Питання про дефініцію понять "народ" і "народність" нераз порушувалось на сторінках нашої і закордонної наукової літератури, але у нас, на Україні, воно ніколи ще не було так на часі, як тепер, коли так потрібна одностайність думки, одностайність мислення на спільному полі праці, тоді як неправдиве розуміння цих понять може призвести до непорозумінь і навіть конфліктів від того, що кожний трактує ці поняття по своєму, з своїх індивідуальних позицій, виявляючи іноді дуже обмежене розуміння цих понять.
Особливо викликає іноді непорозуміння термін "народність", за яким приховують часто поняття зневажливого ставлення до народу, і через те палкі патріоти своєї батьківщини не на жарт можуть прийняти це слово як образу національного почуття. Річ зрозумілa: поняття "народ" і "народність" в житьовій практиці часто сприймаються як щось приналежних одно одному, як щось велике і мале; поняття "народність" розуміють як назву малого народу, що має другорядне значення серед інших европейських народів. Насправді ж воно зовсім не так: кожний термін, як позначення поняття, має своє значення, свої функції, навіть свою історію виникнення.
Поняття "народ" в історії свого розвитку мало різні значення. Спочатку з цим поняттям близько зв'язане було і поняття "плем'я", що визначається як природня спільнота крови, мови, релігії і звичаїв. Це був період родових організацій, коли основною ознакою члена роду був його генетичний зв'язок з іншими членами. Під час війни або якоїсь іншої небезпеки споріднені племена або роди об'єднувались в ширшу соціяльну групу — в народ. В мирні часи все ж таки переважала свідомість родової приналежности. Отже, племя і народ — це родові спілки. Таке поняття племени й народу проходить протягом історії через усі народи.1)
Так в Греції за часів Гомера панував тільки племінний поділ греків, що в його основі лежала родова організація. На означення поняття племени греки вживали слова "етнос". Тільки в клясичний період, коли на чільне місце стала мова й культура, і не територіяльний поділ, поняття племени стало переростати в поняття народу. Спільна мова, спільна освіта і культура створювали у греків власне почуття і свідомість приналежности їх до грецького народу, що мав назву геллени. Друге слово на означення народу "демос" має політичне значення.2)
Подібний розвиток понять спостерігаємо і в римлян. Римляни бути спочатку маленьким племенем, а потім шляхом завоювань стали великим народом, що має назву "populus Romanus". Спочатку "poрulus" мало родове значення, як назва людей одної крови, одного роду. Пізніше, в становій фазі розвитку, це слово набрало політичного значення, тоді цим іменем стали зватися всі вільні громадяни римської держави.3)
Поняття єдности народу у Франції утворилось від злиття франків і галлів і мало назву "natіon" причім, спочатку це слово вживалось на означення походження, а потім — на означення народу — держави. В Англії поняття народу утворилось від злиття двох германських племен — англів і саксів, що оселилися в полудневій Британії. Для позначення поняття народу було два терміни: реорlе "маca" i nation "державні люди, носії влади". В Німеччині на ранній стадії переважала племінна свідомість. Тільки багато пізніше, через цілі століття, розвинулося почуття свідомости приналежности до одного народу. Почуття єдности народу виникло тоді, як німці почали стрічатися з іншими народами. Поняття народу як маси позначається терміном "Volk", пoняття народу як держави — терміном "Nation".4)
Таким чином, поняття народу в державному розумінні переросло в поняття нації, яке стало ширитись по всій Европі — в Італії, Чехії, Угорщині. Пізніше в Англії поняття нації і народу чітко розмежовувалось: з одного боку реорlе (народ) — як щось природне, з другого, nation — як цівілізована спільнота. В Німеччині довгий час ці два поняття ще плутаються, але здебільшого в поняття нації входить спільність культури і одність народу. А в зв'язку з цим і мова відігравала велику ролю: хто говорив німецькою мовою, як рідною, той належав до німецької нації.5)
Так виникло поняття нації, яке первісним своїм джерелом має зв'язок з державою. Це дає привід деяким ученим слово "нація" трактувати в вузько державному розумінні. Так, напр. Гумилович (Філософія державного права) поняття нації виключно ставить у зв'язок з державою. Народ, що не мав держави в минулому й не має її тепер, не є, на його думку, нацією. Звідси він прийшов був до висновку, що український нарід не є нація. Тільки після того, як він ознайомився з "Історією України" Михайла Грушевського, яку приніс йому один із українців, він з запалом вигукнув: "Ви нація!".
