Др. Лука Mишyгa

 

(З нагoди виходу посмертної його повісти "Забобон").

 

(Відчит, виголошений у Володимирі Волинськім дня 19 сїчня 1918 на лїтературно-наукових сходинах Української Учительської Громади на Волинї).

 

І.

 

Поминаючи недавно видану повість Мартовича "Заборон", цїла його лїтературна дїяльність як на чоловіка з таким великим лїтературним талантом дїйсно аж надто мала. Причини сього треба шукати в щоденних злиднях і тяжкій боротьбі за хлїб насущний, які відривали покійного автора від властивої йому працї, — себто працї на лїтературнім полї. Який великий був талант Мартовича, видко вже хочби з сього, що вже тих кілька оповідань, які появили ся в ріжних часах за його життя, поставили його зараз в ряди перших наших письменників.

 

Його оповідання се артистичні перли, в яких мов у зеркалї відбила ся душа нашого галицького селянина: його життє-буттє, його злиднї й ідеали. Автор незрівняний в представленню тої селянської фільософії, яка стараєть ся на свій спосіб пояснити собі прояви суспільного життя. Коли хочете довідати ся, чому наш селянин не ходить до читальнї, чому не посилає дїтей до школи, чому не купує в своїй крамницї, чому не довіряє тим, що йому на вічах золоті гори обіцюють, — то поспитайте Нечитальника або й Гриця Баната, що вони вам оповідять. Що-ж таке "Мужицька смерть", як не "...картина чорної безоднї, що без кінця краю пожирає земних, несвідомих людей, які навіть зоглянутись не можуть, звідки падає на них непереможне лихо. Бездонне море убожества й горя виглядає на вас із сих сторінок, скупих на подробицї, але багатих внутрішнім життєм; картку за карткою розгортає перед вами автор спокійною, нетремтячою рукою велику книгу народнього життя-бідування" — так говорить Єфремов про Стефаника, таке можна сказати й про Мартовича, який пішов слїдом за Стефаником, а вибрав тільки иншу форму, а то форму сатири. Читаючи Стефаника, тільки сумуєш, читаючи Мартовича, смієш ся, а потім сумуєш, або на переміну: то сумуєш, то смієш ся так, як в життю дїйсно буває. Мартович розповідає тим способом, що добуває з глибини селянської душі та з його селянської льоґіки все, що тільки потрібне, щоб читачеви дати вірний тип сучасного галицького селянина. А знав його покійний автор добре, бо зжив ся з ним змалку: весь вік свій прожив серед них, обсервував його то в хатї, то на вічах і зборах, то в читальнї або крамницї, то щоденно в адвокатських канцеляріях. І ми по більшій части знаємо так само того селянина та його психольоґію, бо сїльська стріха се або таки наша або наших дїдів мати, — отже не диво, що читаючи Стефаника або Мартовича, дивуєш ся, чому нам самим не прийшла ідея щось подібне написати, чому ми самі не видумали Гриця Баната, Нечитальника або тих Смерівчан, що виливають свої жалї перед Стрибогом. Се-ж такі звичайні й такі добре знайомі нам люде, що ми по прочитанню мимоволї задумуємо ся, де то ми їх зустрічали, — в якім селї та при якій нагодї. Але коли ми так дивуємо ся, то рівночасно тим самим і оцїнюємо вартість тих оповідань, бо в тім саме, як каже визначний російський критик Бєлїнський, містить ся перша ознака дїйсно артистичного твору, рівночасно й ознака великого таланту автора. Того роду книжки схарактеризував дуже влучно в своїх "Думках" Паскаль, кажучи, що найкращі книги є ті, читачі яких думають, що вони самі їх написали. — Мартович віддав свої спостереження, взяті з сучасного життя галицьких селян, так вірно, що ми свято віримо, що се образ, взятий з дїйсности, а змальовує їх притім так артистично, що його оповідання більше походять на дїйсність, нїж дїйсність походить на себе. Так саме має виглядати реалїзм в творах справжнього артиста, таким і є він в тих оповіданнях Мартовича, які відносять ся до селянського життя.

