него?

На се обізвав ся з кута присадкуватий, Семен Крук:

— Не хочемо війта. Він уже доста наїв ся тих десяток, що брав за голос. Нехай пустить і другого. Нехай би й другий собі заробив.

— Може другий борше потребує як війт, — додав старенький.

— Яке я запоміг ся тими десятками? — сказав війт.

— Але Мошко казав, що сих виборів по пятьдесять за голос, — обізвав ся Підошва.

— Довідали ся найяснїщі пани, що нарід дуже бідує тай світла канцелярія хоче народови помогти, — сказав побожно старенький сивий радний тай поклонив ся низенько комісареви.

Були би мабуть не покінчили ся тупівскі правибори, як би Петро Підошва не з’єднав собі три голоси.

Він обіцяв присадкуватому клинчик на отаву, а старенькому тихцем помінив дати пятку. Підошвів родич коли переконав ся, що за Підошвою два голоси, згодив ся й собі поперти єго. А комісар натис на війта, щоби також голосував на Підошву.

Отак настав виборцем Петро Підошва.

На відхіднім наказував єму комісар:

— А вважайте, Підошво, що перед голосованєм маєте зголосити ся до ради повітової; там напишуть вам на кого голосуєте. Бо то є два кандидати.

Петро Підошва чухав ся в потилицю, тай натякав, що за двох кандидатів здало ся-б повисшити платню, та війт заперечив єму:

— З паном комісаром нема торгу, — сказав він як уже старий бувалий у таких справах — бо то в радї повітовій платять.

А старенький навчав побожно Підошву:

— То, вважаєте, куме, що паньска ласка тай цїсарский параґраф. Так має бути.

Та через кілька днїв пішла чутка по селї, що за голос не вільно брати гроші, бо то зрада. Про се звідали ся тупівскі люде в сусїднїм селї на вічу. Те віче так їм сподобало ся, що вони постановили й собі скликати такі збори на недїлю.

На віче призначили Грицеву стодолу тай зараз таки збили там із дощок підвисшенє, а війт дав на те підвисшенє свій стіл.

II.

У недїлю з полудня була Грицева стодола битком набита. Зійшли ся майже цїлі Тупівцї тай поприходило де-кілька стороньских людей.

Найлїпше вподобала ся промова одного стороньского селянина, середнього росту; вже старшого та дуже жвавенького. Він був у короткій сардачинї тай у постолах. Сей бесїдник так говорив:

— Братя, — каже, — ми стороньскі люде та не прийшли до вас нї пити нї їсти, але того прийшли, аби враз із вами погадати над нашою нуждою.

Сими словами заставив бесїдник людей, аби уважно слухали.

— Братя, — говорив далї — я не вмію красно промовляти, але вповім вам таку нїби казку. Погадаймо собі, що в якого господаря стояли на стайни кінь, віл і ослюк. Та кінь раз каже до ослюка: Видиш, який я гладкий та складний, де-ж менї двигати тягарі, коли менї яло ся у колясцї брикати. А ти — каже — осле вухатий, неповоротний, тобі таки призначено вже з роду, абись двигав тягарі. Отож — каже — двигай. Ослюк пристав. Та не доста, що з коня приймив на себе тягарі, але ще й з вола. А прото однако той господар найгіршою пашею годував ослюка.

Але той ослюк та нїби якось до господаря й каже: „Доки ти — каже — надсажуватимеш мене роботою тай доки мене так огидне годуватимеш?“ А господар каже: „До смерти“. А ослюк нїби знов до господаря: „А по моїй-же, — каже, — смерти, що буде?“ „А що-ж би, — каже господар, — он у мене на стайни твої ослятка, то вони — каже — по твоїй смерти робитимуть отак, як і ти“.

— Братя наші наймилїщі, скажім собі тепер, чи з руским хлопом не так само, як з тим ослом, котрий на всїх працює, та за те голодує і в додатку бере буки?

Люде, дуже зацїкавились, а бесїдник говорив далї:

— Тай нам пани кажуть, що їм лиш яло ся в паляцах сидїти, а нашим чорним рукам призначено цїпом махати. Ото-ж позабирали ми тягарі з великих панів та з паньскої дрібноти. А паньска дрібнота то нїби міскі панки тай жиди, що й їх не один жучок пє, але вони від тяжкої роботи тїкають та шукають лекшинки. А за ту тяжку роботу ми й їсти не маємо що.

Люде тїшили ся слухаючи.

— Скажу вам іще — говорив далї бесїдник — що воно таке ті посли тай що се тота рада, де вони сходять ся.

