Поява Шекспірового "Гамлета" на українській сцені Львівського Театру, який виставив цю трагедію, була в нас подією. Виставу бачили ми 17. грудня 1943 р. і з цієї нагоди бажаємо забрати голос в дискусії, яка розгорнулася над виставою з тим, що не тільки згадаємо про саму виставу, але й дещо про автора та його твір.
В брошурі виданій Львівським Театром з нагоди вистави "Гамлета" читаємо між іншим, що німецький відтворець Гамлета Вернер Ґійн дає образ Гамлета як "активного свідомого своєї ролі героя", отже германського Гамлета, новітнього і це варт запам'ятати. Кожний час, кожний нарід має свого Гамлета в його відтворенні й це ніякий закид. Зі своєї шкіри не вискочиш, ось в чому річ.
В брошурі великих слів велика сила, а краще було додати деякі дані з життя Шекспіра, характеристику його творчости і наблизити розуміння самої трагедії.
Наведемо цих декілька дитирамбів як те, що "Гамлет", "Мекбет", "Отело" і "Король Лір" це найвидатніші твори мистецтва, що перевищують все, написане людською рукою". "Шекспір, чи пак його твори, це світило всієї світової культури, це висoчінь, до якої найвище знялась людська думка і в яку задивлена розвиватиметься вся майбутня культура". "Гамлет" — найбільший твір найбільшого драматурга, "найбільша пам'ятка культури"...
Думаю, що Шекспір реклями це потребує. Зате глядачі були би вдячні, якщо б їм було пояснити, чим саме великий Шекспір. Коли б ці слова читав Шекспір, він сам здивувався б. Він ані основник релігії, ані держави, ані філософ, отже чим заслужився аж так дуже, що мав би притьмарити все, що було написане до нього й по нім, й що він мав би бути тривким дороговказом у розвою культури на майбутнє.
Чи саме "Гамлет", найбільший твір Шекспіра, про це можна спорити, але що "Гамлет" найбільша пам'ятка культури — це кинемо як рекламове гасло без обосновання. Я думаю, що культура наша була б таки небагата, коли б "Гамлета" назвала своєю найбільшою пам'яткою. Вона куди ширша й багатша.
Ціла справа виглядає на рекламу, роблену з певною метою. Виглядає, що коли так дуже хвалиться Шекспіра, то щось залишиться і при тих, які до вистави його твору причинилися. Думаю, що театр такої реклями за свої великі зусилля не потребує.
Признаюсь, що я був мило вражений, коли вже по появі моєї студії п. з. "Вілієм Шекспір — республіканець" ("Записки Наук. Тов. ім. Шевченка" у Львові 1934 р. том 153, випуск ІІІ), Василь Пачовський писав, що у Шекспіра найбільше цікаві для нього драми з англійської історії і їх вважає за його найкращі твори. В письменника було мабуть бажання мати удраматизовану нашу княжу епоху, подібно як це сталося в Шекспіра і він був би виказав, що у сварах ми не були вийнятком, що середньовіччя всюди знало криваві, жорстокі міжусобиці. Сам же я в своїй студії зачисляв до найкращих творів Шекспіра: "Короля Ліра", "Гамлета" і "Мекбета". В згаданій брошурі є згадка про те, що й дальше існують ще сумніви щодо авторства творів, знаних під назвою Шекспіра. Є думки, що їх автором був або філософ Бейкен або граф Ратленд (написано Ретлеад). Я думаю, що ці речі слід залишити зовсім на боці людям ласим на сензації, а в цьому перед ведуть американці. Сам же англійський філософ Бейкен, сучасник Шекспіра вважав, що англійська мова ще негідна бути мовою вищих роздумувань і свої твори писав по латині, а Ратленд як граф (верству акторів вважано тоді за щось нижче) не міг мати вгляду в прикмети сцени, цього явища, що ним Шекспір найсильніший між всіми драматургами: мова про сценічність його творів. Це міг потрапити тільки фаховий актор, подібно як це мало місце в Молієра. Крім цього маємо вистачаючу кількість даних з життя Шекспіра, щоб говорити про його авторство. Англійці любуються в таємничостях, в многозначностях, тому й дехто з них підтримує леґенду про чуже авторство. Нам слід залишити цю леґенду на боці: вона неповажна. Ми самі видали людину з народу — Шевченка, що стала нашим національним пророком, нашими гордощами. Щоправда Шекспір походив з вольних і був заможніший від Шевченка, але не так вже заможний, як цього хотять автори театральної брошурки. Він побивався і йому признано шляхотський титул. Не знаю, за яким джерелом подано, що "Два достойні свояки" це твір Шекспіра.
