Українська література і Західна Європа

Словесне мистецтво є лише складова частина мистецтва взагалі, цього найкращого витвору людської культури.

 

Для мистецтва слова — літератури — в усіх її формах — різниця мови різних народів утворює деякі труднощі для зрозуміння, — труднощі, яких не знають музика, малярство, архітектура, але ця різниця не становить поважних перешкод для поширення та впливу літератури одної якоїсь країни на іншу.

 

Кожний нарід відчуває на своїй літературі благодійний вплив тих верхівок людських досягнень, які в віках минулих височать постатями геніїв.

 

Дослідник західного впливу в новій російській літературі Олекса Весоловський підкреслює, що "обмін ідей, образів, фабул та художніх форм між народами цивілізованого світу — це одне з найважливіших спостережень порівнюючи ще історично-літературні твори. Постійно стверджуване новими наближеннями та паралелями з класичної старовини і нових віків, з літературного життя сходу та заходу, Европи та Азії, слов'янства та романо-германського світу — воно стає одним з законів художньої творчости... Та в наслідок визнання закономірности літературного обміну з'явилася дуже поширена література всіляких дослідів про взаємні впливи тих, чи інших европейських літератур. Географічна ситуація України полегшила культурні взаємини її з сусідніми народами і впливи на неї з заходу і сходу, з півдня і півночі.

 

Перші впливи прийшли з півдня та сходу. Візантія та почасти Азійський схід відограли керівну ролю в українському мистецтві княжої доби. На перших кроках свого історичного шляху Україна—Русь прийняла Христову віру в тій її формі, яка зосередилась на сході Европи з центром у Царгороді. Це визначило надовго характер тієї культури, що позначився в українському мистецтві взагалі та в словесному зокрема. Візантійський культурний полон надовго одірвав Україну-Русь від заходу і впливів західної культури, що пов'язана була з іншою формою християнства, яка мала центром своїм — Рим.

 

Впливи болгарсько-візантійської літератури тяжать над Україною протягом цілих шости віків.

 

Спадкоємиця геленістичної культури з домішкою культури азійського сходу, Візантія принесла нам суворий і безрадісний світогляд повного зречення радощів життя. Темні зниженя склепіння соборів, темні фарби з простими й сухими лініями живопису, тематика суворих подвигів святих людей зі строгим додержанням церковної мови в літературі — все це протиставлялося й боролося з романо-германською культурою, її округлими формами романського стилю, які тішили зір сучасника або з стрільчатими формами готики, що підносили в гору думки і настрій. До того література поруч з латинською мовою живилася народньою живою мовою. І боротьба візантинізму за чистоту віри з західніми впливами не могла цілком усунути їх. Політичні події ще більше сприяли тому, ніж положення України на перехресному шляху з заходу на схід і з півночі на південь. Тісний зв'язок з Литвою та Польщею був найкращим грунтом для західних впливів і зокрема впливів німецького народу.

 

Висока культура цього народу, його центральне розташування в Европі природньо призвели до величезного впливу його на сусідів у всіх ділянках життя.

 

Початок цього впливу був покладений торговельними зносинами зі сходом через Новгород і Польщу. 3 речами першої необхідности і з предметами побуту просякали риси самого укладу життя, надбання культури побутового, громадського, духовного характеру. Переселення німецьких ремісників і фахівців до сусідніх країн прищепило побутові навички та юридичні форми. Таким шляхом Магдебурське право з XIV. віку почало свій переможний похід по городах Литви та Польщі, а звідти й України. Слідом за цим, цілком зрозуміло, йшло засвоєння здобутків німецької культури — мистецтва, літератури.

 

II.

 

Найпотужніші впливи західно-европейського, романо-германського світу в українській літературі помічуємо з XVI віку.

 

Впливи ці можна схарактеризувати як своєрідне відродження. Бо замість візантійської схолястики ми бачимо прояву гуманізму в українській науці й мистецтві та реформаційної вільної думки — в релігії.

 

Замість церковно-слов'янської мови в літературу й ділове письмо увіходить жива народня мова.

 

Ціла низка нових культурних фактів сприяють цьому процесові: Іван Федорович у Львові й Острозі в другій половині XVI. віку вживає геніяльний німецький винахід для видання перших українських друків. Ще більше значіння мала освіта. Сучасний український історик д-р Домет Олянчин не пошкодував часу на виборку з імматрикуляційних книжок усіх східніх німецьких університетів імен юнаків, що в XVI—XVIII. віках приїздили по Німеччини з України за наукою. Цих імен назбиралося кілька тисяч — такий значний авангард західноевропейського знання рушив на Україну. В XVI—XVII. віках на Україні з'являються славетні школи, в яких подих нової західної науки не міг бути стриманий традиціями й прибічниками старого візантійського укладу.

