Лесь Мартович.

З приводу зібраних творів

Серед невеликої кількости книжок, виданих українським Видавництвом у 1943 р., окрему увагу звертають на себе три томики творів визначного галицького письменника Леся Мартовича. Таким чином це було б перше зібране видання друкованих і недрукованих досі творів Мартовича. Давніше було, щоправда, декілька видань окремих, або вибраних творів цього автора, але вони в нас маловідомі. В Галичині твори Мартовича передруковувалися мало, так, що загал нашої читацької публіки Мартовича призабув. Саме тому оце повне видання треба привітати, бо воно дає добру нагоду пригадати собі цього талановитого письменника та познайомитися з ним докладніше, та належно оцінити. А треба визнати, що Мартович справді трохи недоцінений письменник. Недоцінений і критикою, хоч критика дещо про нього сказала, і громадянством, яке знає Мартовича дуже часто тільки з прізвища або у зв'язку із Стефаником, якому далеко більше пощастило не тільки в критиці, але і серед громадянства. Мартович помер серед таких обставин, коли літературою мало цікавляться — підчас війни, та його творчість заслуговує на те, щоб нею поцікавитися більше. Мартович залишив твори, які перш усього свідчать про його непересічний талант. Взяти б тільки "Забобон" з чудовою колекцією деґенератів ненормальних людей, або цілий ряд новель на виборчі та читальняні теми, як "Політична справа", де змальовано боротьбу читальників з нечитальниками поступовців з назадниками, та повість "Село Підойми", де, на тлі конфлікту багача з бідним, змальоване життя галицького села з своїми процесами, виборами, різними інтриґами тощо. Правда, Мартович тематично вузький письменник, він обмежився не тільки територіяльно — до покутського села, але й часово — доба організації "Просвіти" та виборів до австрійського парляменту чи галицького сойму на зламі 19 та 20 ст. Можливо, що ота тематична обмеженість робить Мартовичеві твори несучасними, й для широкого загалу мало цікавими, бо теми, які він порушує, пережилися. Та причиною неуважного ставлення громадянства до Мартовичевої творчости буде мабуть що інше — непорозуміння в критиці. Літературна критика вважала довгий час Mapтoвичa за Стефаникового піддячого, що вийшов із Стефаникової літературної школи. Так сформувався погляд, що Мартович епігон, другорядний письменник, Стефаників учень. Хоча новіша критика цей погляд відкинула і Мартовичеві твори почали вивчати й передруковувати, то це справу не багато змінило. Мартович і далі залишився, бодай у своїй вужчій батьківщині, маловідомим письменником, дарма, що новіша критика ствердила понад усякий сумнів повну Мартовичеву окремішність, оригінальність і незалежність від будьякої літературної школи. Навіть більше, тепер помітно тенденцію узалежнювати Стефаника від Мартовича, мовляв, — не Стефаник на Мартовича, але Мартович на Стефаника мав великий вплив. Це на основі того, що Стефаник признався в своїй автобіографії, ніби Мартович мав на нього вплив ще в шкільній лавці. З цього та ще з деяких висловів Стефаника, яких аж ніяк не можна брати дослівно, робиться навпачний висновок про залежність Стефаника від Мартовича, тимбільше, що Мартович виступав в літературі декілька років скоріш від Стефаника. Як бачимо, критика з одної скрайности впадає в другу, не маючи одначе підстави ні в одному випадку ні в другому, бо Стефаник і Мартович — це два різні письменники, незалежно від того, що мають дещо спільне.

Та не зважаючи на цю тенденцію, як і на те, що новіша критика визволила Мартовича від Стефаника і визнала його за самостійного й ориґінального письменника, творчість його й надалі залишилася маловідома і мало цікава ширшому громадянству. Мартович, як уже сказано, письменник несучасний, або іншими словами — сезоновий, особливо ж своєю тематикою. Проблеми і питання, які він порушував у своїх творах, швидко втратили актуальність, яку мали колись. Актуальні вони були тоді, як найактуальнішою проблемою ідейної та поступової галицької інтелігенції була освіта галицького села, що топилося в безпросвітній темряві, сиділо в кишені жида-кормаря та жило само для себе з дня на день. Коли "Просвіта" почала засновувати по селах свої читальні, село довго ставилось до неї пасивно, а то й вороже. Корчма й читальня були два непримиренні вороги на селі. Прихильники корчми ставились вороже до всяких новостей у селі, а зокрема до читальні, а читальники поборювали жида, корчму, неграмотність, назадництво, роз'єднаність, темноту, забобонність і т. п.

