Педро Ленц. Кіпер – це я / Переклад Юрія Прохаська. Чернівці: Книги – ХХІ, 2018. 128 с.
Стосторінковий монолог тридцятитрьохрічного чоловіка на прізвисько Кіпер. Слова всі інших персонажів цієї історії він нам перекаже. Непряма мова це зветься. А точніше, непрямий уже і світ цього вічного юнака, який заслужив прізвисько Кіпер (від «голкіпер»), навіть не граючи на цій позиції на полі. Бо воротарі – ідіоти, каже. А він – не ідіот, запевняє. Таки правий, у нього інші проблеми, зате їх – достолиха.
«Кіпер – це я» (Der Goalie bin Ich, 2010) починається підозріливо знайомо: безробітний Кіпер замовив каву (за яку не збирається платити) і фліртує з привабливою офіціанткою (яку збирається переслідувати). Інший безробітний і так само безіменний «воротар» щойно нашвидкуруч пообідав за останні «вільні» гроші і накинув оком на поманливу касирку (яку він таки переслідуватиме). «Страх воротаря перед пенальті» Петера Гандке пригадати доведеться не раз: роман швейцарця Педро Ленца зі свого родство з австрійським попередником таємниці не робить. Герой Ленца відчуває себе офірним цапом (почасти ним таки є), якому делегували соціальні біди більш успішні співгромадяни; він відчуває себе жертвою, будучи призначеним злочинцем. Тим ще іронічніший збіг двох німецькомовних «воротарів»: один із них відмовляється бути жертвою, якраз стаючи злочинцем, теж беручи на себе якусь непевну соціальну провину. А голкіпер функціонально ж захищає умовний спільний простір – як уміє, так і захищає. Сакральні злочинці vs. сакральні жертви: Гандке і Ленц вчасно в цьому футбольному матчі міняються воротами, «Кіпер» – не пародія на «Пенальті», на щастя.
Початок 1980-х. Кіпер щойно вийшов із в’язниці, де сидів за зберігання і вживання наркотиків. В буцегарні він із речовинами мати справу зарікся і має серйозний намір залишатися «чистим» (тобто, люто пиячить). У в’язницю він потрапив, захищаючи друга. З Улі вони дружать ще зі школи, «підсіли» теж разом, і зараз Улі поруч: очевидно, ненадовго, бо має важку і запущену форму гепатиту. У Кіпера ж є плани пожити: знаходить роботу водія і закохується в офіціанту Реґулу. Справдилися б плани Кіпера, не було б у Ленца тривожно-комічного (трагікомічного, либонь) роману про соціального маргінала.
Є така концепція в літературознавстві, до якої ставляться зі стриманою пересторогою – ненадійний оповідач. Це значить, що людина, яка до нас говорить просто з книжки, або не володіє всім необхідним матеріалом для розуміння ситуації, в котрій ми разом із ним опинилися, або воліє всю інформацію не повідомляти. Тобто цілком уявний літературний герой нічого не вигадує, це ми вигадуємо за нього, бо він нас добряче до того стимулював. Буває інакше хіба? І в чому ж пересторога? В тому, що складається хибне відчуття, що десь є «надійні історії», сповнені правдою та істиною.
Кіпер – класичний ненадійний оповідач, він говорить весь роман без передиху, але мало що повідомляє. Книжка про нього цікава не цим, це ясно. Кіпер – задеклароване мимовільне брехло – весь час міркує про межі і різновиди правди. І це не сарказм. Ненадійність розповідача стає єдиним підтвердженням правдивості його розповідей. Бреше, як дихає. В лицемірних спільнотах, в яких інакше і не продихнути. Дуже схоже на реальне життя. Та і роман Ленца не особливо приховує свого прагнення бути «правдивішим за життя» (щоб то воно не значило). Розказані історії міняють світ залежно від того, хто їх розказує. Ну от, про відносність правди і тріумф правдоподібності нам розказує колишній наркоман і теперішній алкоголік, який посутньо не годен відрізнити марення від дійсності. І це не гра така, це спорт.
Це футбол, точніше. «Розказати Вам щось? Коли ми були школярами і грали у футбол на Райтплаці, у нас замість воріт були ранці на землі. Як Ви думаєте, скільки разів при напіввисоких ударах було незрозуміло, залетів м’яч чи ні. Він залетів, кричав той, хто бив. Ні, там була штанга, кричав той, хто стояв на воротах. Так, але внутрішня, і тоді м’яч залетів. Ні, зовнішня, а тоді вилетів в аут, твердив воротар. І обидва казали правду, на їхній погляд». Правда залежить від позиції глядача-розповідача. Соціальна реальність Кіпера складається саме з суми таких непевних просторів дискусійних штанг-аутів. Його звати Ернстом насправді. Своє ім’я він жодного разу вголос не скаже, його назве Реґула. І ім’я це йому не личить, Ернст – це «серйозний», а Кіпер – баламут-базікало. Але він і не Кіпер. Бути воротарем у футболі нецікаво і не престижно, від цієї позиції на полі мало що залежить, і ніхто не скаже: «Гру виграв воротар», але скажуть «Матч здав воротар». Кіпер ніколи в житті на воротах не стояв, він воліє бути переможцем (чесно-чесно!). У нього два імені: жодне з них – не правда, жодне – не брехня.