 

Львівська братська школа й особливо київська Могилянська колегія зробили свою справу на новому шляху. Всі ці здвиги позначилися на українській літературі, перш за все, в збагаченні її тематики. З'являються нові повісті з відбитком доби ренесансу й нові теми філософсько-богословських полемічних писань з відбитком доби реформації.

 

По друге, здвиги ці позначилися на зовнішній будові твору й на лексиці його, яка визнала народну мову, як що не за рівноправну з книжною, то в усякому разі за припустиму поруч з єдиною вживаною до того церковно-слов'янською. Останній раз візантійська традиція спалахнула на початку XVII. віку в надхненних посланнях Івана Вишенського, що закликав сучасників боротися з західно-европейського думкою і обороняти православну віру.

 

(Д. б.).

 

[Львівські вісті, 21.01.1944]

 

(Продовження)

 

Але марно страчений був величезний талант Вишенського. Життя робило своє й під подихом нових впливів уже буяли парості оригінальної, цілком світської літератури — козацьких дум, козацьких літописів, в яких народна художня творчість вилила свою нестримну потребу в мистецькому сприйманні й перетворенні життя. За довгий період візантійського впливу церква провадила сувору боротьбу з народною творчістю, але воно жило потай своїм життям, становлючи національний грунт української літератури, що ще в XII. віці процвіла роскішним "Словом о полку Ігореве".

 

Від XVI. віку маємо вже цілий потік народної творчості, що вирвався з тайників на поверхню і почав на межі XVIII. й XIX. віків живити собою книжне письменство.

 

Вплив західно-европейської думки допоміг розпізнати це живуче джерело художньої творчости, яке візантійська традиція проголосила залишком поганства.

 

ІІІ.

 

Для вивчення західно-европейських впливів на українську літературу XVII—XVIII. віків дуже багато дають останні досліди філософа й літературознавця д-ра Дмитра Чижевського, що були опубліковані в Працях Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі 1).

 

Дм. Чижевському вдалося примінити до вивчення нашої літератури цієї доби ту методу, яку запровадили в останніх десятиріччях дослідники німецьких, італійських, чеських аналогічних культурних явищ. Дослідники помітили щільний зв'язок поезії та музики епохи розцвіту стилю "бароко" зі з'явищами образотворчих мистецтв — архітектури, малярства, і самий термін "бароко" вжили до визначення певних явищ в царині літератури. Для німецької літератури це зробив Герберт Цисаж в книзі "Дойче Барокдіхтунґ" (1924). Сферу спостережень згодом було поширено й на інші сфери духовного життя — науку, філософію, релігію, політику і так само певні особливості цих ділянок культури позначили тим самим терміном "барок". Зайшла мова навіть про те, що самий духовний тип "людини барока" має якісь такі своєрідні особливості, що відріжняють його від типу інших епох. "Ді Меншен дес Барок" — назвав свою книгу К. Хлендовський. Це примінення терміну "бароко" до літературних явищ дозволило спостерегти, що поезія цих часів підлягає тим самим структурним законам, як і інші види мистецтва. Досліди над з'ясуванням цих законів лише розпочато, і як каже Д. Чижевський, "навряд чи можна сказати, що означення принципів стилю барокової поезії наближається до якихось остаточних формульовань, до якоїсь останньої ясности та прозорости. Навпаки: з початку саме ніби вже встановлене поняття барока в образотворчих мистецтвах, архітектурі, скульптурі, малярстві — зробилося — під впливом порівнавчих студій над образотворчими мистецтвами та поезією, під впливом заінтересування новим літературним та духовно-історичним матеріялом — неясним, змінливим... Лише помалу підготовується протягом двох десятиліть нова синтеза поняття "бароко". Найбільше спричинилася до цього книга німецького дослідника Г. Шнюрера: "Католіше Кірхе унд ді Культур ін дер Барокцайт" (Падеборн, 1937). Але для літератури ці порівняння принесли свіжу, нову точку погляду, і те, що здавалося раніше дивним, незрозумілим, або проявом упадку, заблищало новими фарбами для української поезії XVII—XVIII. віків було зібрано багато матеріялу в працях В. Перетца, М. Возняка, В. Резанова, М. Сумцова, навіть петербурзького вченого І. Шляпкіна, але зібрані поезії вважалися лише матеріялом для культурної, національної або соціяльної історії України, і не досліджувалися з боку їх літературно-мистецької форми. Дослідники підходили до барокової поезії з антиісторичних та антиестетичних позицій, бо судили цю поезію з точки погляду своїх пізніших часів і виходючи з своєї пізнішої поетики, аж доки не було відкрито цей щільний зв'язок її з мистецтвом бароко і не виникла потреба шляхом паралельних студій знайти мірило естетичних оцінок усієї штучної версифікації XVII—XVIII. віків, що здавалася дослідникам "виявом якоїсь особистої сваволі, примхи, чудернацтва авторів''. В дослідах Д. Чижевського ми знаходимо вперше спробу імманентного досліду самого віршу, його будови, ритміки й риму, і на підставі цього з'ясування поетики стилю "бароко".

