Сестра Дам'яна

Кришталович, із Содоморів, Марта (1929–2017) народилася в священичій родині в с. Кудирявці на Тернопіллі. Якийсь час навчалася в початковій школі сестер василіанок ЧСВВ у Львові (із тих часів – спогад про вітання групою учнів митрополита Андрея Шептицького 13 грудня 1938 р.). Після студій французької мови у Львівському університеті, аж до виходу на пенсію, вчителювала в Коломиї, куди скерували на роботу її чоловіка, випускника Львівської політехніки Романа Кришталовича. Творча праця з учнями, спілкування з їхніми батьками, активне громадське життя, особлива аура гуцульської Коломиї – все це дало багатий, цікавий матеріал, що чекав мистецького опрацювання. Писати, однак, почала пізно. Ця сумна нотка – у зворушливій назві збірки новел, образків, спогадів – «Заходжу подумки до вас...»

Ця книжка – це власне є моя сестра Марта, її духовний портрет, який так точно висвітлився в її тілесному образі.

Жаль, що сестра пізно почала писати, надто довго носила у собі такий тонкий у почуттєвих відгуках на довколишнє, такий великий душевний світ, що є часткою нашої спільної української душі, а водночас – лише її світ, неповторний, як неповторним є живий голос людини, її рухи, її усмішка – світло очей.

Андрій Содомора

СЕСТРА ДАМ’ЯНА

При масивних вхідних дверях, ліворуч, – віконце. В ньому, наче в рамці, – профіль уже старшої сестри-служебниці. Кивком голови, ледь розтуляючи уста, відповідає на наше «Слава Йсусу Христу» і пропускає нас, учнів, у приміщення захоронку – початкової школи сестер василіянок ЧСВВ при вулиці Потоцького у Львові.

Вражає тиша, хоч у захоронку й не безлюдно. То тут, то там – постаті сестер-служебниць. У кожної якась своя робота, свій обов’язок. Кроків не чутно, та й розмова – півголосом. Скільки провчилась там, а жодного разу не чула, щоб хтось чи серед нас, дітей, чи серед наших вихователів-сестер промовив хоч би слово підвищеним тоном. А ще – чистота і порядок як у приміщеннях, так і в городчику й садку. Сестри-служебниці дбали про це ненастанно: нагнувшись, ніби не зодягнуті в темне, а вкриті ним, мовчки чи то на городці, чи в приміщенні виконували свою роботу; з нами не спілкувались, тому жодне обличчя не залишилось у пам’яті. Жодне, окрім сестри Дам’яни, що була для нас, власне, мати Дам’яна: вона вперше й привела нас у салю, що зустріла своїх учнів вивіскою на дверях: «Третя кляса».

Три ряди лавок. Два високі вузькі вікна. Одне часто було відчиненим. Другого ніхто й ніколи не відчиняв. Саме на тлі того зачиненого вікна, мов обрамлена ним, – тендітна постать молоденької черниці, обличчя у профіль, – матері Дам’яни; завжди у глибокій зажурі, яку являв пущений кудись у далину погляд. Коли ми працювали самостійно, мати Дам’яна не відходила від того вікна. Вся її тендітна постать тонула у темному габіті; викінчений білим каптур покривав голову, обрамлюючи бліде обличчя з великими, завжди сумними, якоїсь дивної сірої барви очима... Зростом ми сягали їй плеча. Коли нахилялась над лавкою, то широкі рукави її чернечого одягу, здавалось, покривали усю мене, і я бачила лише зшиток, у якому вона щось виправляла маленькою, мовби дитячою, рукою. І все ж від її постаті, хоч була вона вся в темному, променіло якесь невидиме, що гріло душу, світло... На її обличчі я ніколи не бачила усмішки. А от сльози – бачила. І саме я була виною тих сліз. Ще й нині гнітить мене почуття провини перед матір’ю Дам’яною, хоч і не розумію достоту, у чому та моя провина...

Під час однієї лекції – здається, природознавства – мій сусід із того ряду лавок, де сиділи хлопчики, поклав біля мене папірець. Тільки-но я хотіла його взяти, як мати Дам’яна веліла, щоб я підійшла до її стола і прочитала написане на тому папірці. Я розгорнула папірець – і мовчу, бо нічого було читати: на папірці була намальована синенька, подібна до волошки квіточка. Через якусь хвилину мати Дам’яна підійшла з тим папірцем до вікна. І тут ми побачили, як вона ревно, але беззвучно плаче. Рясні сльози лилися з її сірих очей на викінчений білим каптур, на чорний габіт. Не витирала їх, не ховалася від нас зі своїм плачем, а лише, як завжди, дивилася крізь ті сльози кудись за вікно, не звертала й на мене жодної уваги... Відчуваючи свою причетність до її сліз, розгублено стояла при столі. Врешті підійшла і кажу: «Я більше так не буду...» – не розуміючи, власне, чого я «більше так не буду» робити...

Закінчувався шкільний рік. Треба було й нам, учням, пильніше глянути у вчорашнє – якими були наші вчинки, загалом наша поведінка. Частіше звучало слово «інспекція». Її втіленням була для нас сестра ігуменя (не пам’ятаю її імені). Цілковита протилежність сестрі Дам’яні щодо вигляду й щодо вдачі. Була вона енергійна, строга, перевіряла наші зшитки, чітко ставила запитання і вимагала таких самих чітких і точних відповідей. Навіть її габіт видавався темнішим, якимсь наче важчим, аніж у сестри Дам’яни. Одне слово – інспекція. Затамувавши подих, ми чекали, коли сестра ігуменя відкриє зшиток у темній обкладинці: саме туди вихователі записували усі наші погані вчинки, і їх треба було пояснити саме ігумені. Я тяжко переживала, що скажу їй про ту «записку». Та яким було моє здивування, коли свого імені серед порушників я так і не почула: у темний зшиток мене не було записано...

Ще важчі переживання навідували мене, коли нас готували до св. сповіді та першого Причастя. Мов нині бачу нашу кімнату-капличку. Невеликий престіл з маленьким ківотом; над ним великий образ Матері Божої Неустанної помочі. Обабіч – вазони. Протягом року щосуботи нас водила сюди мати Дам’яна «на роздуми». Кожен із нас сам для себе, подумки, мав пригадувати свої гідні докору вчинки, як-от: неправдомовність, обмова товариша, непослух до батьків чи старших, лінивство, недбальство, заподіяння кривди тваринам, рослинам та інше. Опісля спільна молитва за батьків, молитва покаяння, подячна молитва. Кожен із нас складав звіт перед собою і перед Вищою Силою. У тій особливій атмосфері, яка панувала тут, здавалось, неможливо було щось приховати, схибити...

Для мене ж найтяжче було скласти звіт про ту «записку», що стала причиною сліз матері Дам’яни. Можливо, навіть легше було б відповідати на запитання ігумені... Але чи повірила б вона, чи взагалі припустила б таке, що хтось може плакати через якусь намальовану на папері квіточку?..

Бачу себе в тій капличці в день першого Святого Причастя. Збереглися світлина і пам’ятний образок із підписом тією тендітною рукою, що так часто робила виправлення у наших зшитках: Марія Дам’яна Жолонович... І ще одна, не менш виразна світлина, та вже не в альбомі – в моїй пам’яті, в душі: тендітна у темному постать на тлі вікна, якого ніколи не прочиняли, бліде обличчя і рясні сльози, що спливають з великих сірих очей; сльози, якими все ще картаю себе, хоч і досі не знаю, як окреслити ту свою провину перед сестрою Дам’яною...