В Гумиловичеве розуміння нації вносить слушну поправку В. Старосольський, розуміючи відношення нації до держави не "в розумінні об'єктивного факту власної державности, але як суб'єктивний факт, як волю та змагання до власної державности". На його думку, треба "заступити державність як об'єктивне джерело нації державницькою ідеєю як чинником, що творить спільноту".6)
1) В. Левинський. Народ, нація і народність (Нові шляхи, 1930, ч. 2, стр. 283.)
2) В. Левинський, Там же, стр. 285.
3) В. Левинський, Там же, стр. 285-286.
4) В. Левинський, Там же, стр. 291-292.
5) В. Левинський, Там же, стр. 294.
6) В. Старосольський, Теорія нації, 89.
(Далі буде).
[Львівські вісті, 11.02.1944]
(Продовження)
З державних позицій поняття нації трактує і Володимир Левинський в статті "Народ, нація і народність" (Нові шляхи, 1930, ч. 2, ст. 301), визначаючи поняття нації, як політичне і юридичне поняття, під яким треба розуміти державний народ або пануючу клясу державного народу, яка держить політичну владу". А тому не кожний народ, на його думку, є нацією. "Народ без власної держави не є нацією".
Ми не можемо пристати до розуміння слова "нація" лише з вузько-державних позицій. В наші часи, в свідомості нашого народу поняття нації через поширення функцій виходить за межі політичного розуміння; набуваючи значення нерозчленованої категорії як державно-етнічне поняття. Під терміном "нація" ми розуміємо народ в найшиpшому понятті цього слова, народ, що має всі ознаки державности і всі ознаки народности (про народність буде далі).
В науково-публіцистичній літературі часто зустрічаємо ототожнення цих двох понять. Так, напр. в словнику Б. Грінченка на першому місці: народ-нація.7) У М. Драгоманова: народ-nаtion.8) В. Антонович давав таке визначення нації: "Haція — це група людей, рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепом, здатністю, темпераментом,9) тобто визначення, подібне до визначення поняття народу".
Ми відхилились трохи в бік, як це й неминучим було у вивченні процесу розвитку поняття "народ". Тепер знову повернемось до нашого основного питання. В наших тлумачних словниках нема чіткого визначення цього поняття. Там здебільшого вказується на різновидності поняття "народ", на його еквіваленти. Так, у словнику Грінченка (т. III., Гроно, Київ 1928, ст. 400) читаємо: народ — взагалі люди, населення. У Даля: (т. ІІ., 1905) люди, що народились на означеному просторі, люди взагалі. Хоч, правда, Даль дає визначення й за деякими іншими ознаками, як напр., за ознакою мови (мешканці країни, що говорять однією мовою), за ознакою стану (простолюддя, нижчі кола), за ознакою кількости (багато людей, натовп).
В нашій побутовій практиці, надто серед селянства, найпоширенішим еквівалентом поняття "народ" є слово "люди". Цей термін особливо став до вподоби М. Драгоманову. У нього ми раз-у-раз читаємо це слово, як в формі однини в збірному значенні (люд), так і в множині (люди): "прихильники українського люду",10) "Українське "народовство" в 60-ті роки не виступало перед своїм "людом".11) "Розваживши далі над потребою українським людям не розбігатись по чужим землям, й працювали в своїй, дійдемо й до того, щоб і на самій Україні люди як можна більше держались кожний свого кутка..."12) Але поряд (рідше) вживає й термін "народ": повертаючись до життя українського народу в Росії, ми бачимо..."13) Подвійних термінів вживає також відомий наш історик М. Грушевський: "трудового українського люду", "нашого трудящого люду", але й "дати українському народові бажаний мир".14)
Всі ці терміни: "люд", "люди", "народ" — всі вони містять в собі спільне поняття, що означає "збірноту людей, які мають одну мову, одну культуру й одні природні особливості їх вдачі.15)
Основною ознакою народу є його народність. Слово "народність" — це абстрактний іменник, утворений від слова "народ" через стадію прикметника "народний", подібно до того, як утворились інші подібні слова: предметність, національність, державність, людськість та інші. Отже — "народність" органічно зв’язано з "нapoд" і від нього виходить. Але різниця між ними та, що "народ" — конкретне поняття, що означає збірноту людей, тоді як "народність" — aбстрактне поняття, яким означуємо цілокупність всіх властивостей народу.16)
Говорити про ознаки народу, які відрізняють його від інших народів, це означає розкривати поняття народности, бо народність і є головною ознакою народу. Дуже важко точно визначити поняття народности. Ми маємо понад двадцять дефініцій цього поняття, але жодне з них не є доконечним. Відомий дослідник соціяльних і національних питань В. Левинський,17) утримуючись від визначення цього поняття, вважає за доцільне вказати лише на основні елементи народности. Цими елементами, на його думку є мова і культура. Ми з свого боку, будучи в згоді з думкою В. Антоновича,18) вважаємо за цілком можливе в складі цього поняття вбачати цей третій елемент народности — природні особливості народу.