Він відбув у в’язниці рік за збереження наркотиків. Це єдиний доказовий і безсумнівний факт його біографії. Виступив разовим водієм (друг роботу підкинув) у наркоторговця і став випадковим власником одного з дорогих пакуночків. Віддати відмовся (сам не знає чого), і на нього нацькували поліцію. В цьому комерційному проекті він був виконавцем, але взяв на себе повну відповідальність за весь проект. Кіпер не тільки гріхи на себе перебирає, а й чесноти – про це, між іншим, історія Реґули. Тепер-от ходить і міркує, що є цапом-відбувайлом, сакральною жертвою. «Розрахуюся молитвами», так звучить черговий Кіперів дотеп, коли його просять оплатити рахунок; жарти-жартами, але в своїй місії замісної жертви він певен. Він – той, хто змушений бути наркоманом, щоб інші трималися свідомого способу життя, він – невдаха, який забезпечує іншим соціальний успіх, він – самотній, щоб існували щасливі родини. Злегка інфантильно? Так і є, Кіперу емоційно все ще років дванадцять-тринадцять. Основний зміст короткого роману – це його дитячі спогади, в них він і живе. Точніше – в одному зі спогадів, моменті, коли він був тим, ким бути народився (так каже). До речі, це якраз мить перетворення Ернста на Кіпера.
Вони були підлітками. В черговому футбольному матчі на воротах випало стояти дрібному хлопчаку, якого і в команду-то брати не хотіли. Гру вони програли і вирішили за те побити воротаря. Ернст заступився за малого, він кричав: «Я – Кіпер. Кіпер – це я», за що і отримав зрештою добрячих стусанів. Дорослий Кіпер знайде того хлопчину: подорослішав, веде тихе життя, має родину-дітей-роботу. І він виявиться причетним до афери, за яку відсидів Кіпер. Нечесно? Як сказати. Маєш за собою право привласнювати чужі історії, будь готовий до того, що хтось розкаже твою.
Герой Ленца живе в вигаданому містечку, а в фіналі переїздить до реально існуючого міста. Тут, либонь, починається правда не романна, а просто правда. В фіналі Кіпер дізнався про причини свого ув’язнення. Він закінчив стосунки з Реґулою. І каже, що контролює дози, які нині вживає, і коли підсяде знову, то це точно помітить. (Ні, не помічає). В реальному місті на Кіпера чекає реальне життя без того, щоб тебе двадцять років винагороджували за один випадково-добрий вчинок. На Ернста тобто, саме на нього чекає реальність.
А реальність у Ленца – саркастична. Та зрештою, Кіпер часом бачить себе Святим Павлом! Але свою «агіографію» Кіпер розказує дуже знайомими інтонаціями: сумішшю злості, тихої покори і (в хорошому сенсі) істеричної демонстрації. В просторі роману дуже мало жінок, власне, одна. Але саме Реґула зробила «Я – Кіпер» психологічною прозою, а не соціальною замальовкою. Кіпер має план дівчинку зачарувати, і він її «заговорює»: весь час поруч і нею теревенить байки про своє дитинство. Аж поки вона не вибухає: може, у мене про мене щось спитаєш і мене хоч трішки послухаєш? У Реґули, до речі, є бойфренд. Його звати Баді, саме так, англійське слово в німецькомовній прозі. Добротний чоловік, спокійний, надійний, поки одного дня його не «вибішують примхи» Реґули, і він не розбиває їй лице. От тоді і актуалізується зі своїми балачками Кіпер. Баді прикочував сюди з роману «Під скляним ковпаком» Сільвії Платт, прихопив із собою Реґулу і саркастичні інтонації, і емоційну надмірність.
Фото severinbigler.com
Кіпер Ленца одночасно сентиментальний (навіть сутінкова мандрівка на могилу батьків буде) і одночасно живе серед якогось мазохістського страху перед прямим вираженням почуттів (жінку, яку він любить, він сам так і не спроможеться поцілувати, вона його поцілує). Як вирішити це внутрішнє протиріччя героя, щоб і роман тривав, і Кіпер не перестав бути «живою людиною», а не ставав «святим», на роль якого претендує? От тут і знадобиться сарказм ненадійного розповідача та історія з Реґулою. Нумо захлинатися в вираженні почуттів, в існуванні яких ніхто з героїв роману не певен! Найцікавіше в «Я – Кіпер» якраз ця інтонація.
Між іншим, Роман Ленца написаний на бернському діалекті німецької мови, ще й моцно орієнтованому саме на 1980-і. Юрко Прохасько для передачі цієї складної художньої мови задіяв репертуар міських жаргонів української початку-середини 1990-х, склалася видовищна картинка spoken word, «алло гараж».
Кожна література рано чи пізно починає мріяти про «Хворобу сина століття» і «Героя нашого часу». Ленц цю мрію реалізовує в просторі сучасної швейцарської прози. «Ми швейцарці – розманіжені і м’якотілі», – підкаже Кіпер десь на початку роману. І від того його банальна приватна історія набуде вигляду гранично узагальненого діагнозу: роби хоч щось, «зроби що завгодно, тільки не лайно».
Країна, яка живе «поза зоною» історичних катаклізмів, реалізує накопичений безум в окремо взятих долях маргіналів. Мусиш бути щасливим: вливай щастя безпосередньо у вени, і за чужий рахунок, до речі. В світі Ленца ніхто не любить круасанів, але за звичкою їдять їх на сніданок. Ніхто нікому не довіряє, але за звичкою звуть один одного друзями і коханими. Все робиться для того, аби зберегти зовнішній комфорт. В книжці киплять пристрасті, але ніхто не підвищує голос. Кіпер кричить один раз: на якогось телефонного агента з продажів, що збудив його зранку. І тут же вибачається. «Хвороба» за версією Ленца зветься навіть не «лицемірством», а «байдужістю». Зрештою, воротар Гандке таки коїть убивство. Кіпер Ленца же чекає на «ідеальну гольову передачу» – і більше шансів, що то буде самогубство зрештою, а не одкровення Святого Павла під Дамаском.
09.02.2019