Чоловік в піжамі

Артуро Перес-Реверте

Минулого тижня мої колеги з XLSemanal зробили мені честь, опублікувавши деякі старі воєнні фото, які я зробив замолоду. То був милий перегляд моєї юності, за який я дуже вдячний. Проте, побачивши їх опублікованими, я не зміг уникнути думок про кадри, які так і не стали світлинами, бо я їх не зняв, чи навіть про образи, які чітко закарбувались в моїй пам'яті, але не потрапили в об'єктив. Фотографії, яких я так і не зробив.

Одна з цих незроблених фотографій належить до моїх найдавніших професійних спогадів. Це сталося в 1976 році. Я повертався з битви за Таль-Заатар, місцини на півночі Бейруту, де палестинські і ліванські християнські війська зійшлися не на життя, а на смерть у січі, що була страшним кошмаром для цивільного населення, яке опинилося в пастці боїв. Битва щойно закінчилася, і чотири християнські солдати з групи Tанзим, з якими я був, відвезли мене назад у мій готель в районі Ашрафія. Вже було світло, хоч сонце ще не зійшло; на розі поблизу площі Сассін, біля зруйнованого дому, ми побачили невеличку ятку, де продавали maanuch, такий собі різновид ліванської піци з майораном та олією, типової для сніданку. Тож ми зупинилися, аби поїсти.

Ми собі їли, коли на протилежному кінці вулиці почули крики і побачили веремію. Там були озброєні ополченці, тож ми підійшли подивитися. Мушу пояснити, що то були дуже лихі дні: громадянська війна у всій своїй красі – з повсюдною різнею і стратами, і до масакр, учинених ліваками й палестинцями, додавалися скоєні протилежною стороною. Там усі зводили порахунки. Одні вбивали в Кварантині, інші – в Дамурі, і то був ще далеко не кінець. Як у всіх громадянських війнах, поки одні билися і вмирали в боях, інші грабували і вбивали в тилу. І ті, хто сколошкали той світанок, були саме такими. Зачаєні злочинці, боягузи й негідники.

Отож, ми підійшли подивитись, що коїться. Побачили у вікні трьох жінок, що плакали і голосили, а внизу, на вулиці, ополченці оточили чоловіка десь під п'ятдесят, якого явно щойно витягли з ліжка: він мав скуйовджене волосся, масну шкіру, все ще сонні очі, убраний був у зім'яту піжаму в коричневі й білі смуги. Штурханами його потручали в засипаний сміттям провулок, навівши на нього автомати M-16. Мені впала в око одна деталь (іноді звертаєш увагу на абсурдні речі, які врешті-решт є не такими вже й абсурдними), яку я досі дуже добре пам'ятаю: узутий він був лише в одну пантофлю, а іншу тримав у руці; без сумніву, його виштовхали з хати силоміць, не давши йому в неї узутися. Ополченців був десь тузінь, і вираз їхніх облич був новим для мене, та згодом я бачив його у багатьох різних місцях: похмура, невиразна, безжальна гримаса того, хто готовий убивати без форсу чи комплексів. Холодно і механічно.

Навіть не подумавши, попросту через професійний інстинкт, я потягнувся до сумки за фотоапаратом. І тоді Сесар Караме, ватажок моєї групи, поклав мені руку на плече. «Навіть не думай, – прошепотів він. – Якщо ти спробуєш зробити знимку, тебе також уб'ють». Тож я застиг, якраз в ту мить, коли ополченці і їхній в'язень проходили перед нами. От тоді їхній ватажок звернув на мене увагу і запитав Сесара, хто я такий. «Sahafi aspani». Іспанський журналіст. «Іспанський», повторив той, наче міркуючи над цим, знову глянув на мене і пішов далі, більше нічого не сказавши.

І тоді чоловік в піжамі теж на мене подивився, і хоча я не зробив його фото, воно, утім, закарбувалася в моїй пам'яті. Він уп'явся в мене очима, і присягаюся – в них не було ні страху, ні тривоги через те, що його чекає. Я прочитав в них таке собі здивоване обурення. Інтелігентну лють. То не був жах через приречення (я бачив той погляд в інших, пізніше, і навчився його розпізнавати), а лиш ображена гідність. Він наче казав мені: погляньте, ви, хто не втягнутий в це божевілля, дивіться, як поводяться ці дикуни. Зверніть увагу, що за людці збираються мене убити.

Таким я його запам'ятав. Як він віддаляється під поштовхами ополченців, у зім'ятій піжамі, одна нога роззута, з пантофлею в руці, а мене тим часом за руку тягли звідти геть. А ще я не забуду пострілів, які ми почули, залазячи на нашу пом'яту вантажівку, не забуду Сесара і його товаришів, які знічено уникали мого погляду.