 

Епоха бароко позначилася й на епосі, на повісті й драмі, в проповідях, в історичній і науковій літературі. Від Мелетія Смотрицького до Сковороди — такий був обсяг барокової літератури, але в своєму великому нескінченому досвіді про українську барокову поезію Д. Чижевський студіює лише епіґраматичну літературу Величківського, Симона Тодорського та спеціяльні розділи присвячує поезії Сковороди. Проте в скороченому вигляді наслідки своїх спостережень над іншими формами й письменниками Д. Чижевський подав в іншому місці, а саме в другій книжці "Історія української літератури", що рік тому вийшла у Празі, як продовження першого випуску, написаного покійним літературовнавцем М. Гнатишаком.

 

Висновки д-ра Чижевського підводять такі підсумки щодо значення української барокової літератури на тлі літератури світової:

 

"Безсумнівний розцвіт української літератури в часи барока поставив її в тісні зв'язки з літературою світовою: література, яка переживає період підйому, мусить завше черпати з світової літератури якнайширше''... "Що до національної вартости барокової літератури, то, розуміється, вона не прийшла до вжитку народної мови... Щодо "відсталости", "вузькости" та "ненародности тематики" барокової української літератури, то ці закиди базуються на непорозуміннях: тематика української барокової літератури — за невеликими винятками — така сама, як тематика світової барокової літератури" 2).

 

ІV.

 

Впливи західно-европейської літератури, а зокрема німецької, все міцнішають, коли ми переходимо у XIX. сторіччя. Вони йдуть зпочатку через північ, через російську літературу, і лише згодом, вже у другій половині XIX. та на початку XX. віку можемо одмітити безпосередній вплив Заходу.

 

Вже перший приклад — "Енеїда" Котляревського показує, як справжня національна творчість засвоює чужі зразки чито безпосередньо західно-европейські (Скарон, Блюмауер), чито через російські наслідування (Осипов, Котельницький). Нам байдуже зараз, хто в кого запозичував, але не бачимо, як та форма розкладу західно-европейського класицизму, що зарясніла по всіх літературах характерними травестійними поемами, в українській — дала таке видатне явише, як "Енеїда" Котляревського, що принесла перемогу живої народньої мови, яскраву націоналізацію сюжету, характеру героїв, й цілого кольориту поеми.

 

1) Дмитро Чижевський: Український літературний барок. Нариси. Праці У. І.-Ф. Т-ва в Празі, т. ІІІ. ст. 41—108, т. IV, ст. 145—210.

2) Д. Чижевський: Історія української літератури. Кн. друга. Прага, 1942, ст. 123—133.

 

(Д. б.).

 

[Львівські вісті, 22.01.1944]

 

(Докінчення)

 

Подібну Котляревському націоналізацію кольориту припускають в перекладі-переробці з Гете В. Гулак-Артемовський ("Рибалка") та в переробці Бюртерової "Ленори" — П. Білецький-Носенко.

 

"Енеїда" Котляревського — це був остаточний злам в українській літературі — нова своя дорога, відкрита за чужим зразком. Так само було й з романтизмом, який ще більше зміцнив національний шлях української літератури, використовуючи вимогу німецьких романтиків звернутися до вивчення свого національного минулого й свого народу.

 

Етноґрафічні й фольклорні мотиви з’являються в кожного письменника цієї доби аж до шестидесятих років, а навіть і пізніше.

 

Характеристично стоїть проблема стосунків української літератури до західньо-европейської в творчості Шевченка.

 

Досить прочитати його прозорі твори, його листи, його щоденник, щоб упевнитись в тому, що Шевченко, як письменник, стоїть на виключно високому культурному рівні. Поети і мистці представники науки і культури античного світу, середньовіччя, доби відродження та нової епохи йому відомі не з самих лише імен, і пережиті ним, продумані й глибоко, своєрідно сприйняті та засвоєні. Шевченко залюбки посилається на них, цитує, іноді блисне прихованою цитатою без певної посилки — для читача, що стоїть на рівні його культури. Шевченко мав свої думки про певні наукові та літературні явища. Ставлення його до польської "Естетики" Кароля Лібельта виходить з глибоких засад, що цілком сформувалися і виховалися в культурній обстановці Академії Мистецтв і такого ж оточення навколо Карла Брюлова: критичне ставлення Шевченка до "великого шотландця" — Вальтер-Скота, при всьому інтересі до нього, при спільних рисах любови до національної старовини — виходить теж з глибоких засад Шевченкового світогляду, який одвертає його від захоплення лише зовнішньою мальовничістю цієї старовини, що помітив Шевченко, у Вальтер-Скота.