Як Шевченко є нашим виразником, так для англійців є Шекспір. Він виріс на англійській натурі, на англійській драматичній творчості, англійській народній поезії, що вражає нас так, як свіже гірське джерело спрагненого подорожника: така вона була знаменита. Хоч цілий 16 вік славив клясичні драми, як взір для наслідування, то сам Шекспір в будові драми пішов за національними взірцями і таким чином творив трагедію "Гамлет''. Щойно видавець Микола Ров в 18 ст. вирізнив у Шекспіра акти та сцени.
Отож з рідних первнів вийшов Шекспір (1616). До Лондону прибув з провінції, де скінчив 6 гімн. кляс. В Лондоні мав змогу пізнати найкращих з-поміж англійців, через особистий контакт осягнув і найвищу освіту та знання людей cвiтy. Англійцям дав він таку величню поезію, як ніхто до нього ані по нім, і дав їм знання людей, яким узброєні вони пішли опісля на підбій світу. Думаю, що не багато зарискуємо, якщо скажемо, що в Біблії, в Гомері і в Шекспірі — найбільша різнородність характерів. Оце основна вартість Шекспіра.
З творів Шекспіра англійці винесли, що життя це безупинна боротьба, що до неї треба бути готовим.
(Д. б.)
[Краківські вісті, 23.02.1944]
"Гамлета" написав Шекспір, коли вже був признаний як драматург і актор. Новим твором збагатив театр, в якому виступав, перевищуючи тоді популярну подібну п'єсу Кіда "Еспанська трагедія". Пишучи "Гамлета" Шекспір мабуть нав'язав до невідомих власних переживань в моменті зворушення, як пише Й. Мортензен, коли робив підрахунок життя, при чому відкривав найглибші тайни своєї душі. "Гамлет" містить важніші думки про штуку, життя і його ідеали, релігію і державну владу, ніж інші драми Шекспіра".
На тлі ось якої події розгорнув Шекспір трагедію "Гамлета". Батько Гамлета, король Гамлет, нагло вмирає. Стрий Гамлета одружується з його матір'ю в два місяці по смерти мужа. В Гамлеті зроджується підозріння, що батько впав жертвою стрия, а його завдання помстити цю смерть. Події, які потім зайшли, ще більше утверджують Гамлета в переконанні, що стрий спричинником смерти батька. Від звичаєвої пімсти він гамований обставинами зовнішніми і внутрішніми. Пімсти доконує тоді, коли і сам мусить попрощатися з життям. В зв'язку з цією дією гине ще 7 осіб, в цім король і королева, так що приходить до проголошення нового короля, на якого ще за життя вказав Гамлет. З цією дією пов'язана любов Офелії і Гамлета і трагічний кінець Офелії, удаване божевілля Гамлета, похід Фортінбраса в Польщу й інші речі. Bcе це ряд епізодів, які лучить тільки постать Гамлета. Його долею ми зацікавлені. Гамлет вважає за свою повинність пімстити смерть батька і довести до віднови морального життя в Данії, затроюваного самим же королем. В своїм прямуванні вів натрапляє на сили, що їм мусить коритися: мусить числитися з голосом суспільности: це, що він переконаний, хто винен в смерті батька, не вистачає — треба це доказати; релігійні почування стримують його від чину, а вкінці він мусить признати, що ми є лише знаряддям у руках Провидіння, яке кермує нашою долею.