— Погадаймо собі, що серед дуже далеких і великих морів стоїть малий островець. Нїхто з нас туди не годен зайти тай нїхто не може віттіля до нас дістатись. А на тім острівци лиш одно село; порядкує ним громадська рада. Понад ту раду нема вже нїкого вищого анї старшого; вона надає всї права, вона й суд і весь уряд. Але жиють у тім селї мужики тай десять циганів. Що мужики на хлїб роблять, то циган або заробить на ковальстві, або заворожить, або вкраде, або таки серед опівночи на розхідній дорозї зарабує. Так мужики мали господарство, а цигани гроші вишахровані і зрабовані хлопам.

— Але прийшло ся настали вибори до громадскої ради. А радних було шість. Цигани метнули ся поміж господарів, уткнули кождому гроші в руку: давай голос на мене. Тай вибрали мужики до ради самих циганів. Зійшли ся циганьскі радні тай стали радити. Аж один каже:

— Що ми маємо для мужиків вигоду робити? Настановім собі таке право, що буде вигідне для нас.

Цигани послухали тай настановили таке право: „Ми — каже — люде вільні; у нас кождому воля красти, рабувати й розбивати. А хто би — каже — важив ся злодїя зупиняти, то злодїй має право такого забити й кари за те не має нїякої“. О таке вийшло циганьске право.

Люди сьміяли ся, а бесїдник говорив далї:

— Найстарша рада над усїми урядами є в Відня тай ми туди посилаєм послів. Як би ми там вислали самих злодїїв, то наколи би до нашої комори злодїй підкопав ся, ми би мусїли частувати злодїя смаженою солониною тай поставити око горівки, а відтак відвезти єму крадене добро своїм возом, щоби злодїй не подвигав ся.

— Але ми там посилаємо панів, тай тому панам гаразд веде ся, а нам кривда. Та коли би ми післали мужицких радних, вийшло би право для всїх рівне.

Люде загомонїли, бо се їм дуже припало до серця. Бесїдник підождав аж трохи гомін уняв ся і говорив далї:

— Братя, — каже, — зачекайте, я зараз іскінчу, лиш іще скажу слово до того, хто бере гроші за голос тай до того, хто боїть ся з нами голосувати. Ти, брате, возьмеш гроші за голос, тай здає ся тобі, що трохи запоможеш ся. Але ти вибрав послом пана, твого найлютїйшого ворога. Пан скине що тяжчий податок з своїх плечей та поставить на твої. Тай зрабують у тебе порося, в сусїда корову, в брата кожух, а в сестри ялівку. Відобють собі на тобі, на твоїй громадї, ще й твою громаду і твій край зрабують. Маєш чистий рахунок.

При сїм слові приступив присяжний до Петра Підошви, торкнув єго під бік, тай каже: „А видите, куме, куда воно йде?“

— А ти, брате, — говорив бесїдник, — що боїш ся на нашого кандидата голосувати, коби ти так бояв ся до коршми зайти. Там тобі вирвуть мошонку з грішми, око підобють, чупер вимичуть, а може ще й голову провалять. Але я не видїв, аби ти сего налякав ся тай бояв ся другий раз до коршми зайти. Як менї скаже урядник із міста, що боїть ся, то я єму повірю. Бо в него золотий ковнїр і три звізди. Не послухає старшого, звізди відотнуть, ковнїр відпорять тай — уже простий чоловік. Але я, мужик, чого я маю бояти ся? З мужика мене нїхто на цигана не скине, а вже низшого нема. Хоч би мене й сажею помазав, то я обмию ся тай однакий.

— Аж осей чоловік розповів на вираз, — загудїв голос із під землї.

Всї налякали ся.

Тимчасом на підвисшеню зараз перед бесїдником заскрипіла одна дошка і здоймала ся до гори, а з під неї витарабанив ся війт, Іван Дишлюк. Обтріпав поли сардака, розгорнув чупер пальцями тай каже:

— Я бояв ся старости тай хотїв сегодня виїхати з села, щоби не бути з вами. Але дуже мене скортїло послухати. То-ж я сховав ся під дошки, аби не донесло ся до старости, що я був на вічу. Та тепер нехай мене скине з мужика, як годен!

Збори реготали ся.

III.

По вічу зібрали ся радні до громадскої канцеляриї, щоби наказати Петрови Підошві, куда має голосувати. Семен Крук зрік ся косовицї, а старенький пятки. Петро Підошва вислухав наказу тай каже:

— То все правда, що ви кажете, але чого воно саме мене найшло. Кождий брав гроші за голос, лиш я перший маю за дурно.

За ним обстав присадкуватий Семен Крук: „Підошві кривда, — сказав, — даймо єму з буджету пятку“.

Радні згодили ся.

Але старенький не вірив Підошві: „Ану-ж — каже — возьме пятку та ще злакомить ся на ту пятьдесятку?“

— Тодї єго вбємо! — сказав присадкуватий.

