З приводу V. Виставки Спілки Українських Образотворчих Мистців у Львові
Кожна мистецькі вистава — це безперечно подія у нашому культурному житті. Зокрема подією стає вона сьогодні, коли світ здрігається від воєнних дій, коли здавалось би, найменш пригожий час, щоб розгорталися творчі потенції і повставали нові цінності. А проте, мабуть ще ніколи перед тим український мистецький осередок Львова не діставав такої великої кількости творів на виставку (із приблизно 900 речей жюрі прийняло 400), ані так багато імен (99) малярів і різьбарів у каталозі, та так густо завантажених стін у виcтавових залях. Теж мабуть ніколи попереду не було такого широкого зацікавлення серед нашого громадянства мистецтвом узагалі.
Але, очевидно, діло не в кількості, хоч і кількість — це поважна позиція в наших умовинах. Важне те, що спроможна дати наша доба для вічності і чи дає вартості, які в осуді грядучих поколінь перетривають самих творців та дочасні вибагливі примхи естетичного смаку сучасної публіки. Питання незвичайно складне і, коли хочемо відповісти на нього, мусимо вийти поза межі випадковостей суб'єктивного осуду. Тільки досвід минулого, а, зокрема, досвід надбань снігового мистецтва, не в одному допоможе нам роз'яснити поодинокі явища і зв'язані з ними проблеми у відповідному світлі.
Саме, виходячи з того становища, хочемо піддати дискусії деякі спостереження та міркування, які насуваються з приводу останньої виставки, що саме була відкрита в перших днях грудня м. р. у Львові. Що ж нового вона нам приносить і які справді тривкі вартості здобувають її учасники своїми творами для історії українського мистецтва — ось два конкретні питання, що наc передусім цікавлять.
І. ЗАГАЛЬНІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ.
Коли входимо у виставові залі, складається у Вас вражіння, мов би впущено подих свіжого повітря та широких просторів у їхню, як досі, поминаючи деякі епізоди, доволі згущену атмосферу. Можливо — це від деякого відсотку картин більших розмірів із далекими обріями пейзажу. Це вражіння створюється теж напевне під впливом ясних погідних тонів, що переважають у загальному кольориті, до речі, без яскравіших акцентів, та від того беззастережно радісного й безпосереднього охоплення ритму життя, далекого від грізного драматичного напруження сучасної доби та, зокрема, якого небудь більшого обвантаження композиційною проблематикою. Так і видається, що входиш в інший світ, далекий від того всього, що довкруги діється, а водночас такий чимсь близький, рідний. І мимоволі насувається думка, що наші мистці починають віднаходити себе і, залишивши за собою абстрактні молодечі шукання, стають твердо на ґрунті, з якого виросли.
Немає сумніву, що цей свобідний подих нового внесли з одного боку мистці із східних областей, з якими маємо нагоду в цьому році ближче познайомитися, а з другого — минулорічний конкурс, що проходив під кличем української тематики та українського характеру в мистецтві, спрямовуючи таким чином увагу мистців в означеному напрямі.
А однак зауважується на виставці надто багато святковости в сюжетах, а замало звичайного буденного, що водночас буває таке інтересне, саме з малярського становища. Теж чомусь мало спостерігаємо ядерно-характеристичного, а надто багато підсолодженого, літеплого. Вражає теж перевага образів наскрізь етюдного характеру. Тимчасом хотілось би в зустрічі з мистецькими творами переживати глибину і багатство індивідуальних спостережень і переживань їхнім творців у дійсно продуманих і завершених композиціях.
В тематиці, як і попередніх виставках, переважає пейзаж і, треба додати, що з деякими ухилами в бік уpбаністичних мотивів. Крім того є деяка кількість т. зв. "мертвої природи" і досить багато квітів. Число портретів і надалі дуже незначне, а майже зовсім нема багатофіґурних композицій. Коли б шукати спеціяльно за т. зв. актуальною тематикою, або історичною — теж її нe бaгато знайдемо. Чому саме такий білянс виставки є це окреме пиання, на яке дещо світла хочемо кинути, розглядаючи проблеми творчости поодиночих мистців і цілих груп.
Коли переглядаємо виставку, находимо неодне випадкове, слабо опрацьоване, що надає їй у деякі хвилини просто вигляду образотворчого ярмарку, а не поважної репрезентативної виставки, на яку велика честь дістатися навіть поважаному мистцеві. Безумовно, аранжери і жюрі виставки мусіли брати до уваги найрізніші моменти, — але на майбутнє чи не варто було б відділити групу початковців і, так сказати б, "етюдистів", для окремої виставки? Таким способом була б відтяжена репрезентативна вистава від усякої дрібноти і слабших речей. Користь з того була б тaка, що ясно означені і звужені критерії елімінації сильно підтягали б так міцніших, як і слабших мистців, бо кожний хотів би якнайкраще відповісти поставленим вимогам якости.