"Нас, — каже Гамлет в дії V, сцені 2, — не жахають провіщення: є особливе Провидіння і в загибелі горобця. Коли це станеться зараз, значиться не потім; коли не станеться потім, то значиться тепер; а коли це не трапиться тепер, то значиться, всеодно станеться колись. Уся справа в готовості".
Треба сказати, що Провидіння відіграє велику ролю в трагедії, бо ось припадково гинуть Полоній, Офелія, королева Ґертруда, Лаерт. Припадково повернувся з дороги Гамлет.
"Божество, мабуть, кінці формує наших справ, хоча б там як планували ми" (V, 2*) — слова Гамлета. Сам Гамлет відважний, лицарський: він не боїться привиду, що взиває до пімсти. Переконаний у вині стрия, хоче його вбити, але замість його, вбиває Полонія. Він виривається з рук шпигів. Під кінець швидко рішається: піддається поєдинкові з Лаертом і наносить пімсту королеві Клявдієві.
Biн, сповнений студійною мудрістю, бажав би бачити добро довкруги себе і руководитись добрими засобами. А тимчасом бачить, що любов матері до батька була нетривка, бо зараз по його смерті вона одружилась. Офелія, яку любив більш, ніж "сорок тисяч братів", заводить його. За стремління до очищення життя вже видано на нього смертний присуд. Отже за велика розбіжність між його думками, а дійсністю. За докладна аналіза наносить шкоду. Ось думки Гамлета про те:
"Tак роздум (сумління) робить боягузів з нас,
І рішення рум'янець в'яне так,
Природу втративши в блідоті думки,
А заміри потужні і значні,
У бік звертаючи свою ходу,
Ім'я втрачають дії". (ІІІ, 1).
Або:
"Звірська непам'ять, чи оглядність звички,
Про наслідки надміру міркувати?
А мудрости у цьому — тільки чверть,
Три вчерті ж боягузтва" (IV, 4).
В дії п'ятій, сцені другій, читаємо:
"Хвала раптовості! — бо нерозважність
Часам в прислузі нам стає, коли
Найтонший замір гине".
Проблема це постійна в житті людини: думка чи діло. Наша доба радше за ділом, з огляду на те, що воно в активності, в досвіді кращає. Знаменне, що ренесанс, доба поета, був також за ділом, до того ж і за щастям індивідуальним, особистим, відкидаючи всякі посторонні огляди. Шекспір пішов тут власним шляхом. Думка, слова стали йому більше притаманні, як діло, бо їм посвятив своє життя. Може й сам у своїй життєвій проблемі мусів йти слідами Гамлета: знати проволоку, гамлетизувати. У протиставленні до ренесансу, він славив вартості понадіндивідуальні: родинні, державні (національні).
Постать Гамлета многогранна і тому допускає різну інтерпретацію. Проф. А. Айхлер (Ґрац) у своїй студії "Джентлмен Шекспіра" (1921) вважає Гамлета за найдосконалішого джентлмена Шекспіра. В своїй студії п. з. "Джентлмен" (Ґрац, Університет, 1943) подає історію розвою поняття джентлмена і тут зазначує, що в добі Шекспіра джентлмен відзначався хоробрістю, але також деякою чертою учености, а характеристичний був для нього відтінь мелянхолії. Згідно з добою артист, що відтворює Гамлета, повинен би названі черти взяти на увагу. Я сам не обстоюю цієї думки. Кожна доба має своє власне розуміння Гамлета і нехай так його відтворює. Я радо бачив би Гамлета з рисами обличчя молодого Шекспіра. На жаль, ми їx не знаємо, бо портрету з молодих літ Шекспіра не маємо. Шекспір, побіч цього, що зобразив нам князя Гамлета, сказав сам багато про себе. Психологи зазначують, що генії найбільш спроможні зобразити божевілля, тому, що в них самих трапляються моменти, схожі з їхньою протилежністю. Психіатри посвятили вже увагу зображенню божевілля в Шекспіра; маю на думці німецьку студію Штарка про "Коpoля Ліра" в Шекспірівськім Річнику за 1873 р., том. 34.