 

Нечитальник і Гриць Банат се не фантастичні особи, а дїйсні, змальовані сим способом, що стають типами, значить, особами, які представляють собою тисячі инших, які почасти ще й донинї живуть, а почасти, як Нечитальник, в міру духової еманципації нашого народу переводять ся. Мартович не ідеалїзує селянина, противно, поминувши повість "Забобон", підносить здебільша тільки його темні сторони, що цїлком зрозуміле, бо-ж Мартович передовсїм сатирик. Його типи дуже часто комічні, але в тім комізмі відбиваєть ся дух життєвого реалїзму. Наведу тут от хочби тип Грицихи з оповідання "Мужицька смерть" та її розмову з умираючим Грицем. Мартович мав великий хист вглянути в траґізм селянської душі. Доказом сього нехай буде опис смерти Гриця або тип Гринька-злодїя в "Забобонї". Не зазнав Гриць Банат доброї долі на сїм світї, чуєть ся навіть зайвим на сїй землї і хоче умерти. Має ще тільки одно бажаннє, а то умерти так, як умирають й инші люде, одначе доля відмовляє йому й сього. Супроводжаючи Гриця на цвинтар, ми болїємо над його траґедією, — але й не можемо здержати ся від сміху, коли згадаємо на Митра, як сей питаєть ся конаючого Гриця про нумери на льотерію, або коли згадаємо про тих жінок, які голосять так ревно за Грицем тільки длятого, що кожда з них нагадала собі свою журу, або коли представимо собі образ Грицевого синка — малого Николку, як він безжурно їде собі ззаду за похороном на соняшнику тай поганяє заімпровізованого коника й тїшить ся похороном тата длятого, що так багато людей посходило ся. Читаючи се, ми мимоволї усміхаємо ся, але, як то кажуть, плачучи. "Сміх крізь сльози" пробиваєть ся у Мартовича дуже часто й служить авторови до вірного вислову життєвої правди. Характер селянина, змальований таким, яким він в дїйсности є, автор нї хвалить його, нї ганить, він тільки малює, уживаючи то білої, то чорної фарби. Одначе любуєть ся в темних кольоритах. Сїре, буденне життє селянина — се сюжет його оповідань, з буденщини схопив він одначе тільки типове та вивів її так артистично, що ми від тої прози, від якої в життю утїкаємо, читаючи про неї у Мартовича, й очей своїх від неї відірвати не можемо.

 

Змалював нам Мартович і картини з життя інтелїґенції, — одначе вони щодо артистичного оброблення в порівнанню з картинами з селянського життя — на мою думку зостають ся позаду. Характер їх переважно сатирично-гумористичний. Близше приглянемо ся тільки тим типам інтелїґенції, які нам представив покійний автор в своїй одинокій повісти "Забобон". Сю повість позволю собі заналїзувати докладнїйше.

 

Покійний автор викінчив ту повість ще в 1911 р. і тодї віддав її навіть до друку редакції "Лїтературно-Наукового Вістника", одначе зажадав опісля звороту рукописи, бо хотів її ще раз переробити. Через хоробу не міг мабуть взяти ся до працї й повість лишила ся незміненою: редактор Володимир Гнатюк, який мав у себе ориґінал ще в 1911 р., не зауважив тепер нїяких змін. Сї слова дуже важні для оцїнки сього твору, до якого й сам автор мав деякі сумнїви.

 

(Кінець буде).

 

[Вістник полїтики, літератури і життя, 03.03.1918]

 

(Кінець).

 

II.

 