Але пригляньмося ближче тим групам, що зарисовуються на виставці та поодиноким їх представникам.
ІІ. МАЛЯРІ СХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ
Безперечно, ця група висувається на виставі на перед і звертає на себе увагy передусім великими форматами картин тa наскрізь майже реалістичним наставленням до своїх завдань. Цікаво, що з більшими форматами виступають теж дві жінки: Mорозова і Компанієць. Сеніорами та представниками давніших шкіл є В. Кричевський, Козик і Крюков. До цієї групи слід теж зачислити Азовського, Дмитренка і Неділко, хоч вони, перебуваючи від кількох років на галицькому терені, встигли, як малярі, в ньому заакліматизуватися. Проте й вони в попередніх роках були тими, що в наші виставки вносили деяку свіжість, розмах і рух.
(Дальше буде).
[Львівські вісті, 29.01.1944]
(Продовження)
Спиняючись над поодинокими мистцями цієї групи, починаємо від уже знайомих нам. І так Микола Азовський виступив з одним портретом і двома композиціями квітів. Зокрема у квітах мистець виявив віртуозну досконалість техніки, легкість і певність руки в накладанні мазків. Одначе, цим творам чогось бракує. Можливо перешкоджає деяка твердість самого рисунку, а теж бракує їм інтимної безпосередности схоплення. Вальорово заложений портрет, але його інтерпретація замало підкреслює моменти індивідуальної характеристики моделя, щоб викликати між глядачем і самим твором цей глибший, особливий зв'язок, який має можливість видобувати передусім портретний жанр. Минулого року Азовський виступив повніше і інтересніше, як у цьому. Все ж про нього можна сказати, що з групи східно-українських малярів він найбільше присвячує уваги формальним моментам, до чого доводять йoгo студії над техніками старих майстрів. На цьому місці слід теж згадати про його пейзажні етюди з індустріальними мотивами на показі праць із "Української Служби Батьківщині", (що відбувається рівночасно з виставкою в тому ж будинку), тим більше, що вони заслуговують на увагу легкістю бравурного оформлення.
Михайло Дмитренко тепер чомусь в порівнянні до минулих років не вносить нічого особливого. Його "Заліщицькі дівчата" не надто нам імпонують ані захоплюють. Характеристичні індивідуальні риси місцевого типу десь губляться за розкішною ефектністю густо вишиваної чорною волічкою сорочки. Барвистість ноші нашого села, яка, на превеликий жаль, іде до загибелі, дає мистцям справді велике багатство мотивів. Їx використати, схопити істотне, і створити завершені композиції, не попадаючи в сухий документарний, чи підсолоджений до нудоти ефектний етнографізм — це нелегке завдання для мистця. Воно вимагає від нього поруч повного опанування свого ремесла теж і вміння вживатися в атмосферу даного середовища, йoгo ритм і стиль, пізнавати очами невтомного обсерватора його особливі властивості у всій різноманітності, щоб врешті перетопити їx в горнилі творчої думки і на канві своїх спостережень, переживань і студій дати мистецький твір того жанру, що своїми вальорами може перетрівати смак сучасного моменту, як н. пр. твори Ф. Міллє, а у нас І. Труша. З етногратічними мотивами справа представляється подібно, як з історичними композиціями: потрібно подрібних студій, а водночас великої обережности, щоб спокусившися ними, не стати творцем другорядних малюнків, у зображанні яких можна пописатися своєю технічною віртуозністю а відтак попасти в безплідну маніру.
Нове у Дмитренка і, взагалі, до деякої міри нове на цілій виставі, — це жіночий акт у лежачій поставі на тлі жовтої завіси. Ця "Дівчина з трояндою", як мистець назвав свою композицію, чи може, радше студію, видержана у холодній, майже пастелевій тонації. Загалом ця композиція не має сильніших кольористичних акцентів, ані не видвигає особливої проблематики в тому напрямі. Є деяка твердість рисунку, яку зрештою можна завважити і в відомих з виставок портретах Дмитренка. Акт — чомусь у нас мало популярний мотив композиції, а проте він є основою усякої фіґурної композиції, включно з портретом. І дуже відрадне явище, що мистець виставленням свого твору зважився зактуалізувати проблему акту в нашому мистецькому середовищі.
