Промова пoc. д-ра Окуневского

 

виголошена на засїданю соймовім 30 н. ст. сїчня при мотивованю внесеня о заснованє женьскої ґімназії.

 

Я признаю ся, що якось отягав ся з сим моїм внесенєм, взглядно з поновленєм єго з тамтого року в теперішній сесії, бо відгомін, якій тамтого року пронїс ся в наслїдок порушеня сеї квестії публично в краю, міг би когось може напровадити на думку, що я гоню за якимсь ефектом, що може хочу каптувати собі опінію публичну й статись популярним. Менї то все було якось нїяково, длятого я волїв підождати, чи може та справа не буде поновлена з компетентнїйших уст, і тому я мовчав до тепер. Але, бачу, час иде, а внесенє не поновлює ся з иншої сторони — длятого поновляю єго сам.

 

Панове! Я вже зазначив тамтого року, що менї не ходило і не ходить о витворенє якихсь еманципанток; числю ся з зовсїм природним призначенєм жінки, як Польок, так Русинок, сповняти в супружестві своє природне покликанє. Однак, як я вже виказав минувшої сесії, так і тепер констатую, що тоє природне покликанє для великого проценту жінок стало ся неможливим. Неможливим за-для того, що их більше, як мужчин, а потім длятого, що сама держава своїми устроями чинить супружество неможливим. Укажу на стан войсковий, священичій, на цїлу армію практикантів, авскультантів, котрим неможливо за-для лихої дотації вступити в стан супружій. А треба звернути увагу, що ті всї стани рекрутують ся з середного стану, значить, як-раз з сего стану, в котрім жінка не маючи свого маєтку та неспосібна до заробітків коло рілї і по фабриках — она-ж переросла ті стани — потрібує найбільше помочи чоловіка. То все я сказав минувшої сесії і повтаряти не буду.

 

Але звернїм ся до замітів, котрі в наслїдок мого тамтогорічного внесеня приходилось менї вислухати і вичитати. Один заміт був патріотично-польскій, досить характеристичний. Говорено: ми нарід лицарскій, ми не дамо згинути нашим Полькам — то може бути добре для Русинок, жидівок, але ми нарід не такій, зуміємо заопікуватись нашими жінками без твоїх висших шкіл. — Чи то правда? Чи нема у вас по хатах тїток та старих різних нещасливих дївчат, котрі певно волїли-б своєю працею удержуватись, як жити на вашім ласкавім хлїбі? Чи иншій стан, або чи инакше представляють ся ваші міста, як всюди инде у всхідній і західній Европі, коли заглянете до них вечером по улицях? Той закид, то тілько фраза, мої панове! Я гляджу на ваші жінки з иншого боку. Ваші віщі духи показали в Zos-и "Pana Tadeusza" і в Grażyn-нї, куди має стреміти ваше жіноцтво, щоби стати подругою не лиш серця, але і думки чоловічої. Так і у нас на Руси понимають сю справу.

 

За-для того я домагав ся і домагаю ся реальної науки в тім пересвідченю, що наука є силою, силою не грубою, але чистою ублагородняючою, даючою спокій души і независимість, даючою можність здобувати собі своєю працею удержанє і значінє. Тої свободи треба як Полькам, так Русинкам, Россіянкам і Нїмкиням.

 

Але сказано менї з другої сторони: "Де-ж подїємо ся ми мужчини, коли допустимо жінки до всїх наших занять?" На той закид я вже відповів минувшого року. Ту не ходить о конкуренцію між нами, а якимсь чужим елєментом, але ту ходить о ваші сестри і дочки. Говорити о конкуренції там, де ходить о вашу рідню, чей-же не годить ся. А єсли менї хто укаже на наші підприємства промислові і скаже, що через вступленє женщин до фабрик знизилась би платня для мужчин, то я відповім єму, що моє внесенє не дотикає четвертого стану, бо анї наша селянка, анї робітниця не пійде ще тепер до ґімназії, але дочка третого стану, для котрої заробкованє при помочи науки нинї вже так конечне, як земля для селянки, а фабрика для робітницї. Держава, анї край чей не обнижать, по моїй гадцї, платнї своїх урядників за-для того, що більше число зголосить ся до тих посад.

 

Але ще один заміт стрітив я — се вже заміт чисто шляхотскій. Менї признано, що потреба більшого образованя наших жінок; се признав — на моє справдї велике вдоволенє — презідент ради шкільної, і ся гадка найшла вже навіть певне увзглядненє в теперішнім рефератї шкільної комісії. Але при тім сказано, що нам треба лиш ґувернанток розумнїйших, а нїчого більше. Панове! таку справу трактувати тілько з становища ґувернанток для паньских дворів, а не дбати о можність удержаня тисячів инших жінок — се чей-же сумно і смішно!