В "Забобонї" стараєть ся Мартович подати нам картину з життя нашої інтелїґенції. Священство та наша академична молодїж підлягла гострій сатирі, оскільки слушній, побачимо. Короткий зміст повісти ось такий: В спокійнім дотепер життю "залїзного" правника Славка Матчука наступає кріза. Він обдурював своїх батьків, що поздавав усї три правничі іспити, предкладаючи їм підроблені свідоцтва. Повість зачинаєть ся тодї, коли Славкови минає термін дволїтнього відпочинку й він має вступити до урядової служби. Грижа, що з собою, тепер зробити та як се виявити батькам, не дає Славкови жити й він почуває себе в домі батька невільником. Хотїв би вирвати ся, та не знає, як і куди, отже жде на спасеннє. Життєвий досвід навчив Славка ось якої життєвої фільософії: коли він чого в життю тїшить ся, то опісля стріне його певне якась немила пригода, коли знову надїєть ся, що щось певне сповнить ся, то воно станеть ся саме насупереки. І навпаки, коли буде сумувати, то опісля буде веселити ся, коли-ж не буде надїяти ся, то се певно сповнить ся. Так повстала у нього віра в забобон. Уважаючи своє дотеперішнє життє за одну тяжку муку, Славко жде тепер від свого забобону заплати. І вона приходить яко учителька полька Броня Смажак, в якій Славко залюблюєть ся, заки її ще бачить і яка годить ся вийти за нього, нещасного безіспитенка, заміж. Славко триюмфує, його фільософія сповнюєть ся, бо він відтепер вже не невільник, а свобідна людина.

 

Крім того подає нам автор велику силу епізодів, в яких змальовує характер Славка, а дальше його батька, пароха села Воронич, жінки управителя дібр Краньцовської, з якою чи властиво яка з Славком входить в свого роду любовні зносини, й инших. Щоб пізнати, наскільки виведені в повісти типи вірні, переведемо характеристику важнїйших осіб.

 

Зачнім від о. Матчука, вдача й характер якого в неоднім перейшли й на його сина Славка. З ним знайомимо ся зараз на початку повісти й пізнаємо відразу його сварливу вдачу. Цїле своє життє о. Матчук тільки їсть, пє та сварить ся. Сварня є для нього свого роду забавою-шпортом, яким він розриває свою нудьгу, й одиноким способом проявити свою життєву енерґію. До сварки приготовляв ся попереду неменше совісно нїж Демостен до своїх промов, які мав виголошувати на атенськім ринку. О. Матчук сварить на слугу Івана за се, що не їхав битим шляхом, жалує навіть, що перевертаючи ся, не зламав собі руки, бо тодї щойно мав би добру підставу до довшої сварнї, сварить ся дальше з робітниками в полї, при чім чіпаєть ся звичайно тих, які найкраще роблять, бо на господарцї, як і всїм иншім, цїлком не розумієть ся, сварить ся з малою дволїтньою внучкою Олею, а навіть в церкві з святим о. Миколаєм, коли йому видало ся, що намальований святий заскулює одно око. Найкращі його спомини злучені з теольоґією. Наука була там легка; щось знало ся, щось випросило ся, щось вишахрувало ся і йшло. Так представляв собі і студії свого сина правника Славка. На науку глядїв, як на засіб осягнення доброї посади, длятого то тільки мрів про широкі, золоті ковнїри сина, якими вже тепер страшив малого пастуха Василька. Коли-ж довідав ся, що син його не має нїяких іспитів, гриз ся передовсїм тими золотими ковнїрами й тим, що не буде мати чим і Василька страшити. З жалю зачав таки зараз віддирати стемплї з підроблених свідоцтв. Подібно, як через 40 лїт, а так довго був парохом села Воронич, забував замикати фіртку в брамі від стодоли, так і забував через сей час про всї инші справи крім тих, які торкали ся його жалудка. Інтеллєктуальний світ для нього не істнував.

 