Третій мистець цієї групи, відомий теж з попередніх виставок, Михайло Неділко, виставив серію приємних краєвидних мотивів знад Дністра із зручно і дискретно вкомпонованим людським штафажем у деяких з них. В противному до дотеперішних його ефектних, але в суті плоских і радше декораційно, аніж по малярськи трактованих образів, завважуємо нині зміну на краще. Відчувається в них якесь інтимне зосередження, що дозволяє мистцеві вжитися в індивідуальний характер і настрій його довкілля, щоб відтак відтворити це на полотні. А проте, цей влучно схоплений настрій тиші наддістрянських околиць так і домагається посилення праці над сонним видобуттям кольористичних вальорів, щоб звучали вони ще легше і не так сиро у загальній симфонії барв і настрою.
Знайомимося дальше з працями мистців Києва і Харкова, при чому кияни мають значну перевагу. Звертає увагу Юрій Киянченко своїм великим полотном "Осінь на Дніпрі". М'який, теплий кольорит Дніпрового краєвиду, що простягається в безконечну далину в погідний, осінній день — приємний для ока. Приємний він теж тим, що вносить у залю подих далеких, вільних просторів та лагідність сонячного освітлення. Жіноча постать, що сидить в задумі на першому пляні у білій свитці, може й не вросла органічно в цілість, і з уваги на композицію і з уваги на кольористичні акценти, щоб без неї ніяк не могло обійтися, — однак не можна сказати, щоб собою вражала. Одне тільки зауваження, яке насувається, а саме — що є головне в цій композиції для автора: чи постать на передньому пляні, яка чітко вибивається своїм реалізмом, чи розгорнення краєвидної панорами? Якщо перше, тоді за мало дії на площі цієї постаті, а за багато її в тлі, коли ж тло — краєвид є головне, тоді за сильний акцент на постаті, і в такому випадку вона повинна бути більше дискретно потрактована. Зрештою, в цьому кількапланово заложеному краєвиді, з виразним підкресленням індивідуальних рис, питомих наддніпрянським околицям України, вдаряє нас при доброму схопленні далечини з закрутами ріки, неспівмірне дещо трактування партій переднього плану.
Киянченко — маляр наскрізь реалістичного напряму, в якого покищо не можемо завважити паралельних намагань поставити проблематику формальних елементів, щоб дати їм самостійну розв'язку. Це виразно потверджує портрет п. Л., в якому, між іншим, ціла сіра площа одягу кольористично зовсім не розв'язана, чим викликає враження якогось панциря, положеного на тіло портретованого.
Дещо інший характер має нарис до картини "Базар під Києвом". Це імпресіоністично схоплений етюд багатофіґурної композиції на побутову тему, яка постепенно розливається в глибину і без зайвого перевантаження виповнює цілу, зрештою невелику, поздовжну площу образу. Приємно бачити тут розмах, безпосередність схоплення, темпо людської метушні. Але це покищо тільки блискучий нарис, а не завершений малюнок...
(Дальше буде).
[Львівські вісті, 30-31.01.1944]
(Продовження)
Більшими розмірами малюнку оперує теж Надія Компанієць, яка, м. ін., виявляє живе зацікавлення для урбаністичного жанру. Її собор св. Юра у Львові в мент виходу народу з церкви, живо і безпосередно схоплений, хоч перешкоджає поспішність викінчення. Зате більшою пoвнoтою у своєму завершенні визначається її "Дівчина серед соняшників". Крім того виставила вона декілька менше цікавих етюдів з видів Львова і Києва.
Другою жінкою, що зважується на більші розміри, — це Людмила Морозова. З її трьох пейзажів найкращий "Краєвид". Він одноманітний своєю зеленню, але характеристичний для степової України своєю далекою розлогістю і одностайністю. Два Дніпрові краєвиди значно слабше опрацьовані, трапляються, як, напр., у малюнку "Дніпро на весну", зовсім пусті, виповнені якимись брудними нерізничкованими плямами. В другому Дніпровому пейзажі Морозова вибрала moтив біля Києва який так прекрасно опрацьовував Труш; у таких випадках суперничити не легко... Її етюд панорами Львова менше вдалий, теж саме її студії квітів.
Михайло Кoзик виставив ефектну студію мертвої природи — червоні хризантеми на киноварному тлі, і декілька краєвидів. Цікаво задуманий у симфонії зелені "Ранок на хуторі". Зате "Карпати", хоч динамічно заложені і хоч відданий характер слітного дня з закуреними горами, проте вичувається, що мистець ще не вжився в нове довкілля, а мотив приманив його передовсім своїми несподіванками. Зате в інших етюдах, як "Став", "Стодола", "Понад Дніпром", "Церква св. Андрія у Києві" і ін. вичувається мов зачаровану душу даної закутини, віє від них безпосередністю і інтимністю. Козик працює реалістичною методою з деякими ремінісценціями імпресіонізму у техніці малювання. Проте, коли рівняти його з Кpaсицьким чи Трушем, його малюнок значно твердший і не має цієї сонячної м'якости і мелодійности в тонації, якою особливо можуть пишатися, напр., пейзажі Труша.