 

Я пересвідчений, що моє внесенє не так легко і скоро перейде, а не перейде скоро раз з тої причини, що кожда суспільна важнїйша реформа довершує ся поволи, — а потім і за-для тої причини, що за тою реформою мусять упімнути ся і заговорити самі жінки наші з усею силою боротьби о насущний хлїб і о своє истнованє. Доки ми самі будемо говорити, одні будуть усміхатись, другі признавати, але в сущности з того мало-що вийде. Аж коли самі жінки зажадають з цїлою силою елєментарної потреби тої реформи, тогдї буде инакше. Та все-ж таки мусить бути нашим обовязком простягнути бодай в-части нашу помічну руку тим більше, що наша жінка паде аж надто часто жертвою нашої вини, а за-для браку образованя, бідна, навіть не знає, як з того виратувати ся. Будьте пересвідчені, панове, висшим образованєм не відтягнемо нашої жінки від єї природного покликаня. Нї! — на тій точцї чей погодимо ся з думкою одної матери-учительки, випечатаною минувшого року в Gazet-ї Narodow-ій: "Не відорве се єї від супружества [бесїдник читає по польски] бо материньство є і завсїгди буде средством потїхи для женщин, найкрасшим полем єї дїяльности, і єще додам, що єдино в висшім образованю женщин лежить поправа обичаїв і зворот нашої суспільности на лїпшій шлях."

 

І справдї лиш в висшім образованю нашої жінки лежить поправа обичаїв наших і зворот до лїпшого. Сегодня виховує ся хлопця инакше, а инакше дївчину. О образованє серця і характеру хлопця не дбають, тілько кладуть єму в голову всякі потрібні і непотрібні науки. Але все-ж таки кладуть певний капітал научний. За то дївчат учать: троха читати, писати, потім танцїв, музики, уложеня в сальонї і — образованє скінчене. Зовсїм природно, сли така дївчина стане колись матерею, то що она може помогти свому синови, хотяй би з четвертої нормальної, не кажу вже о перших клясах ґімназіяльних? І так зростає той хлопець в пересвідченю, що він розумнїйшій від матери. Яке-ж то упокорююче чувство для тої матери, що не може она помогти навіть такому дїтвакови в єго задачах! Хлопець підростає в пересвідченю, що бабскій розум, то глупий розум, і так зростає з легковаженєм жінки. Очевидно, то зовсїм не виключає сальонової бляґи. То саме він бачить на сестрі. Плиткість образованя при нервовім роздразненю в наслїдок розбуялої через читанє романів фантазії, брак всякого реального занятя, — чи-ж то все має впоїти в него поважанє? Він же-ж бачить, що цїлою наукою, цїлою тактикою єго сестри єсть здобутє собі мужа. І як же-ж він має поважати свою сестру? І так раз научившись в душі не поважати жіночого розуму, він, коли підросте, злегковажить собі єго і тогдї коли мати зробить єму докір, що він по ночах тратить своє здоровлє, і коли хоче опамятати єго з слїзми в очах. "То бабскій розум!" — думає він собі. Коли він пізнїйше стане мужем і не сидить в хатї, бо бідна жінка не одержавши висшого образованя не може єму дати тої умової поживи, яку має в касинї; коли-ж она з жалем схоче задержати єго дома, то знов тогдї ворушить ся у него думка: "бабскій розум". Але з того поневіряня бабского розуму виходить от що: Дїти знидїлі, слабосильні, без крови і розуму — от що з того виходить!

 

Панове! — я глубоко вірю в реченє Стюарта Міля, що доки жінка не возьме участи в укладаню законів, доки будуть кваліфікувати учителїв, урядників і т. д. тілько за их бюрові і заводові спосібности, а зовсїм не будуть звертати уваги на их моральне поведенє, доти суспільність буде нїкчемнїти і слабіти. Отже та справа, не є справою одного пола, — то справа здоровля цїлої суспільности. Панове! — я згадую той рух тамтогорічний, котрий повстав в краю, коли згадало ся в соймі про висше образованє жінок. Не маю претенсії думати, що то зробили мої слова, то зробила животність квестії. Я згадую на той дар 50.000 зр. панї Предримирскої жертвований на ту цїль. До мертвої справи нїхто так не запалюєсь!

 

Я отже, панове, поновлюю моє внесенє тамтогорічне з тою самою, що і торік, просьбою: Не трактуйте єї байдужно — се справа наших рідних дочок і сестер!

 

Під взглядом формальним прошу відослати моє внесенє до комісії шкільної. [Славно і оплески!]

 

[Дѣло, 31.01.1894]

 

31.01.1894