Його син Славко перепхав ся через ґімназію, не винїсши з неї нїякого світогляду. Записав ся на правничий факультет тільки для того, щоб можна вдома сидіти. І хоч в дїйсности цїлими лїтами нїчого не робив, вічно не мав часу й дивував ся, як инші люде знаходять час на читаннє книжок і тим подібні річи. Що торкаєть ся виконання програми свого щоденного життя, був строгий педант; від кількох лїт сходив йому день за днем при одній і тій самій роботї. Коло восьмої години рано будила його мати до кави. Вставав, мив ся, одягав ся та йшов до городу на порпаннє ямки. Опісля другий снїданок, потім прохід, а опісля обід. При обідї так обїдав ся, що не міг від стола рушити ся. Заволїкав себе на канапу та спав до підвечірку, до якого вставав такий перемучений і заспаний, що не міг взяти ся до жадної роботи, а тільки позївав і ждав вечері, при якій знов обїдав ся та йшов зараз спати. Будив ся, правда, в ночі, бо не міг спати, пробував навіть тодї учити ся, але якось не йшло; ніч же на спаннє, а не на науку. В зимі замісць до городу ходив на преферанса або на прохід. Славко був того переконання, що так живуть і инші люде, — так і живуть певно його товариші, одначе, не зважаючи на се, кінчать студії та здають іспити. З того заключав, що тамті здібнїйші, що їм певно вистарчає що небудь раз прочитати, щоб уже знати, а він знову скінчений туман. Через зневіру у свої власні сили — Славко тратить навіть охоту й відвагу до життя. Він бачить, що власними силами через життє не перебєть ся, і шукає помочи деинде. Фантазує напр. по цїлих днях над тим, якби то було гарно, колиб він виграв кілька сот тисяч на льотерії або колиб попав у сухоти, бо тодї нїчим не журив ся-б, а тільки лїчив ся-б. Його віра в забобон пояснюєть ся його духовим убожеством, а дальше недостачею волї та життєвої енерґії. Він відчуває навіть, що повинен би зайняти ся й иншими справами, от хочби громадськими, — одначе, не знає як до того взяти ся. Славко робить вражіннє обмеженої людини, нездатної до нїякої скомплїкованої духової працї, й нагадує нам під сим оглядом Акакія Акакієвича в "Шинелї" Гоголя. Колиж одначе у Акакія Акакієвича є хоч ідеал, який відповідно до його низького умового розвитку містить ся в тім, що він хоче доробити ся теплого, ватового плаща, — то у Славка й сього нема.

 

Між типами з інтелїґенції замітні ще о. Тріщин, доносчик і завзятий ворог "масохістів", син міщанина-шевця, який при виборах, не зважаючи на селянського кандидата, голосує на Поляка, маршалка повітової ради Шубравського, а дальше о. Радович, плитка й обмежена людина, яку інтересує тільки рід і якість пива та преферанс, молодий аґітатор-студент Потурайчин і ще деякі, як мати Славка та його сестра Галя, замітна тим, що наслїдує манєри панни Бронї й закидає що другим словом по польськи.

 

Се були-б типи сучасної нашої інтелїґенції в галицькій Українї, що правда, не дуже приманливі. Читач по прочитанню повісти відчуває деякий несмак, щось в родї того, що відчував Пушкин, коли йому Гоголь відчитав перші уступи з своєї повісти "Мертві душі." Слухаючи її, Пушкин сердечно сміяв ся, а опісля глибоко задумав ся, а коли вже Гоголь скінчив читаннє, сказав: "Боже, какъ грустна наша Россія". Сумно на нашій галицькій Україні! Бо-ж чи тої роду інтелїґенцією викуємо кращу долю свому народови? Чи-ж з тими людьми маємо стати до культурного суперництва з иншими культурними народами? Певно, що нї. Насуваєть ся тільки питаннє, чи ті типи відповідають дїйсности. Покійний автор, представляючи нашу інтелїґенцію, вийшов з рямок тої сатири, якою малював життє селянина. Їдкий сарказм довів до того, що виведені особи роблять вражіннє швидше карикатур нїж живих осіб. Велика частина нашої сучасної інтелїґенції не тїшила ся мабуть особлившими симпатіями автора й він дотикає їй, де трапляєть ся йому до сього нагода. Для прикладу згадаю про підслухану Славком розмову господаря одної з львівських реставрацій з аґентом, який продавав апарати до штучного висиджування курят. Господарь каже потихо аґентови, що йому не треба огрівати апарату, бо він має таких гостей, як он той перед ними (показуючи при тім на одного нашого патріота, портрет якого уміщено в календарі "Просвіти"), який приходить точно кождої днини о годинї 8-ій увечері й сидить до години ½12, не рухаючи ся з місця, через що міг би дуже добрі вигрівати курята.