Зовсім окремо треба говорити про представників давнішої школи, а саме Василя Кричевського і Бориса Крюкова. Один і другий виступають з невеликими етюдами, що проте, мають характер чогось завершеного, і на їх підставі можна собі впoвнi виробити погляд на мистецьку індивідуальність обох майстрів.
Кричевський залюбки малює полудневі пейзажі Криму, в яких панівні доповняльні барви: жовта і синя. Барвна скаля у нього зведена до мінімум, тож дати в ній змістовну і приємну для ока кольоритну розв'язку не так легко. Проте, палітра Кримського дзвенить чистим і ясним тоном, звyчить твердо, однак мельодійно і повно...
Крюков дав тільки дві малі, майже мініятурні, побутова сценки з козацького життя, але наскрізь завершені в свому оформленні. Його "Запорожці" і "У гостях" милують око бравурно легким схопленням моменту та композиції і можуть служити для наших мистців прекрасним зразком, як суто помалярськи можна опрацювати історично-побутовий жанр. Без сумніву, лишає тут виразний слід добра імпресіоністична школа у малярській культурі мистця, з другого ж боку слід відмітити, що в тих дещо історично задуманих малюнках, на завважуємо ніякої штучно надуманої пози, а навпаки — відчуваємо в них ритм і стиль життя давно минулих днів України, з усім розмахом широких, здорових натур. Можливо, в цій інтерпретації самої теми є щось з Ріпинських "Запорожців" і гоголівського гумору, але нема ніякого сумніву, що мистець іде самостійно своїми власними шляхами.
Поруч згаданих мистців цієї групи виступає на виставці ще цілий ряд імен з двома-трьома етюдами, на підставі яких часто трудно виробити собі погляд про творчу індивідуальність даного мистця та його ширші спроможності, не зважаючи на коректність і культурне оформлення виставленого. Серед них зокрема слід вирізнити Івана Дейницина за "Мертву природу". Дальші приємні у своєму золотисто-брунатному тоні етюди-нариси Є. Вербицького. Його автопортрет належить до скромних, але кращих портретних студій на виставці. Дуже симпатичні, тонкі виконанням і повні інтимного настрою та своєрідної атмосфери, є невеликі етюди Мик. Жевага. Менше ефектні, але дуже культурні, мініятури О. Повстенка, якого приманюють пам'ятки української архітектурної старовини, як теж тихі закутини рідних краєвидів. Вкінці слід згадати ще О. Булавицького, зокрема його студії пейзажних мотивів, які в дечому нагадують Холодного. Теж треба відмітити В. Кутянську, яка виступила зi студією квітів та портретом малого синка. З образів Гопкала звертає увагу жіночий портрет, наскрізь реалістично виконаний.
III. ГАЛИЦЬКІ МИСТЦІ
1) Група "реалістів"
Серед галицько-українських мистців зарисовуються досить виразно дві основні групи. Одна група — це ті, що йдуть по лінії більш реалістичного наставлення з орієнтацією на зміст твору, а другу творять ті, що видвигають на перший плян більш проблеми самої форми твору.
Постараємося наперед обговорити творчість мистців першого напряму, до речі, своїм наставленням доволі спорідненого попередньою групою мистців, хоч зовсім іншою в підході до своїх завдань, а навіть у методі праці. Коли йде про загальне окреслення, можна сказати, що тут переважає творення в малих форматах, що й до того з значною перевагою зовсім дрібних етюдів. Не обнижуючи вартости галицько-українських мистців, одночасно не можемо промовчати факту, що серед них не завважуємо, великого творчого розмаху, ані сильних, неповторних індивідуальностей, що формують епохи. Можливо причин цього слід дошукуватися в першу чергу у стіснених від десятків, а то і сoтень років під суспільно-політичним і економічним огдядом умовинах нашого життя.
(Д. б.).
[Львівські вісті, 01.02.1944]
(Продовження)
Знаменний момент, що в галицько-українських мистців цього напряму вже від ряду років завважуємо наставлення майже виключно на пейзаж, без якоїбудь більшої уваги до людини. Вкінці мистці цієї течії, в своєму минулому і теперішньому, майже без вийнятку, зберегли послідовно свою творчy лінію, так би мовити золотої середини, без гостріших виломів у бік якихнебудь крайніх і модних експериментів. В цьому теж таборі, так би мовити, "поміркованого напряму" і змодернізовано потрактованого реалізму можемо розрізнити деякі наверствування за віком, а подекуди й за школами.