— Добре, — згодив ся Підошва — убийте!

— Тай утопити би, — сказав побожно старенький — бо він дуже сильний тай жилавий хлоп; єго тяжко вбити. Я ще тямлю єго небіщика тата: три рази забивали, а він усе оживав.

— Утопіть, — годив ся Підошва. — Як буду йти до голосованя, приставте до мене хлопа з булавою. Скоро продам голос, нехай мене над річкою на скалї потягне булавою позауш та лиш отуда зсуну ся в глибінь.

Семен Крук обібрав ся супровожати з булавою Підошву. Але старенькому повидїло ся й се за мало:

— Він дужий хлоп, — говорив побожно до Крука — він тебе заможе. На таке дїло треба вас двох.

— То най ідуть також присяжний, кум Юрко, — запропонував Підошва. Така була нарада тай таки так і стало ся.

В суботу рано позабирали собі Семен Крук і присяжний тяжкі грабові булави й пігнали Петра Підошву наперед себе до міста до голосованя. Дорогою зробило ся присяжному жаль свого кума тай того пішов поруч із ним та зачав балакати. А присадкуватий Семен Крук не попускав нїчо, лиш ішов з заду й не обзивав ся.

Як прийшли понад річку, всї три неначе змовили ся: зійшли з дороги на право й стали на березї Се була обривиста висока скала з білого каменя Під тою скалою не плила але таки тїкала бистра гірска річка. Над нею висїла смеречка, держачи ся корінєм вершка скали. Другий беріг був покритий густим молодим лїсом.

З під ніг виривались малі камінчики, тріскали по скалї, стручували більші камінцї й бовтали в воду.

— Отут смерти пожиєш! — сказав присадкуватий до Підошви. Підошва не обзивав ся, за него відповів присяжний:

— Дасть Бог, що все піде гаразд!

Розуміє ся, що в містї не пустили Підошву до повітової ради, де плачено за голос. Відвели єго до будинку староства, бо там відбувало ся голосованє. Підошва пішов до середини, а ті два сперли ся на булави тай терпеливо ждали.

Як Петро Підошва віддав свій голос, прийшов перед старосту тай каже:

— Прошу пана старости, дайте менї карточку з печаткою, що я голосував на руского кандидата.

Староста аж губи закусив із лютости. Коли би так не було більше людей, був би бив Підошву. Бо мав три причини до злости Перша, що вибори взагалї зле для него виходили; друга, що тупівский виборець перейшов до опозициї, а третя, що той виборець мав іще відвагу так безлично до него промовляти.

Але Підошва наставав:

— Давайте карточку з печаткою.

— Що ти плетеш якісь небилицї! — крикнув староста.

— Прошу пана старости, — говорив Підошва покірно але вперто, — се не є жадні небилицї, се смертельна справа. Менї треба карточки з печаткою, бо мене вбють.

— Варіят! — крикнув староста й утїк до другої кімнати.

Підошва за ним. Уже ловив рукою за замок, але здержав єго якийсь піп.

— Заждїть, ми вам дамо карточку.

Написав картку, підписав ся та подав іще одному попови, до підпису. Але Підошва конче хотїв печатки. Взяли відпитувати; найшов ся один панок, що мав печатку зі своїм іменем. Тоту печатку й прибили на карточку.

Підошва взяв її в руки, винїс на двір і дав присяжному.

— Осьде знак, як я голосував.

Присяжний обіздрів картку з обох боків, подав Крукови, а сей так само обзирав.

— Треба дати до трьох разів прочитати, — сказав Крук, бо з них жаден не був письменний.

Стали собі коло дверей і вважали хто виходить. Побачили попа. „Прочитайте“. Прочитав. Трафили на мужика письменного і той прочитав.

— Тепер ходїм на місто, пошукаємо письменної дитини. Дитина скаже найвірнїщу правду, — сказав присадкуватий, бо ще не був певний, чи не було якої змови.

Пішли на місто, надибали малого школярика з торбиною на плечах.

— Чикай, щось маємо сказати! — кликали єго.

Школярик налякав ся трьох мужиків і почав утїкати.

— Хлопче, хлопчику, — кричав і біг за ним присадкуватий, — чикай! мама кличуть! щось дають!“

Школярик став. Вони прийшли д’нему тай подали картку. „Прочитай“. Школярик читав складами: „Пе-тро Пі-до-шва го-ло-су-вав на ру-ско-го кан-ди-да-та“.

Підошва відотхнув. Подякували школяреви й пішли.

— А що? — обізвав ся Підошва, — шкода було двигати булаву.

— Е! хто знає, як би без неї було?, — сказав присадкуватий тай розпочав приятельску гутірку.

Нїби й не приключило ся нїчо прикре межи ними.