 

Одначе не треба думати, що цїлю автора було осмішити нашу інтелїґенцію. Се певно нї. Він, який так любив свій нарід, в полїтичне, економічне й духове відродженнє якого вложив свої найкращі лїта, закладаючи по найгірших закутках читальнї, сїчи, крамницї, каси і т. д., пишучи ту повість, мав тільки добро свого народу на думцї. Сам же автор був нїчим иншим, як свого роду "залїзним правником". Свої правничі іспити здавав через кільканадцять лїт (зрештою здав усї з відзначеннєм), а докторат осягнув щойно в 1914 р., в 43 роцї життя. Причиною сього не було одначе лїнивство анї недостача таланту, але боротьба за кусок хлїба та праці на народній ниві. Таких залїзних правників було у нас дїйсно багато і то почавши від хлопоманства 60-их років аж по нинїшній день. Тим саме правникам, що відложили особисті інтереси, а пішли на службу народови, маємо завдячувати се, що народ наш прозрів. До тих правників будуть належати й ті, що брали участь в пропамятній сецесії з львівського унїверситету, а так само й ті, що були на лаві обвинувачених в процесї 101.

 

Такі знову залїзні правники, як Славко Матчук, є явища у нас виїмкові. Одначе в дечім подібних людей стрічаємо на жаль в нашій інтелїґенції ще дуже багато. Умове життє у переважної частини нашої інтелїґенції ще дуже бідне й подібні отцї Матчуки та Славки, як люде, позбавлені всяких вищих духових інтересїв, ще у нас не перевели ся і завдяки нашій національній хоробі, себто загальному лїнивству, скоро й не переведуть ся. Поминувши центр Галичини, тільки по більших містах духова праця сяк та зорґанїзована, що можна про неї сказати, що хоч веґетує, але зате провінція — то пожаль ся, Боже! Більша часть наших товариств має або з часом перебирає виключно касиновий характер так, що люде призвичаюють ся до сього, що преферанс і пиво се одинокі лучники товариського життя між культурними людьми. А призвичаєннє то друга природа. Отже не диво, що дуже часто працює в повітї один або двох, а загал спить сном блаженних, з якого будить ся хиба з нагоди обходу Шевченкових вечерниць, виборів, загальних зборів якогось з товариств або тим подібних подїй, але й то на те тільки, щоб опісля ще твердшим сном заснути, мовляв, національний обовязок сповнений.

 

Для нас Українцїв національний обовязок сягає одначе дуже далеко. У нас же всюди прогалини, а ми хотїли-б стати нарівнї з иншими культурними народами. Ми хотїли-б мати велику й гарну лїтературу, штуку, свої унїверситети, музеї, біблїотеки і т. д., словом все, що цїхує високу культуру кождого народу, але як ми забираємо ся до сього. Правда, багато з того вже маємо, але ще більше нам недостає. Виповнити всї прогалини се задача нашої інтелїґенції, задача велика, а робітників мало, бо не всї мають розуміннє сеї важної задачі. Ми маємо йти стомилевим кроком, а йдемо ходою лілїпутів. Гляньте от хочби на нашу гарну лїтературу з останнїх лїт, яка вона скупа й мізерна, а застановіть ся так само й над причиною сього.

 

Загляньте до біблїотеки о. Матчука, придивіть ся, що питає Славко, а знайдете відповідь. Се просто скандал, одинокий хиба в історії культурного розвитку народів, — що наша, як духовна, так і світська інтелїґенція до проявів духового життя нашого народу відносить ся під деяким оглядом цїлком пасивно. Книжки, хоч скупо, але друкують ся, де мало їх читають, а ще менше купують. Треба собі запамятати, що й до найскромнїйшої обстанови хати культурної людини належить крім ліжка, бюрка й т. д. так само й біблїотека. Саме з добору книжок заключаємо дуже часто, якого роду духова атмосфера того дому. А пригляньмо ся біблїотекам наших інтелїґентів по селах і містах. Або її цїлком нема, як у о. Матчука, або дуже незначна — дещо з белєтристики та й тільки всього. Отже не диво, що видані ще в 1899 р. 12 перших томиків Видавничої Спілки, друкованих в смішній просто для культурного народу скількости по 1½ тисячі примірників, до нинїшнього дня не розійшли ся. А як же має розвивати ся письменство, коли нема для кого писати або видавати. Біблїотека для інтелїґента, що живе на селї чи в містечку, се важне, дуже часто одиноке духове пристановище, духова розривка, одинокий контакт з інтеллєктуальним світом. Покійний автор бачив ту аномалїю, а розуміючи задачу інтелїґенції дуже високо, схотїв її звернути на иншу дорогу. Він хотїв збудити в нїй інтерес до вищих духових змагань (представляючи нїкчемність патентованої псевдоінтелїґенції враз з її духовим убожеством). Особи в повісти подобають, правда, більш на карикатури нїж на дїйсні особи; справедливо, але чи знову сього роду гнилі колоди, що тільки їдять та пють, не є карикатурами людей?