 

З німецьких письменників Шевченко найбільше згадував Гете, а з Гетевих творів — найбільше — Фауста.

 

В поетичних творах Шевченка ми не могли б знайти прямих запозичень, або впливів західньо-европейської літератури. Його твори цілком народні і національні, але висота й сила їх полягає саме в тому, що їх творець стояв на висоті досягнень культури Заходу. Ця особливість вже підносить українську літературу на височину европейських літератур і не дивно, що Шевченко був перекладений на всі европейські мови і найбільше на німецьку.

 

Стати на рівень західно-европейського мистецтва українській літературі допомагає вивчення письменства Заходу. Численні переклади поетичних, драматичних і прозових творів західних авторів починаються з легкої руки невтомного трудівника літератури П. Куліша.

 

Місія М. Драгоманова, його власний приклад і ненастанна пропаганда европеїзації всіх ділянок національно-культурного і політичного життя українського народу, мусіли зміцнити цю практику літературного єднання. Найбільші досягнення в цьому розумінні припадають на останні десятиріччя XIX. віку. Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський — такі були незрівняні верхівки того процесу.

 

Вони остаточно винесли українську літературу зі становища провінційного животіння на широку европейську дорогу.

 

І. Франко зокрема приклав багато зусиль, щоб познайомити широкі кола суспільства з літературою різних народів і різних часів. Він поперекладав найголовніші твори світового письменства.

 

Так внаслідок давніх тяжінь нашої літератури до культури европейських країн, через наслідування й переклади, прийшло органічне засвоєння мистецького надбання Европи. Ці три стадії: переклади, наслідування й органічне засвоєння — характеристичні як для цілого процесу розвитку літератури так і для поодиноких письменників зокрема.

 

В тій чи в іншій мірі переклади світового письменства, античного, західно-европейського і російського знаходимо у багатьох, майже в кожного поета.

 

V.

 

Большевики на двадцять чотири роки одгородили Україну від світового мистецтва. Той поступ, який зробили европейські народи після світової війни, лишився невідомим і незасвоєним підсовєтськими народами, в тому числі, й Україною.

 

Мистецтво Заходу взагалі визнано було за буржуазне і непридатне для цілей комунізму. З усієї літератури Західної Европи большевики визнали лише тих письменників, які ставали під прапор комунізму. Це була незначна купка так званих пролетарських письменників, які і в своїх країнах не давали тону літературі. Орієнтація на них була зниженням рівня літературного процесу.

 

Не дивно, що в українській літературі двадцятих років народжується протест проти того замкненого кола, в якому опинилася література. Блискуча плеяда так званих неокласиків з М. Зеровим на чолі повела боротьбу за орієнтацію на Захід, за науку з західноевропейського мистецтва. Прекрасна обізнаність з творами найвидатніших представників західних літератур допомогла неокласикам в доборі найкращих зразків для перекладів, для засвоєння й перетоплення їх в своїх власних художніх образах.

 

Це був короткий епізод буйного квітіння української художньої літератури, який кінчився самозгубним пострілом Хвильового.

 

З цього почалася справжня Голгофа української літератури та ідеї орієнтації її на Західну Европу.

 

В короткий час за три-чотири роки українська література була винищена дощенту. Залишилися тільки ті письменники, що прийняли для себе програму соціялістичного реалізму, який вимагав оспівування людей і фактів з історії досягнень і успіхів в боротьбі за так звану "генеральну лінію партії". Ті, що не прийняли тієї програми були приречені на довготривале заслання, або знищення. Вилучення всієї їх продукції з ужитку створило в українській літературі кінця тридцятих років трагічну порожнину. Закреслено цілу епоху нового "Штурм унд Дранґ'у", і від орієнтації на Захід Зерова і Хвильового не залишилося нічого.

 

Жорстоке десятиріччя тридцятих років перед останньою війною кінчилося катастрофою большевизму на Україні, стягненням її в коло інтересів Нової Европи.

 

Необхідність заповнення тих прогалин, що з'явилася в українському літературному процесі в наслідку політики большевизму, знову приводять нас до тих завдань, що стояли перед українською літературою вже в перейдені часи її розвитку.

 

Ці завдання можна зформулювати словами М.К. Зерова, який на літературній дискусії 1925-го року з піднятим заборолом бився один на "тьму" большевицького неуцтва, самовпевненности й зазнайства.

 

"Висновки, казав Зеров, такі прості і так довго зформульовані. Гадаю що для розвитку нашої літератури потрібні три речі: 1. Засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів. 2. Вияснення нашої української традиції і переоцінка нашого літературного надбання. 3. Мистецька вибагливість, підвищення технічних вимог до початкуючих письменників.

 

[Львівські вісті, 23.01.1944]

 

23.01.1944