І так сеніори Антін Манастирський і Осип Курилас характером своїх творів дещо відмежовуються від своїх молодших товаришів по кисті. Оба містці, м. ін., любують у фіґурних здебільшого побутових мотивах; при тому теж оба мають за собою і поважну позицію в портреті. Але між собою в виконуванні свого ремесла вони значно різняться. Передусім Манастирський проводить у своїх творах з усією солідністю майстра і надалі об'єктивний реалізм давнього типу, що стоїть на межі документарного. Це помічуємо в портреті сина і в малюнку "Паламаря", а теж і в "Краєвиді з Mиколаєва". В цьому останньому добре cхoплений момент праці на дарабі, але виявляється брак малярського підходу до самого пейзажу, від якого зрештою митець завжди стояв досить далеко. Курилас знову ж працює як реаліст, з деяким відхилом до імпресіонізму в самій техніці накладання мазків, одначе мало беручи до уваги те, що суттєве для імпресіонізму як напрямку, а саме — тремтіння атмосфери і кольорове трактування кольору.
Все ж ядро цього табору творять "новаківці", тобто колишні учні мистця О. Новаківського, хоч і нема між ними такого, щоб силою cвоєї індивідуальности дорівнював йому. З року на рік зауважуємо, як блідне вплив учителя в працях його учнів, от хочби згадати тільки Михайла Мороза, який довший час ішов вірно слідами свого майстра. Але цікаво, що портрет і взагалі людина, як мотив композиції, майже чужий "новаківцям", хоч їx учитель саме тим моментам присячував дуже багато уваги...
І так з покоління "новаківців" безумовно в центрі стоїть Мих. Мороз, який зосередився майже виключно на пейзажі, і то на гірському, що можна пояснити його постійним перебуванням у Космачі. І треба признати, що мистець вжився в атмосферу гір, вміє підхопити чар кapпaтcькиx закутин та передати вражіння далечини. Одначе, коли виринає питання малярської проблематики та її розв'язки — цього у Мороза не спостерігаємо. Теж не можемо сказати, щоб його гірські пейзажі викликали у нас вражіння величі динамічного і монументального Карпат, яку вмів з такою силою і безпосередністю схоплювати Новаківський, навіть у зовсім малих етюдах, або Грищенко в корсиканських пейзажах — маршах. Можливо, що це справа темпераменту і більш ліричного способу сприймання в Мороза.
Подібно, як Морoз, працює Степан Луцик, з тим однак, що він залюбки вибірає тихі закутини гірського села, тощо. З виставлених його творів найкращий малий гірський етюд з далеким видом на гори. В ньому багато безпосереднього і величного. Зате іншим його пейзажам бракує якогось власного виразу. Можливо, для мистця було б краще визбутися уживання синьої фарби в контурованому підкреслюванні деяких партій.
Поважно виступив тим разом Григорій Смольський. Може навіть найповажніше з усіх "новаківців". Його, так мовити б, спеціяльність — це квiти. Oдначе досі вражала в його композиціях якась твердість у лініях і різкість у кольориті. Цим разом вбачаємо в нього великий поступ, безумовно як вислід великої праці над собою. Особливо інтересна в своєму тональному заложенні його мертва природа (фраґмент кімнатної рослини у вазонку) та добре подумана і виведена в укладі і кольорах композиція з туліпанами. "Бузки" слабші і менше цікаві.
Антін Малюца, здається, єдиний з групи "новаківських", що працює над урбаністичними мотивами. В порівнянні до попередніх виставок, в цьому році виступив він значно повніше, але чомусь не виходить він поза рами побіжних, епізодичних етюдів.
З поміж "новаківців" слід ще відмітити Іванну Нижник, що виставляє квіти, краєвиди і побутові картини. Вона працює з темпераментом і розмахом, може часами надто нервово і з поспіхом. Все ж вона одна з тих нечисленних, що свої вражіння пропускає через фільтр суб'єктивного підходу до малярських проблем.
В такому ж напрямі працює Святослав Гординський, маляр, поет і публіцист в одній особі. Серія його малих пейзажів сильно вирізняється з цілої групи колишніх "новаківців" послідовністю і майстерною тонкістю у формальному опрацюванні мотивів. Це справді невеликі розмірами, але поважні в заложенні композиції пейзажу з розплянованими площами і синтетично, може, дещо абстрактно протрактовані. "Передосінній ліс", "По дощі", "Перед бурею" — ось речі, які спеціяльно вирізняються. Цим образкам може й бракує інтимного, безпосереднього настрою, але все ж в них зачароване свoє окреме життя. Треба сказати, що в порівнянні до попередніх вистав, тим разом мистець представив себе значно краще, поставивши свої праці на справді високому і поважному рівні.