*) Римська цифра означає дію, а арабська — сцену. Б.
(Док. б.).
[Краківські вісті, 25.02.1944]
(Закінчення)
Hа думку Шекпіра театр сповняє вaжну cycпільну функцію. Його актор має міру здержати і цю вказівку павинні собі взяти до серця відтворці ролі Гамлета.
Гамлет такі слова висказує до акторів:
"І не надто ретельно пиляйте повітря руками, ось так. Усе робіть розважно, бо в самому захваті жаги ви мусите додержувати і зберігати чуття міри, яка надає цій пристрасті м'якости (гладкости)".
"Погоджуйте дію зі словами, а злова з дією. Особливо ж стежіть за тим, щоб не переступати межі вільної природности, бо все перебільшене суперечить мистецтву, гри, а метою цього мистецтва, раніш і тепеp, було і є — тримати дзеркало перед природою: показувати чесноті її власні риси, чванливості її справжній образ, а всякому вікові і втіленню часу — їх форму і відбиток (ІІІ, 2).
Виконавцем наміченої мети театру є актор, цей сам актор, що в часах Шекспіра був у приниженні. Слова Шекспіра помогали акторові здобути належно йому суспільну позицію.
На чоло вартостей ставить Гамлет честь:
"Великий муж —
Не той, кого великий привід зрушить,
А той, хто з-за травинки йде на бій,
Коли зайшлось про честь" (ІV, 4).
Це засада, але життя Гамлетові на щось інше вказує; його слова:
"В наш чac бути чecнoю людиною — значить бути людиною вибраною з десятка тисяч" (ІІ, 2).
Таким стоїстичним типом, як Горацій — поет утверджує анґлійський флеґматизм. Це також служба нації.
Знаменне становище Шекспіра до жінок. У творі, з якого найбільше вичитуємо йoгo ocoбистих поглядів.
З особистого життя Шекспіра знане те, що він був одружений з жінкою, літами старшою від себе. В більшості жив як актор в Лондоні і щойно під кінець життя на декілька літ перед смертю перенісся до рідні. З поетових сoнетів визирає обличчя якоїсь чорнявки, дами двору. Для неї поет знає важкий докір. Гамлет вражливий на красу і бажав би її захистити. Найкраще захистив би її манастир. Як до певного схоронища він вислав би туди і Офелію. Гамлет є думки, що звичайно краса не йде в парі з чесністю.
"Бог вам — каже Гамлет до Офелії (ІІІ, 1). — дав одне обличчя, а ви самі малюєте інше. Ви підтанцьовуєте, ви підстрибуєте, ви лепечете, ви прізвища прикладаєте до божих сотворінь і ви всі удаєте, що ваша розбещеність — це, мовляв, тільки невідання. Годі, з мене вистачить! Це мене призвело до божевілля".
Гамлет такоє зазначує, що на жінці завсіди тяжить загроза обмови, хоч би була чиста, як сніг. Малювання лиця — додає Гамлет, — не охоронить жінки від смерти і вона скінчить так, як можливий інший. Любов жінки коротка, — твердить Гамлет (ІІІ, 2). Знаменне, що так, як в "Рішарді ІІІ", жінка таки на похороні мужа знаходить судженого, подібне тут у відношенню Клявдія до королеви Ґертруди.