7) Б. Грінченко "Словник української мови". Т. ІІІ. Гроно, Київ, 1928, стр. 400.
8) М. Драгоманов "Переднє слово до "Громади" (Громада №1, 1878, ст. 90).
9) В. Антонович "Три національні типи народні" (Твори, І., 1932, ст. 198).
10) Переднє слово до "Громади" (Громада, 1876, №1, стр. 18)
11) Там же, 21.
12) Там же, 61.
13) Там же, 43.
14) М. Грушевський. "На порозі Нової України", ст. 82, 83, 35.
15) В. Левинський. Народ, нація, народність (Нові шляхи, 1930, ч. 2, ст. 297).
16) В. Старосольський, Теорія нації, III. В. Даль, II., 1905.
17) Народність і держава. 1919 cт. 5.
18) Три національні типи народні (Твори, І., 1932, ст. 196).
(Д. б.).
[Львівські вісті, 12.02.1944]
(Продовження)
Спинимось трохи докладніше на цих трьох елементах наподности. Мова! Яка велика сила в цім понятті! Мова — основа нації, народу. Це найважливіша ознака, що характеризує народність. Вона є "найміцнішим цементом народности". "Мова, — каже Отто Бауер, — є дійсно не тільки засобом передавання культурних скарбів, але й самим культурним скарбом. Француз не тільки різниться від німця тим, що його мова передає йому інші культурні цінності, але й також тим, що сама мова є для нього переданою культурною цінністю, бо її своєрідність визначає його розмову, думання, вдачу"19). Мова ніколи не стоїть на місці, вона розвивається, з нею разом і розвивається народність. Але нормальний розвиток мови, отже й народности, може бути при умові вільного життя. Там же, де панує неволя, насильство над мовою, там нема й вільного розвитку народности. Скільки багато втратила українська мова, отже й українська народність (основна ознака українського народу), від того, що вона віками пригнічувалась, довгий час перебувала навіть під забороною! Який би крок уперед зрoбила наша українська народність, якою б багатою прикрасою вона була для українського народу, коли-б не гальмувався був розвиток української мови!
Українська мова є великий історичний свідок розвитку української народности. Вона вже дуже давно відгалузилась від спільного слов'янського дерева й розвивається зa своїми власними законами, незалежно від інших слов'янських мов. Отже, незалежно від інших слов'янських народностей розвивається й українська народність ця головна ознака українського народу. В зв'язку з цим ми можемо говорити про перспективи розвитку української мови, а разом з цим і про перспективи розвитку української народности. Ці перспективи залежатимуть від внутрішніх і зовнішніх умов життя українського народу, від тих ситуацій, що складуться на базі взаємовідносин з іншими народами. Але які б не були ті ситуації, нам треба всі сили віддати на боротьбу за права вільного розвитку нашої мови, душі нашого народу й складового елементу нашої народности.
Отже, я не можу ніяк погодитися з думкою В. Антоновича, який не визнає мову основною прикметою нації (тобто народу)20) бо тільки мова є головною рушійною силою життя нації в найширшому розумінні цього слова. "Без мови ми не могли б поступати в нашому розвитку, бо ввесь культурний матеріял, нагромаджений в минулому та сучасному, можемо приймати тільки за допомогою тої системи слухових і зорових знаків, що їх називаємо мовою і письмом".
Другим основним елементом народности є культура — матеріяльна і духова. Культура — великий чинник в житті народу. Культура і цивілізація творять весь зміст життя кожного народу. В них розкривається те, що зветься індивідуальністю народу, його своєрідною властивістю. Бокль — в своїй "Історії цивілізації" вказує на тe, що індивідуальність народів у великій мірі залежить від природних і географічних умов життя. І це дійсно так: народи півночі, наприклад, відрізняються своїми індивідуальними властивостями від народів півдня.