Ольга Козакевич-Дядинюк, виставила, м. ін., мертву природу з квітами, в темній тонації червонавих відтінів. Далі ще Ольга Плешкан дала кілька етюдів.
(Д. б.)
[Львівські вісті, 02.02.1944]
(Продовження)
Окремо від "новаківців" стоять мистці, яких важко зачислити до якоїсь групи. Сюди належить:
Іван Іванець — відомий у нас передусім як баталіст. Тим разом виставив він квіти й пейсажні етюди, — і треба сказати — представився як поважний, культурний маляр, до того значно краще і, може, навіть більше суцільно, як попередніми разами, хоч, може, й не так ефектовно. Слідне в нього зосередження і праця в означеному напрямі. Композиції з квітами дуже приємні, спокійні, мов овіяні якоюсь інтимною атмосферою. Не зважаючи на свою дискретність, вони вирізняються на цілій виставі безпосередньою свіжістю малярського охоплення. Зокрема добрі етюди з видом Дністра та видом на Львів, але знову це тільки нотатки, хай із дуже щасливим підбором мотивів...
Вірним собі залишився Леонід Перфецький. Його три олії на баталістичні теми з козацьких часів мають розмах темпераментного схоплення. Одначе своїм характером це радше ілюстрації, аніж дійсні композиції.
Ярослава Музикова виступила з пейсажами. Мотив з "Лисої гори" приємний навіть з тією убогістю гнилаво-зеленої панівної тонації, але бракує йому тої м'якости, що створює вражіння леготу повітря. "Провесна" і "Львів з видом на церквy св. П'ятниць — два приємні і добрі етюди в холодних тoнах, способом малювання дуже характеристичні для мистця.
Василь Дядинюк дає тільки три малі студії мертвої природи. — "Мертва природа" вражає перевантаженням і композиційною невпорядкованістю. Його св. Юр на візантійський лад надто твердий і каліграфічний. Можливо, що це наслідок того, що мистцеві, як людині сучасного, чужа ця доба глибиною своєї віри та наївности в сприйманні потойбічного.
Петро Обаль має свою вироблену манеру, але, на жаль, його підхід зовсім немалярський. В його улюбленому мотиві з твердими лініями, що прямують до обріїв, вражають дешеві кольорові ефекти феєричного освітлення сонцем з-за хмар, які зовсім нас не зворушують, ані не переконують.
Едвард Козак і Микола Бутович, два майстри шаржу, тим разом виступили скромніше. Оба, крім рисунку й графіки, пробують свого таланту з малярською кистю. Але це ні для одного, ні для другого не виходить на добре. Oлії "Смерть чумака в степу" та "Ой у полі нивка" Бутовича — це тільки кольорова фантазія, а не справжня малярська композиція. Вже значно кращі, але не найкращі його пастелі артистів Львівського Театру. Козак теж саме — дав цілу серію пейсажних нарисів, які ані композиційно, ані кольористично не переконують, хоч видержані в свому характері. Зате в гвашах пізнаємо знаменитого своєю помисловістю ЕКО. Тільки в порівнянні доминулорічного "Ярмарку", "Січ" дещо слабша — розбита композиційно в розсипану мозаїку, мов трохи надумана, без притаманної для її автора темпераменту і ядерности вислову.
Поруч мистців цього табору слід теж ще розглянути усіх тих, що виступили з дрібними етюдами. Серед цієї справжньої мозаїки найрізніших етюдів якось не легко на кому-небудь довше зосередитись, тим більше, що не бачимо тут нічого такого, що нас вдаряло б якимись особливими несподіванками. В кожному випадку звертають на себе увагу акварелі О. Масляка, свобідно, легко і безпосередньо схоплені. Добрі теж акварелі А. Чорного. 3 акварелями виступив теж А. Анастазієвський, що ані в кольориті, ані в рисунку не змінився, якщо згадати його праці з перед двадцяти літ. В акварелі працює також М. Дачишин-Гарасовська, як теж декоратори Мирослав Радиш і Мих. Єршов. Зокрема цей останній кидається ввічі понурим кольоритом і настроєм своїх мотивів, при чому завважуємо в них прогомонілі і сьогодні мало переконливі кубістично-конструктивістичні течії.
З плеяди інших, що намагаються собі здобути ім'я, вирізнюється Юлія Дяченко, одна з тих, що ставить свої перші кроки. Працює в приємних теплих тонах, часами дещо наївно і дуже простенько справляючись з різними труднощами свого мистецтва. Солідністю в праці визначається П. Андрусів, але його "Похід кн. Ігоря" мало оригінальний; значно краща його студія "На краю села".
