Лесь Мартович. Забобон. Повість. Львів 1917. Накладом Видавничої Спілки.
Лесь Мартович помер 11. січня 1916. р., за московської інвазії в Галичині, досягнувши щойно сорокпятого року життя. Відійшов від нас, розбуджуючи в наших думах вражіння великої, сливе невіджалуваної втрати, дорівнуючий своєю вагою хиба тій, що її ми так ще дуже недавно понесли зі смертю Михайла Коцюбинського, або вашої незабутньої Лесі Українки. Та у горесному хаосі, що його на нашій землі счинила спершу ця інвазія царських полків, а опісля наша визвольна боротьба з ними, після цеї-ж революційний переворот, а на прикінці ляхотатарська навала, не довелося ще нашому громадянству, головнож його письменницьким кругам, достойно висказати глибини свойого жалю зза цеї важкої втрати та достойним словом помянути значіння і найглибшого єства цього вкладу у скарб нашого письменства, що його собою твори Леся Мартовича нині представляють та і в будучности, — на мою думку, — репрезентуватимуть.
Ні — не помянули ми ще цього всього в усіх його глибинах та усіх його мистецьких тайнах.
Ми, правда, здавна цінували високо сатиричний хист цього письменника та його чудово творчу спромогу — відтворювати життя нашої здебільшого мужицької буденщини. Хто з нас не подивляв цеї гострости його художницького зору, перед якою не крилася ні одна зморшка, ні одна риса на лиці, та ні одна складка, ні одна нитка на одязі з'ображуванного ним героя? Кого не чудувала ця просто чародійна живучість зловленної його слухом та відтворенної ним людської бесіди, якою мимо її позірньої буденної грубости, висказувані були Мартовичем найтонші тонкости мужицького почування? А хто з його читачів не захоплювавсь, ні, — хто з них не трівожився іноді цим ясновидінням його сатирового погляду, який прошибав душу героя наче наскрізь, дозрівав тут всяку її найтайншу і найбільш соромливу, на людський сміх і глум засудженну неміч або злочинну, безглузно підлу, безглузно упряму хибу, ради якої цим або тим героям у Мартовича, цим його безмертним не-читальникам приходилось іноді як новим Дон Кіхотам, боротися проти всяких потуг світла та самосвідомости? Справді, — хто з нас не захоплювався цим ясно видінням Мартовичевого погляду, з глибин якого він малював нам культурні овиди нашого мужицького села з цими їх соромливими, іноді глумливо, іноді обурюючо безглузними межами, які витворювала тут духова темрява та жилавість мужицького консерватизма? Пригадував іноді цей Мартовичевий хист сміх Гоґарта, іронію Свіфта, або чудовий своєю вільнодумністю глум французького енцикльопедиста. Такий жадливий світла він був, такий правди шукаючий. І може тому йому, невмолимому сатирикові хлопської темноти в яркім противенстві до великого її поета, Василя Стефаника, сливе цілком бракує ліричної стихії. Стефаник повен важких, мов хмари, почувань, а в Мартовича іскряться і горять гострі огні колючих думок. Стефаник ступає, як ґеній Смутку, темрявою бідного, закріпощеного нуждою села, розгортає всі глиби розпуки і наче плаче над ними і цілунками краси всмиряє, — а Мартович мов несеться гострим вітром гніву, розбиває теміні і до боротьби завзиває. І коли Стефаник, як всякий великий траґік, горесний своєю безнадійностю фаталіст,— то Мартович повен віри в народ, як що тільки ця смертельна справа, цей бій читальників з не-читальниками скінчиться побідоносно для перших.
І саме ця перевага громадянсько-фільософічної стихії над лірично-мрійливою, це художницьке творення зі становища культурницького, ніяким сентиментом не охмаренного світогляду, цей жагучий глум світла над смішно безглузною, іноді безбожно глупою темрявою мужицької буденщини — те все й по нинішний день, а може нині сильніш, як коли, таке живуче, таке творче у Мартовича. І як що нам з того становища слід оцінювати і цю більшу повість його, якої він вже не побачив печатаною, його посмертно виданний "Забобон", — то приходиться нам опять глибоко відчути, яка то творча сила стала з Мартовичем жертвою смерти.
Творча, вістрям спасенного глуму найглибших ран суспільства глядаюча та доторкаюча сила.