Крім того, культура кожного народу має свою історію, свої історичні традиції, які є властиві тільки даному народові, і яких можуть не знати інші народи.
Культура українського народу має свою історою, свою традицію, через яку наш народ відрізняється від інших народів. На базі цієї культурної традиції творяться найкращі звичаї народу, саме те, що ми звемо індивідуальністю нашого українського народу.
Церква на Україні теж має свої традиції, ті святі традиції, яких не знає ніодна релігія якогось іншого народу, бо релігії інших народів мають свої традиції. З цими традиціями український народ протягом тисячоліть зв'язував своє духове життя, свою духову культуру. Різні церковні обряди, різні звичаї, що творилися віками на базі поширення й зростання христіянської релігії на Україні, — вся ця так звана церковна практика на українському грунті має свій кольорит, своє національне зафарблення, створюючи в свідомості народу свої святощі, які наш народ з такою побожністю оберігає, як щось близьке, дороге й національно рідне його серцю. Отже, церковні традиції — це разом із тим традиції нашої духової культури, які кувалися ще десь у добу Київської Держави і ще раніш і далі розвивались в бурхливій течії історичного процесу, як індивідуальна особливість українського народу.
Найміцніше зв'язана з народом така галузь духової культури, як мистецтво, фольклор і письменство. Особливо велику ролю в розвитку народности відіграє письменство. "Письменство, — душа народного життя, — пише М. Костомарів. — Без письменства народність займає пасивне місце. Де більше розвинене письменство, там міцніша народність і більша порука, що той народ завзятіше зберігатиме свою народність серед ворожих обставин історичного життя".21) Такі відомі клясики українського письменства, як Шевченко, Франко, Леся Українка в своїх творах найбільше відбивають ознаки народности, бо в їx творах знайшли свій вираз життя українського його страждання, його боротьба за кращу долю.
Таким чином, мова і культура українського народу — основні елементи його народности. Але, крім цих двох елементів, є ще й третій дуже важливий елемент народности — це природні особливості народу, його психо-фізичні й фізіологічні риси. Ми не маємо тут можливости докладно спинитися на багатьох природних рисах, що відрізняють український нарід як певну етнічну одиницю з поміж інших народів. Коли б хто з шановних читачів поцікавився глибше цим питанням, то міг би знайти докладний матеріял в брошурі українського історика М. Костомарова "Дві руські народності". Тут ми дозволимо собі тільки ще раз нагадати слова В. Антоновича, якими він характеризує поняття "народ", як групу людей, рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепом, вдатністю, темпераментом, і які з повним правом можна б прикласти й до українського народу.22)
19) Нові шляхи, 1930, чис. 2, стр. 298.
20) В. Антонович "Три національні типи народні" (Твори, І., 1932, ст. 198).
21) М. Костомаров, "Дві руські народності", ст. 14.
22) В. Антонович, "Три національні типи народні" (Твори, 1932, І., стр. 198).
[Львівські вісті, 13.-14.02.1944]
(Докінчення)
Вкажемо тут на одну з особливих рис українця, що знаходить висвітлення в указаній вище статті М. Костомарова, — це індивідуальність в господарюванні: "Примусова спільність землі й відповідальність одного перед усіма здаються українцеві якнайстрашнішою неволею й несправедливістю. Не сміти нічого вважати за своє, бути за наймита якогось абстрактного розуміння про мір, одповідаючи за другого, не маючи до того ніякої власної охоти, — до всього цього історія не привчила українського народу. В розумінні українця — громада цілком не те, що в великоросів мір. Громада — це добровільне товариство людей; хто хоче — належить до громади, а не хоче — виходить з неї; так водилося й на Запоріжжі; хто хотів, приходив на Січ, хто хотів — виходив звідтіля з власної волі. Народ розуміє, що кожний громадянин є сам про себе людиною незалежною, самостійним господарем" (стр. 94—95).
Дуже помітною ознакою народности українця є любов до праці, любов більша, як в деяких інших народів. І ця любов особливо проявляється тоді, коли є воля для праці, коли руки його не сковані ланцюгом неволі, коли він освідомлює, що його людська гідність не стиснута в лещатах поневіряння. Всім нам дуже добре відома непосидючість нашого українського селянина, який без праці жодного дня провести не може; коли нема що робити, він шукає праці.