З молодих особливим темпераментом і спеціяльним підходом до kольористичних питань вирізнюється ще Я. Крушельницький, що в двох пейсажах показав своє творче обличчя. У нього вражає деякий брак рисунку і модуляції форм. Він будує свою композицію плоско і не плястично, без розбудування повітряної глибини.
Переходити прізвище за прізвищем у цьому нарисі — зовсім не маємо наміру, хоч кожний мистець хотів би зустрінути згадку про себе, як відгук своєї праці, але мусимо обмежитися тими, які фіксуються в пам'яті більшими чи меншими акцентами.
2) Група "формалістів"
Під кінець хочемо дещо зупинитися на цій групі молодих мистців, що працюють — з виразним наставленням на строгу розв'язку кольористичних проблем у композиції. При тому їx орієнтація звернена до Заходу, зокрема на французьку школу. Вони своїми творами виразно відбиваються від загального рівня і тенденцій виставки. В них теж не завважується окремого намагання відмічати характеристичне для українського довкілля в самій тематиці, як і в попередніх роках. Ці мистці виступають із завершеними композиціями і то в дуже обмеженій скількості — звичайно один, найвище два малюнки. Це, м. ін. свідчить про їх поважний підхід до справи, хоч, з другого боку, було б побажане пізнати їх творчість ширше.
Олександер Винницький виступив скромно, але поважно із студією урбаністичного мотиву, гарно витриманою в м'якому тоні ясно зеленаво-золотистих барв. Це мистець високої культури, що вміє дивитися і справді малювати. Цінне у нього те, що момент глибокого композиційного продумання не вбив оттої інтимної безпосередности, яка проникає цілістю тору.
(Д. б.).
[Львівські вісті, 03.02.1944]
(Докінчення)
Михайло Кміт, мало відомий ширшому загалові своїми працями, представився нам у своєму автопортреті теж незвичайно цікаво, виявляючи значну малярську культуру. Портрет, а може краще імпровізація автопортрету, скомпонований з боку кольористичного, як і психологічного ориґінально. Мистець обмежує свою палітру до двох основних тонів, якими протиставляє світла й тіні. Тонко переведеною ляпідарністю вислову, досягає мистець враження монументального. Тільки невластиве приміщення малюнку на виставці в сусідстві інших розгублює око, а навіть утруднює схопити якість твору.
Володимир Ласовський, виступаючи на цій виставці із своїм жіночим портретом, виявляє тяготіння саме до цієї групи малярів. Він належить до тих, що переходили різні фази експериментування в ділянці формального схоплення cюжету. Все ж його підхід до самої форми, як і кольористичної розв’язки, іде дещо в іншому напрямі, як попередніх мистців. Передусім він оперує залюбки ґамою невтральннх тонів і підкреслює контури. Його виставлений портрет добре композиційно заложений і видержаний у тоні, одначе не має того поглиблення психологічного моменту, як, наприклад, у Кміта.
Омелян Ліщинський і тим разом виступив зі студією пейзажу. І знов це передусім кольористична композиція, побудована в площині дискретного зіставлення доповняльних барв. Правда, в малюнку вражає нас одноманітна твердість простовисних ліній, теж не відчуваємо тут атмосфери інтимної безпосередности, і тому минулорічний його ж "Вечірний пейзаж" видається нам куди кращим. А проте, це не зменшує позитивної вартости виставленого твору та досягнення мистця.
Витовт Манастирський виступив із композицією з квітами і портретною студією старої бабусі. Композиція без закиду, зовсім приємна своїм поважним, зосередженим тоном, але окрему увагу звертає портрет. Тут панівний тон темної насиченої зелені смараґдового відтіня, улюбленого для цієї ґрупи; на тому тлі чітко зарисовується ясною площею старе обличчя. Портрет — справді по-малярськи зложений, добре збудований і плястично потрактований, своїм характером і настроєм нагадує старих північно-західних майстрів. Перешкоджає тільки його незавершеність, передусім у партії рук, що опадають мов мертві, дерев'яні на коліна. Крім цього мистець має ще цікаву, хоч не вповні завершену композицію на показі праць з таборів УСБ.