Шекспір не є односторонній і хоч на жінок видає гострий присуд, то в тій самій траґедії дає живий примір іншої жінки в особі Офелії, яка саме на тлі любови до Гамлета і батька попала в божевілля: глибокі переживання позбавили її рівноваги Духа і поставили поза скобками життя. Коли взяти на увагу характеристику Дебеліюса, a caмe, що англійцям, як нації, притаманний cant (рід облуди), то під цим оглядом "Гамлет" (може і в несвідомий*) спосіб) зображує дещо з цієї національної прикмети. Не беpyчи дослівно, ми наводимо, як далекий натяк на згадану прикмету висказ оної підрядної особи, що там (в Англії) усі такі ж божевільні, як і він" (себто Гамлет). Ось що говорить Шекспір в "Бурі" (ІV, 1, 156–158) про життя:
"Ми і сонна з'ява з тих самих первнів:
сон окружає наше короотке життя".
На диво, що на англійському ґрунті саме поставлено твердження, що дійсністю є тільки зображення. Це у філософа Жорджа Берклі (17–18 століття).
Слід ще відзначити декілька думок, що деякі з них сталися загальною культурною власністю. "Бути, чи не бути?" (ІІІ, 1). Це питання сягає підстав нашого існування.
"Бо звичка змінює (майже) і природи образ" (ІІІ, 4). Цe мова про силy звички в житті людини. Або як мається pіч з нашою мудрістю:
"Є стільки тайн в землі і в небесах,
Що мудрості й не снилося, Гораціє" (І, 3).
Яке гасло кидає людині Шекспір:
"Уся справа в готовності!" (V, 2).
Гасло "Будь готов" — стало підставовим для організації англійського пласту. Тому, що не передбачити нам всіх дій, то найкраще завсіди триматися в готовості на остаточну розправу. Закінчення трагедії "Гамлет" є й доказом потреби такої готовости.
Шекспір наче вглянув поза заслону буття, коли таке проголошує устами одної особи:
"Як лиха йдуть, то йдуть не поодинці,
А натовпом" (ІV, 5).
"Гамлет" містить і для нас актуальне остереження:
"Слабким бо не небезпечно потраплять
Поміж ударів огневих клинців
Потужних ворогів" (V, 2).
Гамлет на сцені в початках надто патетичний, постать розливних почувань, що рішуче не англійське, а нам також не потрібне; в останніх діях краще представився, ніж в трьох перших. Не можемо сказати, щоб ми знайшли властивого відтворця Гамлета на українському ґрунті. Але його досвід придасться іншому, що цю ролю схоче відіграти. Про інші ролі можемо сказати, що вони загально вдатно відтворені. На нашу думку Офелія була невдало характеризована в перших трьох діях; ту любов Гамлета інакше собі представляємо. Божевільну Офелію ця артистка добре віддала. Міру затримав і артист, що відтворював Полонія. З цією постаттю легко попасти в карикатуру, а цього нe треба з ним робити, з державним канцлером: до його рад уважно прислухувався король, а смерть його довела навіть до бунту в краю. Доказ, що мусів мати заслуги для краю.
Декорації були вдатні, бо театр Шекспіра напевно був бідніший на них. В театрі Шекспіра ділало передовсім слово, а все інше було побічне, тому на декорації при Шекспірі не треба силуватися. Ще робимо заввагу щодо скорочувань драми. На нашу думку: вони не всюди вміло переведені. Між іншим скажемо про пропущення постаті Фортінбраса, для Шекспіра характеристичної постаті. Вона з цього самого роду, що національний герой, лицарський король Генріх V, з історичних драм Шекспіра. Для контрасту, в якім Шекспір незрівняний мистець, твір саме через постать "сильної руки" Фортінбраса надихує нас вірою в майбутнє на цвинтарищі старого. Він мав стати тамою для "нещасть, замотання наслідків і помилок" (V, 2), мав оновити край. А тимчасом цю постать пропущено.
Про переклад вискажемося, коли буде надрукований.
В оцій статті ми подали цитати з "Гамлета" здебільша в переклaді Віктopа Bеpа (Київське видання з р. 1941).
*) Бо ж Шекспір славить простолінійність в таких постатях, як Генріх V, Фортінбрас і інші. Б.
25. XII. 1943.
[Краківські вісті, 26.01.1944]
26.01.1944