 

Насуваєть ся ще одно питаннє. Звідки беруть ся у нас того роду типи чи то подібні їм? Причиною сього є духовий занепад, а в першій мірі домашнє та шкільне вихованнє. В наших школах учать, беручи на загал, багато, одначе система є того роду, що учасники виносять зі школи дуже слабкі відомости. Молода людина виходить з ґімназії чи з учительської семинарії формально зрілою, а в дїйсности духово нерозвиненою, і по більшій части нездатною до самостійної працї. Багато людей усуває ті недостачі на унїверситетї, в академичних товариствах і просвітних кружках, а хто знову запхаєть ся на село, а таких у нас вже з чисто матеріяльних причин дуже багато, — сей позбавлений великого духового проводу. Духово сильні одиницї не пропадають, але зате слабші попадають дуже скоро в зневіру й нидїють. Звідси й беруть ся Славки Матчуки.

 

Яко контраст до життя інтелїґенції — виводить нам автор чудові картини з сїльського життя. Село Вороничі — се одно з найбільш опущених сїл Галичини й то як під духовим оглядом, так і моральним. Але ми бачимо власними очима, як і там доходить вже промінь світла, як і там закладаєть ся вже читальня та крамниця, а правиборець не дає себе заманити стокороновими банкнотами, тільки голосує на народнього кандидата. Типи селян — се портрети змальовані рукою дїйсного артиста. Тут почуває себе автор свобіднїйше, тим-то і дає живійші картини. З психольоґічного навіть боку та половина повісти стоїть дуже високо. В душу нашого селянина яко людини зайшов автор дуже глибоко. Гляньмо, як представив нам автор сїльського злодїя Грицька. Горбатий Грицько, свідомий того, що він природою фізично цїлком упослїджений, одначе має ті самі почування, як і кожда инша людина. Він же людина й хотїв би між людьми жити. Одначе громада елїмінує його з свого середовища, а навіть сїльська повія Варвара не хоче вийти за нього заміж. Він подобає на Франца Моора в "Розбійниках" Шіллєра, — тільки, коли той доходить свого людського права підступом і насильством, сей усуваєть ся добровільно з людського середовища й вішаєть ся. Грицько се не тільки тип галицького селянина, але загальний тип.

 

Так само дуже вірно змальований тип панотцевого слуги Івана. Робив, коли та як хотїв. Докоряти за се йому нїхто не важив ся, бо був ненависний та завжди чогось лютий. Подобав на вола, що коле. Буцїм спокійно пасеть ся, а на кождого прохожого фукне й рогом замахнеть ся. Кождий рух його тїла промовляв: уступись, бо вдарю. Не стерпів нїкому, а навидїв тільки Славка, бо сей до нїчого не мішав ся.

 

Діяльоґи селян ведені тим способом, що читачеви видаєть ся, що автор переповів їх з стеноґрафічних записок, які мусїв колись поробити, — прислухуючи ся подібним розмовам.

 

Стільки про "Забобон" Мартовича. Тим і кінчу. Додам лишень загально, що оповідання Мартовича надають ся дуже на лєктуру для старшої шкільної молодїжи, а так само й до відчитування на читальняних сходинах. Вже сам їх природний гумор змушує читача до уваги.

 

[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 10.03.1918]

10.03.1918