IV. ГРАФІКА І РИСУНКИ
Графіка цим разом мало цікава. Безумовно, виставлені речі на своєму рівні, але не можна говорити про якінебудь спеціяльні досягнення. Зустрічаємо тут прізвища В. Баляса, Венгриновича, С. Грузбенка, О. Кульчицької, М. Левицького, ілюстрації акварелею і гвашем О. Судомори, Галини Липи, Дмитра Нарбута. Можна сказати, що своєрідною ревеляцією є серія портретних студій Грузбенка, виконаних здебільшого вуглем; вони, так і видно — швидко, легко і вправною рукою роблені. В знайомих обличчях вдаряє навіть просто моментальне схоплення індивідуального виразу, а проте, це не вдоволяє, бо портретний рисунок вимагає не тільки точної ідентифікації, але й творчої інвеції мистця. Теж гарні рисунки вуглем Форостецького на показі праць з поїздки мистців до таборів УСБ. Тут маємо малярське охоплення партій світла і тіней, при чому справді "вaльopнo" опрацьовані партії тіней.
Одначе треба відмітити, що поважною позицією у відділі графіки є ілюстрація до дитячої літератури. В ілюстраціях до казочок спеціялізуються Мирон Левицький і в деяких речах зовсім добре вив'язується зі своїх завдань. Дуже добре графічно, із поетичною фантазією, виконані ілюстрації (аквареля-гваші) О. Судомори з Києва. Гваші і аквареді Галини Липи мають теж характер ілюстрацій, свідомо примітизованих на лад дитячого рисунку. В них одначе слідні виразні впливи німецького мистецького середовища (авторка студіювала у Відні) і тому в них мало українського елементу.
V. РІЗЬБА
Виступ наших різбарів тим разом не такий цікавий, як на попередній виставі, але великий поступ у тому, що мистці починають працювати в тривалому матеріялі. І так маємо крім традиційного гіпсу, ще теракоту, мармур, камінь, дерево, а навіть бронзу. Матеріял змушує мистця поважніше поставитися до завершення самого твору, беручи до уваги властивості його структури.
Загально характеризуючи тих, що виставили, завважуємо, що Антін Павлось перекинувся на мініятури, фігурки з теракоти; деякі, як н. пр. "Дівчинка" дуже навіть симпатичні. Мало цікава, хоч зовсім поправна постать "Копуна". Мик. Мухін поруч воску ("Степ") виставив мармурове торсо, скомпоноване в характері клясичного спокою і рівноваги. Це своєрідна протилежність до первісного, ніби імпресіоністичного хвилювання площ у його воскових фігурках, що випливає саме з якостей матеріялу. На цей раз його "Степ" із воску менш інтересний від інших речей того типу, може, тому, що не є такою ревеляційною і ефектовною несподіванкою, як це було на попередніх виставах.
Велику інтенсивність у праці завважуємо в Марії Новицької, яка минулого року представилась групою "Колядників". Слабше композиційно втримана багатофіґурна композиція — "Сон юнака", через те, що кожна постать окремо для себе скомпонована, а цілість має забагато оповідного змісту, що в сумі дає враження якоїсь плястичної інсценізації. Для того роду композицій значно краще, як повна різьба, надаються горорізьба. В цьому році Новицька дала добрий автопортрет у гіпсі, що підкреслює індивідуальні риси обличчя без усякої ідеалізації й узагальнень. Теж гідна уваги її студія "Віольончелістки". Зрештою, для Новицької притаманна простота вислову, тільки вона мусить поглибити вираз і не зійти на шлях якогось манеризму. Дзиндра, Литвиненко, Коверко та Сколоздра виставили портретні студії, при чому кожний з них виставив твори у своєму характері, але важко вирізнити особливо якусь з тих праць.
*
Загальний висновок про виставу, — це ствердження позитивного вкладу, який вносить вона собою у наше мистецьке і взагалі культурне життя. Вона є ще одним доказом постепенного, може часами навіть надто повільного здобування вищих щаблів мистецької культури українськими мистцями на нашому терені. Змагання підвищити якість мистецького твору, як теж змагання за український характер творчости в найширшому того слова розумінні, — це два основні дороговкази, куди і до чого слід прямувати нашим мистцям на їх творчому шляху.
Нової епохи в нашому мистецькому житті, безперечно, ця виставка не створила, але вона внесла собою оживлення в мистецьке життя. Передусім багато нового внесли широкі панорами і далекі обрії більших полотен. А неодному із наших мистців придалось би перемогти свій комплекс нарисів, етюдів і малих форматів. Коли ж іде про поодинокі жанри, слід би мистцям поглибити своє відношення до пейзажу, опрацьовуючи його як малярську композицію з належним підкресленням індивідуального моменту.
Портрет і взагалі фіґурна композиція вимагає окремої уваги. Мистці не повинні тікати від цього жанру, а, навпаки, його сильно розвинути і основно попрацювати в тому напрямі. Це просто конечне, коли хочемо нашому мистецтву дати справжній хребет і вивести його на широкі води світового мистецтва.
[Львівські вісті, 04.02.1944]