Оце й були актуальні проблеми, яким Мартович присвятив свою увагу, як ідейний галицький інтелігент і свідомий громадянин. Мартович підходив до літературної творчости не так з мистецького, як скорше з громадянського боку. В тому очевидно його велика заслуга, бо він використовував свій літературний хист для громадянських справ, а на мистецтво звертав мало уваги. Та згодом згадані проблеми перестали бути такі гостро актуальні. Багато причинилася до цього світова війна і підросло нове покоління, яке зовсім інакше ставилось до корчми й читальні, як старше, маючи більше зрозуміння до поступу й освіти простого народу. Це не значить, що корчма й читальня перестали бути актуальними питаннями галицького села взагалі, але неґативний тип нечитальника помалу зникав, а на перший плян висувалася поступова молодь, поступове громадянство. Разом з тим треба думати меншав інтерес до Мартовичевих творів, в яких автор змальовував неґативні типи галицького села в сатиричній формі. Інша річ тип нечитальника й процесовича не згинув ніколи, як і не перевелися виборчі "хруні", яких Мартович також змальовував, та інші подібні справи. Але вони вже не були явищем загальним, тільки одиничним, і з того боку стали менш цікаві. У зв'язку з тим, втратили широкий інтерес Мартовичеві твори. Це і є причиною, чому Мартовичеві твори так мало популярні серед нашої інтелігенції. Тільки ж це твердження треба поширити і на село. Мартовичеві твори, на мою думку, не менш непочитні серед селян, як серед інтелігенції. Мартович покаже давнє село переважно з неґативного боку, а цим сільський читач не дуже захоплюється, бо він бачить себе в кривому дзеркалі. Сільське ж життя він бачить щоденно, бачить його помилки й недомоги, і знає його не менше від Мартовича. Що його може захопити в Мартовичевих творах? Мало що, бо на літературних засобах і тонкощах такий читач не розуміється. Навіть позитивні типи виборців та читальників його не дуже захоплюють, бо він шукає в літературному творі героїзму, і то героїзму небуденного. Сільського читача захопить козаччина, гайдамаччина, визвольні змагання тощо, а не буденні справи, до яких він привик. Ще як би Мартовичеві твори були з композиційного боку бездоганні як би мали гостру динаміку, що змогла б притягнути увагу кожного читача, то може їx радше читали б, а так в них композиція неособлива, динаміка слаба, нема цікавої інтриґи, нема гострих конфліктів, ні живої акції, словом нема в них того, що робить твір цікавим для звичайного читача. Зате в них забагато подробиць і епізодів, які не то не збуджують цікавости і не дають зосередитися увазі на головній дії, на акції, до речі, дуже слабій і пинявій, але навіть відкидають від читання. Зайва описовість і балакунство прикметні багатьом Мартовичевим творам. Все це складається на те, що Мартовичеві твори читають мало й нестало. Одне, що має ще деяку притягальну силу в творах Мартовича, це глум, яким вони відзначаються та незначний щоправда і невибагливий гумор, який криється переважно в передаванні селянської мови та розмови. Цей невибагливий гумор Мартовича дав підставу авторові вступної статті до твердження, що Мартович найкращий гуморист в українській літературі.

(Д. б.)

[Львівські вісті, 23/24. 04.1944]

(Докінчення)

Попри всі свої недостачі й недомагання Мартовичеві твори мають свою мистецьку цінність. На те складаються не тільки такі речі, як авторова дуже гостра спостережливість, глибоке знання селянського життя до найменших подробиць, тонке відчуття селянської психіки, але передусім вміння користуватися цими дарами. Найважнішим явищем в літературному творі, на якому зосереджується авторова, а потім читачева увага, є літературна постать. Власне, в змальовуванні літературних постатей і виявився, можна сказати, ввесь Мартовичів літературний хист. Рідко хто з наших письменників умів так дотепно змальовувати постаті, як Мартович. У нього таке багатство засобів, що, читаючи, дивуєшся, як це письменник може так просто, але заразом так мистецьки звернути увагу і показати хоч би й найдрібнішу риску вдачі чи характеру постаті. В нього кожна постать виходить так плястично, вірно й живо, що здається наче б перед нами стояла таки жива людина. Ми забуваємо, що читаємо твір, що це автор показує постать такого то нечитальника, чи виборця, а здається нам, що ми живемо в такому то середовищі і розмовляємо з такою то живою людиною. Так виявити постать, хоч би яку зуміє тільки справді дуже талановитий письменник. А ця письменникова вмілість набирає ще більшого значення, коли візьмемо на увагу, що Мартович письменник, який не мав відповідної до свого таланту літературної освіти. Ми не знаємо, чи і що Мартович читав, на яких творах виховувався та вчився письменницького  ремесла, але можемо думати, що ледве чи мав він час і змогу багато читати та "вишколювати", шліфувати свій талант. Ми знаємо з біографії письменника, а також бачимо на самих творах, що він їх не обробляв, не вигладжував, не шліфував, як інші письменники. Тому в його творах, хоч би й найкращих, багато дечого можна скреслити не тільки без шкоди, але й з користю для творів. Письменник не мав часу обробляти свої твори, як Стефаник, що мусів на кожне оповідання зуживати гору паперу. Але Стефаник був дуже дбайливий про свої твори. Він письменник з великим технічним т. ск. озброєнням і з великою письменницькою культурою, а Мартович, як це влучно відмітив автор передмови, талант без середовища, і ще можна б додати — без літературного вишколу.