"Забобон" достойний нашої уваги з цеї сторони тим паче, що це вже не короткий начерк, не знижка, не момент, як по найбільшій части досіль у Мартовича, а велика, як повість подумана цілість. Цей перехід від простого, здебільшого одиницями оперуючого оповідання до такого масового згуртовання сцен і подій, яким є, чи-там має бути всяка глибше подумана, архітектонічно бездоганно ведена повість, ставляє саме такого майстра короткого начерка як Мартович перед нові художницькі завдання, які може й стільки гарні, скільки й трудні. І приходиться тут і там критикові помічати, що Мартович з чисто технічного боку все ще більш новеліст, маляр моментів та окремих про себе одиниць, як повістяр та художницький володар масами. Як повість, не дає "Забобон" читачові розмалювання одної, всіми мистецькими середниками новітнього оповідання строго доцільно веденої події. Іноді навіть мається вражіння, — а мається його доволі довго, бо трохи не протягом цілої першої більшої половини нашого твору, що тут о таку одну осередню подію Мартовичеві взагалі не йде, та що вдоволяє його вповні низання довільно подумованних і добираних картин із сільсько-попівського побуту. І це, на мою думку, причина, для якої "Забобон" спершу, головнож при поверховнім читанню, вражає і з художницького і з ідейнього боку замітно некорисно, викликуючи в читача упряме переконання, що Мартовичеві, як художникові, не вдалося поконати трудностей цього переходу від короткого ескіза до ширшого згуртовання, від психольоґічного поглиблення одиниці, до такогож поглиблення і драматичного згармонізування цілих мас. Якщо ось у клясично виведених повістях цілість оповідання стоїть головно судьбою одного осереднього героя, якого більш або менш невсипущі змагання захоплюють собою згодом цілий круг, а де далі цілі гурти инших, найважніші кляси данного суспільства репрезентуючих людей, то у Мартовичевій повісті ми повертаємся там і сям, так сказати, з кута в кут, цих страшно давлячих, страшно узьких життєвих меж, що посеред них животіють ці, зображуванні тут ним люде: цей воронецький піп Матчук та його син Славко, його жінка та його слуги, його громадяни та найближчі сусіди. Повторімо це: страшно давлячі, страшно узькі межі життя. Бо страшна неживучість, страшна нетворчість цих людей, які є наче уособленнями жолудками і тільки жолудками, в яких по-за їдою, спанням та безглузним заспокоюванням полових потреб немає иншого житьового заняття, — ця страшна, місцями демонічно вражаюча неживучість начертаних Мартовичем героїв стає згодом критичному читачеві поясненням, чому тут у цій довгій повісти немає одної осередньої події? Чому нема одного осереднього, своїми життьовими змаганнями цілі круги людей захоплюючого за свою долю борючогося героя? Чому тут — як сказав свойого часу авторові трохи дивуючися видавець цеї повісти, д. Гнатюк — "колєкція самих дурнів, які наче дібралися один до одного?" Всі ті несвідомі докори здивованного спершу читача поясняють згодом достоту ці два слова:
Страшна неживучість.
І от вглибляючися із автором у картини, розмалювуючі гниле, бездушною сонливістю нагодованної товарини день в день зачаджуване тупе, всякої життьової енерґії та радости позбавлене животіння цього воронецького попа та його сина, — стаємо розпізнавати у творцеві цеї повісті згодом цього нашого Свіфта, цього нашого чудово вольнодумного енцикльопедиста, Леся Мартовича. Чуємо отце його здоровий, його творчий, мов дуже сильний лік оздоровлюючий, глум, бачимо опять, як іскряться і горять в нього гострі огні його колючих, — ні, іноді, як ніж, краючих думок, почуваємо наче бурхливий подих того вихра його жадливих творчого життя і просвіти, розбиваючих темряву, думок — і ми стаємо розуміти до решти страшну льоґіку внутрішньої архітектоніки цеї на око недоладно зібраної колєкції самих дурнів.
А що, як це справдішні репрезентанти деяких кругів нашого життя, нашого суспільства?
Правда — воно може й духова потреба культурного читача — думати спершу, що це тільки дурні, прості карикатури, невдалі видумки втомленої мистецької фантазії, яким далеко до того, щоб вони представляли собою справдішніх людей. Духова потреба це може, тай почування громадянської достойности. Але це так тільки спершу. Колиж одначе Мартович стає всеж таки захоплювати своєю кистю і ширші шари людей данного середовища, коли бачимо Потурайчина та його читальників в боротьбі зі всякого рода пан-отцями Тріщинами, коли приходиться нам слухати, про що бесідують пан-отці при празничних трапезах та як вони ставляються до народа та його просвітчення, коли бачимо, що бездонна мертвецкість такої людини, як Славко, це ніщо инше, тільки конечний виплід та наслідок цеї духової атмосфери, що її витворює у Вороничах за сорок літ автоматично виконуванного попівства такий гнилий лінюх і ретроград, такий блазень своєї немочі, своїх примх і своєї жінки, як цей Мартовичем схопленний пан-отець Матчук, — тоді і нас стає захоплювати полумінь творчої думки Мартовича і нам приходиться дозрівати внутрішню ідею ось таких страшних карикатур, як ці.
Це всеж таки ідея жорстокої, безпощадно розкритої та висказанної суспільної правди.
І я думаю, що як документ життя, як зразець такої спасенно жорстокої правди про деяких шкідників, несвідомих ворогів та безсоромних галапасів на орґанізмі нашого культурнього життя — Мартовичевий "Забобон" задержить і на будуче свою вартість. Може не як твір мистецтва, а як культурно історичний памятник. Не як твір вдохновенної краси, а витвір жагучої визволенням боркої душі. Так ось як пристало на сатирика, на дошукуючогося скрізь творчого життя Леся Мартовича. А що це всеж такий був мистець, якого око, і слух, і погляд вловлювали найтонші риси і черти життя, про це і "Забобон" переконує нас кождою стороною і тільки поглиблює в нас богацтво цих всіх його художницьких прикмет і середників, про які ми говорили з початку. Ця гострість його зору і глибінь, які йому дозволяють бачити і чудово вірно малювати Славка і Отця, Пазю і Варвару, Івана та Петра, малого Василя та цього нещасного Гриця, Потурайчина і отця Тріщина, імость і Галю, пан-отця Миколу, цього парібка Ілька та Броню, це справді творчий, найглибше життя, найглибшу душу схоплюючий хист.
Хист великого реаліста.
І за цим великим реалістом жалуватимемо все, згадуючи його — глумливо всміхненого, сміхом бичуючого Леся Мартовича.
[Воля 22.11.1919]
22.11.1919