Дух віків.

(За Новою Радою, 25. І.)

Велика заля міського театру. На сцені довгий стіл, червоно засланий і імпровізована трибуна. Партер заповнено членами конґреса, амфітеатр — публікою. Все просто, надзвичайно просто — може занадто просто... І проте серед цих простих обставин 23. січня виразно повівало духом віків, диханням історії.

Того дня оформлено і затверджено акт поєднання двох, досі порізнених частин України. Розпанахане, од віків переполовине тіло національне зробило останній акт до того, щоб зростись не тільки духом — бо це давно вже зроблено, але і в політичних формах.

Акт справді історичний. Він завертає довгу нашу попередню історію і заразом спложує думки — про те, що має бути... І знов виразно по залі проносить ся дух історії.

Думками про цю хвилину, про майбутність загадували ся покоління свідомої української інтеліґенції і по сей і по той бік поваленого нині кордону. І певне ще недавно ніхто з тих, що був у залі міського театра 23. січня не гадав, що йому, як біблейському Симеону, доведеть ся проказати своє — "яко видіста очі мої"... Важко було, йдучи еволютивним шляхом, сподіватись такого соціолоґічного чуда, і тільки в творчому пароксизмі історія може дати те, що хиба снило ся нашому і навіть молодшим поколінням. І найбільше може чудо в тому, що та сама війнa, яка мала до решти вбити Україну, послужила її воскресенню та обєднанню. Галичина, в особах її заступників, уперше дебютувала в політичному житті соборної України і знов дух історії повівав у цьому дебюті.

Згадуєть ся одна подія, що одбулась рівно 15 років тому. Київ так caмо приймав тоді гостей з Галичини на культурному своєму святі — на святі нашої пісні, на ювилеі славного музика Лисенка. По офіціяльному святі трактував гостей ювилят і от у його скромній домівці виступив один з найкращих промовців, яких тільки доводилось мені чувати, небіжчик Евген Олесницький. Проста була його промова, але зворушила всіх до самозабуття, як голос шукання і надії. Ми там у Галичині, — так більш менш говорив промовця, — за всяких торжественних оказій, на всяких парадах часто говоримо од імени Великої України та її 35-миліонового народу. Але потай, у душі ми з тугою й непевністю себе запитуємо: та чи єсть же та Україна? Чи то може тільки фікція, фантом, який наша фантазія витворила, аби тільки не впасти під вагою тяжкого життя, аби хоч у мріях знайти собі підпору, якої бракує в дійсности?.. І промовця відповів, що Україна така єсть, що треба приїхати до Київа, щоб побачити, що це не вигадка, не фантом, а жива реальність.

То було 15 років тому, коли Україна жила ще під "конституцією 1876 року". Що сказав би Олесницький тепер, коли-б дожив був до 23-го січня 1919 року? Адже напевне ні йому, ні всім, хто його 15 років тому слухав і в думках не клало ся, яких подій свідком стане ця заля міського театру і які слова історичних актів у ній залунають. Найпалкіші мрії тоді до сьогоднішнього не сягали, і хоч Галичина жила надіями на Україну, нехай навіть і фантастичну, але в тому, що стало ся велика заслуга приходить ся на кошт наших, колись закордонних братів.

Війна переродила Україну. Галичина дала їй перші засіви свідомости навіть у масах. Вона — зруйнована, зґвалтована, збезчещена й опльована окупаційним військом — помстила ся за свою руїну й пониження тим, що нашим несвідомим "хахлам" з окупаційного війська прищепила зародки сумніву в силу офіціяльної Роси та зерна національної свідомости. Масовий рух у нас — од Галичини, бо тільки там побачив наш народ і рідну школу, рідну книжку, і свою інтеліґенцію, і своїх героїв. Там шукав і знаходив він "Кобзаря", викинутого з батьківщини, там чув запальне слово колись вільних, а тоді уяремлених земляків, там навчив ся цінити національну волю і рідне слово шанувати. Ідучи туди темним — назад вертав ся свідомим, наповняв юрбами вже тутешні книгарні і жагуче шукав відповіді на питання, що зродила Галичина. Це факт, якого не новинні нехтувати в історії нашого відродження. Галичина навіть під пятою ворога завдала йому смертельного удару — і не випадок те, що саме тепер галицькі юнаки, січове стрілецтво, стоять на сторожі новоздобутої волі всього українського народу.

Галичина цим зробила нам усім, безкордонним тепер громадянам українським ще одну послугу, — і, треба думати, не останню. Коли я слухав зручне і вміле головування Семена Вітика на перших зборах Трудового Конґреса — я думав, що нам ще богато доведеть ся вчитись од своїх земляків — учитись парляментського досвіду й обичайности, практичности і вміння з найменшою затратою сили найбільших наслідків досягати. І мені здаєть ся, що ці риси наших земляків ще себе виявлять коли Конґрес от свята до буденної перейде роботи. І хотіло ся, щоб серед неї Конґрес почував той дух історії, що виразно повівав у залі міського театру 23. січня, та свою перед нею відповідальність.

Український голос