Саме тому Мартовичеві твори не дорівнюють ні Стефаниковим, ні Черемшининим. Коли Стефаникові твори можна сміло ставити поруч найкращих творів західної літератури і коли їх радо прочитає европеєць, вихований на кращих зразках европейської літератури, то Мартовичеві твори навряд чи зацікавлять неукраїнця. Не так з уваги на чужу йому тематику, що вже й українця мало цікавить, як скоріше на підхід до тем, спосіб їх трактування, техніку, композицію, невикінченність тощо. Саме тому не можна перецінювати Мартовичевих творів і вважати їх за вийняткові й особливі, як це помітно в автора передмови, який схильний вважати Мартовича за найкращого українського письменника.

Коли йде про передмову до зібраних творів Мартовича, то їй власне прикметна таки сама тенденційність, як і Мартовичевим творам. Хотівши поправити заподіяну Мартовичеві кривду, автор передмови впадає в другу скрайність, вважаючи Мартовича майже за геніяльного письменника, а деякі його твори ("Забобон") за геніяльні твори. Він теж відкидає, зовсім правильно, залежність Мартовича від Стефаника, але намагається узалежнити Стефаника від Мартовича, зовсім неправильно. Піддаючись неодмінному захопленню Миртовичевими творами, автор не зумів удержатись в об'єктивному тоні дослідника і дуже часто впадав в односторонність, внаслідок чого вийшла деяка нерівність передмови, та задалеко посунено суб'єктивність, допускальних звичайному читачеві, але не дослідникові. Різким прикладом такого захоплення і задалекої суб'єктивности хай послужить авторове нічим необосноване твердження, що Мартовичів "гумор з вибагливим, але щиро ситуаційним комізмом виносить це оповідання на неперевершену досі висоту нашої гумористичної прози (ст. XXXVI)". Не можна, очевидно, заперечити, що Мартовичеві твори мають переважно веселий тон та навіяні злегка гумором, але до "не перевершеного гумору" їм таки досить далеко. Так само далеко "Забобонові" до геніяльности, хоч великої мистецької сили їм не можна відмовити, якщо бути справедливим і безстороннім. Не треба також дослівно брати й інші авторові твердження, в яких автор допускається перебільшення в оцінці таких чи інших засобів, бо автор схильний не тільки Мартовичів гумор але й самого Мартовича висунути на неперевершену висоту в українській літературі.

Поминувши оці неґативи авторової передмови, вона написана, треба признати, цікаво й із знанням справи. Докладна біографія, аналіза мистецьких засобів письменника дають читачеві можливість краще зрозуміти й правильно оцінити Мартовичеву творчість. Правда, деякі питання, які автор хоче розв'язати, залишаються й далі відкриті й дискусійні, але ж це річ зовсім природна і не можна вимагати останнього слова від жодного критика чи дослідника. Все ж автор поставився до своєї роботи щиро й поважно та виявив дещо в творчості Мартовича, на що критика досі не звернула уваги. Це й робить її цікавою й цінною.

Підсумовуючи все вище сказане, можемо загально ствердити, що Мартович — це непересічний письменник з великим талантом, але, через несприятливі умовини, відповідно невикористаним. Саме тому його творчість поступається перед Стефаниковою та Черемшининою. Він писав на замовлення, принагідно та з уваги на потребу хвилини, тобто з громадських мотивів на актуальні громадські теми. Він був скоріше громадським діячем, як письменником, і це надало його творчості особливого характеру з уваги на цілеспрямування творчости. Тематика його творчости часово обмежена, тимто й перестала хвилювати широкий загал. Мартовичеві твори мають скоріше громадську цінність, як документ минулої доби в західно-українській історії ніж мистецьку, хоч відмовити їм мистецької вартости, яка є виявом великого літературного хисту, не можна. Одне й друге одначе варте того, щоб з Мартовичем познайомилося наше громадянство трохи ближче, бо він все-таки один з кращих українських письменників.

[Львівські вісті, 25.04.1944]