До нас звертають ся Поляки з великими жалями на деякі нелюдські вчинки поповнені в послідних днях невідвічальними одиницями з поміж нашої суспільности. Що ми про ті вчинки думаємо, як ми їх кваліфікуємо, на се вказує друга часть сеї статі, адресована до тихже одиниць, про се вказує ціла наша трехмісячна публіцистична діяльність. Але чого-б ми не писали, я-би ми не протиділали, все затреть ся, коли до відома доходять такі страшні події, які представляє низше поданий протокол. Ось він:
ПРОТОКОЛ, списаний зі Слукою Осипом, старшим десятником, укінченим студентом, який дня 29. грудня 1919 р. попав в польській полон під Любачевом, а на днях утік з полону і через Відень дістав ся до Тернополя.
Він оповідає слідуюче: "Я служив в ґрупі сот. Клєа. Дня 28. грудня в ночі робили ми наступ, по причині густої мраки, коли відділ, який був висунув ся за далеко, попав в польські руки. Поляки зловили нас усіх і, розібравши до нага, босих гнали 2 км. до стації! Ту дали нам стару одежу і босих везли до Ярослава. По дорозі в Любачеві і в Ярославі били нас в зьвірский спосіб. Найбільшого зьвірства допускав ся поручник був. австрійського 77 полку Федорович. Він побивав нас до крови, бив по лиці так довго, поки ми не падали на землю, а відтак копав нас ногами. Ранених помістили разом з нами. Оден з них жалував ся, що має рану і просив помочі. Поляк казав єму сю рану показати і він роздягнув ся і показав рану; тоді Поляк штиком пхнув його рану. По кількох днях місця зранені покрились хробами. В Ярославі Українцям на вулицях не вільно говорити по укpаїнськи. За це одного в моїх очах розстріляли. Крім полонених були разом з нами інтерновані, цівільні особи, пані й мужчини. Разом понад 80 осіб. Спали ми всі в неопалених льохах, річ природна на голій землі.
В осібній станції помістили панну Пил., яку взяли за те, що її брат вступив до українського війська. Суддя, який переводив слідство, вислав до неї жовнірів і намовляв їх до насильства. Чи осталась вона при життю, не знаю, бо по кількох днях відвезено нас до Кракова. Як переходили ми через місто, польська публика витала нас образливими лайками і плювала на нас. Нас помістили в бараках в Домбю, де містить ся понад 800 людей. Між ними богато офіцирів і жовнірів вертаючих з француського і італійського фронту. Харч в бараках гірший всякого поняття. Тиф і червінка пожирають денно богато жертв в людях.
Звідти в ночи удалось мені утечи і через Чехію дістав ся я до Відня. Чехи дуже добре були поінформовані про усі зьвірства Поляків. Нашими жовнірами і утікачами займають ся дуже щиро.
З Відня прибув я через Угорщину до Тернополя".
(Зі Справочної Контори 31. І. 1919).
З відразою культурного чоловіка перед мерзким бестіяльством дикуна друкуємо отсей протокол. Ми воліли би цего не робити, але вже не публіцистичний обовязок але горожанський каже нам подати до загальної відомости висше поданий документ.
Важко читати цей документ, так важко, що прямо одчай піднімаєть ся на серці, коли віддати ся почуванням, які будять ся під впливом сього оповідання. Куди ми йдемо? до чого дійдемо? чим воно покінчить ся? що буде далі?
Отсе питання, які трівожать нас щораз сильніше і які не дають нам спокою. Ми вже давніще писали про занепад етики, спричинений довголітньою війною, та тоді ми ще не здавали собі справи, що цей занепад етики і взагалі культури такий великий. Картина, яку ми навели вище, є вимовним свідоцтвом сього, що нам загрожує повна руїна культури і повне одичіннє. І це одичіннє загрожує так само нашим ворогам, як і нам самим. Це треба ствердити хоч і з великим жалем. Бо те, що є поганим зьвірським і диким у нашого ворога не може бути іншим у нас самих.
Не кажемо про поведеннє нашого війська з полоненими, бо в цім поведенню від початку війни по нинішний день не має таких ціх злочинности, як в поведенню нашого ворога, представленім вище. Маємо на думці поведеннє деяких наших "войовників" за фронтом, таки в нашому городі. Згадаємо про обурюючий факт зруйновання памятника Міцкевича.
Що цей памятник не мав місця на вулиці Шевченка, це річ зрозуміла. Та не в такий спосіб треба його прятати. Те, що з ним зроблено, це тільки провокація, вимірена на шкоду української справи, або чин божевільного. Таким вчинком могла невідвічальна одиниця нашкодити нам більше як помогти може цілий зорґанізований полк на фронті. На жаль ся одиниця на фронті не була, бо їй легше воювати нічю з каменем як в день з живим ворогом. І тому цей вчинок це справжня дон-кішотерія, якою багато з наших "хоробрих" юнаків маскують свою моральну дрянь. І з цею дон-кішотерією мусимо боротись так само рішучо, як з усякого рода злодійством.
А ця дон-кішотерія вироджуєть ся вже в систему. Щораз більше бачимо на наших вулицях нагайок, щораз частійше чуємо скарги на те, що одному погрозили нагайкою, а другого таки побили. А за що? За те, що розмовляв на вулиці по польськи...
Ну, вибачайте, панове-молодці, але таким шляхом не зайдемо! Коли вас так дуже свербить рука, так — милости просим — пофатиґуйтесь на фронт і узброїть вашу десницю в кріс та жарте ворога, щоби аж пірє з нього сипали ся. Зате ніхто не поставить нашої народньої чести перед суд, а навпаки ся честь засяє по світу і ми тільки чолом перед вами вдаримо. Та за войованнє нагайкою поміж мирними жителями, навіть хочби й вони були нашими ворогами, щире спасибіг: будь ласка, не безпокойтесь! Бо коли стинаєть ся кров в наших жилах, як ми слухаємо оповідань про поведеннє Поляків з нашими братами, то не менче обурюєть ся наша душа на такі вчинки, про які ми щойно згадали. Оставмо вже нашому ворогови тріюмфи, добуті дикими тортурами і розбоєм, а ми добуваймо лаври на полі хвали. Бо прийде хвиля, коли прийдеть ся складати рахунки за усе, за найменчий промах. А те, що зараз практикуєть ся, дієть ся скваліфіковати як вчинки шакалів. Без огляду на це, чи це вчики руки нашого ворога, чи нашої власної.
Таких диких картин, як наведена вище, ми не маємо за собою, та не завидуймо нашому ворогови його лаврів і не ступаймо його слідами. Ворог розстрілює за українську мову, але нам не вільно його за польську мову хочби і бити, або навіть страшити. Бо в противньому разі здорово думаюча суспільність мусить виступити проти псевдо героїв як найрішучійше, не оглядаючись на це, чи воно кому сподобаєть ся, чи ні.
Геть з антікультурністю, бо на їх основах ми не здвижемо своєї держави! Будьмо неумолимими на фронті, та не забуваймо про засади права і гуманности поза фронтом.
[Український голос, 05.02.1919]
05.02.1919