Хіба ж це не є одна із найцінніших ознак народности українського народу?!
Досі ми трактували поняття "народність" як абстрактне поняття, що є основною ознакою народу. Але закони розвитку мови скеровують нашу увагу й на інші факти, коли абстрактне поняття за своєю новою функцією при тім самім граматичнім оформленні може переростати в конкретне поняття. Так, абстрактне поняття "народність" (як ознака) може перетворюватись функціонально в конкретне поняття "народність" як еквівалент іншого конкретного поняття "народ". Але це не означає, що "народність" має якийсь інший, зневажливий відтінок значення. Навпаки, поняття "народність" в цій іншій, конкретній функції не тільки заступає поняття "народ", як його еквівалент, але й крім того ще є носієм основної ознаки народу. Тому й недивно, що наші видатні українські історики вживають терміни "народ" і "народність" в цьому розумінні часто з рівновартним значенням. Так, наприклад, у Мих. Грушевського читаємо поряд: "Український народ..." і "щоб вона (кожна народність) чула себе на Україні... громадянами, що приймають на себе не тільки права, а й обов'язки впoвнi й зарівно з громадянами української народности".23) Також у Дм. Дорошенка: "Цей договір (зборівський) не міг задоволити український народ" і "Головною опорою української народности була православна віpa".24) Видимо, не розмежовував значення "народ" і "народність" М. Драгоманів, коли вжив виразу: "Одно русское общество, две русские народности".25)
З таким же значенням вживається й слово "людність" (відповідно до люд, люди), "національність" (відповідно до нація), "громадськість" (відповідно до громада), тощо. Наприклад, у Мих. Грушевського: "розграничення інтересів української і молдавської людности в Бесарабії", "Від перших своїх стріч з українською людністю московське правительство тероризувало її незвичайно", "оповідали про велику й сильну людність руську" в околицях Нижнього Дунаю".26)
Помітна тенденція поняття "народність" вживати в територіяльному розумінні з претензією на обмеження обсягу, надто, коли одну якусь територію заселяють, крім одного панівного, ще й інші дрібні народи. Наприклад: "Український народ.... дав уже досить яскравий вираз свому бажанню дати всім народностям змогу свобідного національного розвитку".27) Цей же термін часто вживається й тоді, коли мова йде про багатьох народів, що заселяють якусь певну територію. Наприклад, "Кавказ заселяють різні народності", "народності Криму", "народності Півночі" тощо. Отже, "народ України", але "народності Сибіру".
Взагалі в територіяльному розумінні термін "народність" цілком прийнятий. Але це не означає, що під цим поняттям приховується якась тенденція до зменшення значення поняття "народ". Терміном "народність" ми залюбки можемо назвати й великий народ, якщо цього вимагає зміст контексту. Ми можемо в однаковій мірі сказати: "велика й сильна народність" і "мала й слаба народність", як і "великий і сильний народ" і "малий і слабий народ".
Підсумовуючи сказане, приходимо до таких висновків: основне поняття "народ" в своєму розвитку пішло двома напрямами: народ — в високому розумінні, як збірнота людей, і народ — в вужчому розумінні, як державні люди. Це останнє поняття (в державному розумінні) переросло в поняття нації. В свою чергу й поняття нації, через поширення функції, переросло в багато ширше поняття народу—нації (тобто народ в етнічному й політичному розумінні). З другого боку, поняття "народ", як конкретне поняття, через стадію "народний" переросло в абстрактне поняття "народність", як основна ознака народу. А далі через зміну функції абстрактне поняття "народність", переросло в конкретне поняття, як еквівалент поняття "народ", з тенденцією вживання його в територіяльному розумінні.
Такі є основні передумови до правильного розуміння понять "народ" і "народність", як двох окремих лексичних понять, що, за законом функціональности, в означених умовах, як еквіваленти, можуть одне одного заступати.
23) М. Грушевський, "На порозі нової України", 41, 42.
24) Проф. Дм. Дорошенко, "Короткий курс історії України", стр. 82, 120.
25) М. Драгоманів, "По вопросу о малорусской литературе", Вена, 1876. стр. 111.
26) На порозі нової України, стр. 11, 18, 19.
27) Там же.
[Львівські вісті, 15.02.1944]
15.02.1944