(Відповідь акад. Єфремова акад. Студинському і Лівобічному.)
Ти, брате любиш Русь,
Я-ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.
Ів. Франко.
Прочитав я в „Ділі" спільні, під одним дахом (заголовком) і одним стилем писані, статті пана Кирила О. Студинського та пана Лівобічного, якими вони ущасливили Українську Академію Наук*) — з опізненням. Прочитавши — вагався, чи піднімати їхню лицарську рукавичку; від неї тхне, від неї дуже тхне, хоча й казали колись розумні люди, що „пекунія нон олєт“. Нарешті зважив, ся: якусь годину можна вже перетерпіти, заткнувши щільно носа в додаток...
Отже — затикаю носа...
Обидва лицарі говорять власне одно — проф. Студинський без забрала обережненько, проф. (треба думати) Лівобічний зпід забрала розперезавшись. Власне за-ради останнього, так я думаю, й заличкував своє обличчя цей одважний лицар. Поперек для людини не характерний, а обличчя — цеж дзеркало душі. Звичайно, не гаразд, що лицар, з ефектом кажучи: „правді треба глянути в очі“ — сам свої ховає й стає перед нами взагалі без обличчя, без дзеркала своєї душі, — дарма: вона відзеркалюється навіть крізь спущене забрало: „видом малая и не безсмертная”, мовляв російський сатирик.
Обидва лицарі — і під забралом, і так — пишуть, „спираючись головно на урядових даних (а звідки вони їх знають?! — С. Є.) або опублікованих у пресі поміченнях“. Се добре, се навіть дуже добре. На жаль, не можу піти їхнім слідом: помічень у пресі про Академію взагалі не було ніяких, до урядових даних доступу не маю, а документи... вони мають нехорошу звичку фатально спізнюватись і появляться в „Українській Старовині” або „Нашому Минулому” років хіба за тридцять, коли й кісточки наші з вами, о благородні лицарі, давно в землі зотліють. Отже писатиму, не вдягаючись в убрання офіціозної ймовірности, а на підставі просто того, що бачили очі мої, яких я не ховаю перед благородним лицарем під спущеним забралом і перед його достойним колегою й „альтер еґо” без забрала.
Скажу одразу і щиро: багато чого я од них навчився, — я, що з 1922 р. близьку брав участь у справах Академії і, виходить, не знав того, що там робиться і робитись повинно. Я здивований, але за науку я вдячний, без міри вдячний обом лицарям — і під забралом і без його.
Навчився я насамперед історії. Досі я думав, що більш-менш нормальний хід життя в Академії починається з того часу, як вона перейшла на певний і твердий, хоч як до потреб і невеличкий, бюджет, так десь з року 1925. Професор без забрала повчає, що в Академії „творча широка праця починається щой-но (!) в р. 1921, коли гетьманський (!)**) статут уневажнено, а надано їй новий”. Звичайно, співробітники Академії, що памятають і 1921, і 1922, і 1923 роки, знизнуть плечима й скажуть: „вашими-б, пане професоре, устами та мед пить”, але — хай іде. Цікаве тут інше. Виходилоб — чудовий маємо статут, бо спричинивсяж він до „творчої широкої праці”, та невдячний автор і з його невдоволений: він чекає ще новішого й сподівається, що останній „буде кращий і більше згідний з достоїнством Всеукраїнської Академії Наук”... Чорна не вдячність! її затушкувати не може навіть дотепний екскурс професора під забралом, що картає президію за негосподарність під ті роки, коли не було на чому господарювати: „бракувало нераз (!) грошей на наукові видання, але коштом Академії (?!) вийшли екзотичні поезії Кримського „Пальмове гілля” (1923 р.), „Хафиз та його пісні" (1924 р.) або переклад з російської мови „Історія Туреччини" (1924 р.)“, — картає та ще й дивується: „кому цей переклад був потрібний?"... На здивування не маю що казати, на картання-ж відповідь коротка; не „бракувало нераз", а просто нічогісенько не було. До 1926 року Академія взагалі ні яких коштів на видавництво не одержувала і коли під ті роки що й виходило, то виключно завдяки енерґії та заходами отого самого злочинного Кримського, а часто його й коштом (як і згадані з докором видання, на які Академія й шага не витратила).
Досить історії, — підемо вчитись статистики. Досі я думав, що на життя і роботу Академії впливає її наявний актив: присутні в Київі академики (усіх 26) та наукові співробітники (біля 130, з нештатними далеко більше). Проф. без забрала про останніх забув зовсім, зате з академиків настягав усі мертві (буквально!) і відсутні душі і нарахував аж 84, а проф. під забралом раз притакує на 84, раз подає цифру 60. На віщо це потрібно? А на те, щоби показати, що Українська Академія Наук — не українська. Бож коли в ній „засідають": Перетц („говорить українською мовою"), Безескул, Ольденбурґ, Шміт, француз Мейе і чех Полівка і т. ін. і т. ін. — то якаж це, на милость, українська Академія? Допомогти цьому вражінню мають ще ті спритні маніпуляції, які проробляють наші лицарі з прізвищами академиків, зачисляючи, кого самі схочуть, то до „росіян", то до „малоросів", то на віть до „німців". Статистика річ хороша, але тільки тоді хороша, коли з нею не трапляється того, що називають— „аж пальці знать". Річ у тім, що окрім академика Перетца, який до тогож „говорить українською мовою", та ще один час акад. Шміта, ніхто з вичислених тут і не вичислених академиків в Академії не засідав, не засідає і мабуть не за сідатиме. Це просто почесні обрання чи то наслідком якої урочистої оказії, чи для наукового звязку, а не на реальну роботу. І взагалі треба сказати, що національної боротьби ніколи не було в Академії: тут робили національну роботу, а не говорили чи то змагались за неї. І не вважаючи на підозрілу статистику благородних лицарів, все-ж наша Академія — українська була, є українська і такою буде, аж поки переважна більшість її активу — академиків укупі з співробітниками —буде українська.
Досить і статистики, бо навчивсь я ще й хороших обичаїв, спізнав — хоч, на жаль, і пізно, — свої права і обовязки як члена президії. Щодо прав, то досі я в простоті своїй міркував, що кожен з членів президії у виборі академиків має стільки-ж сили, як і всякий інший, поза президією, академик — і голос; так я думав і тим одним голосом легковажно користувався. Виходить, що я помилявся, і благородні лицарі мене навчили, що я себе кривдив. Як виявляється тепер, президія („президійний тріюмвірат", як не без претенсії на ущипливість титулує лицар під забралом) вибирала самих за себе російських учених, бо їй „залежало на тім, щоби мати в боку російських (чомуж тільки російських? — С.Є.) академиків як найдальше йдучу підтримку", і одкидала злочинно „поважних учених-українців, яким не поталанило подобатися бувшому президійному тріумвіратові". Не дійсно булоб злочинство, як би в цьому була насамперед хоч тінь якоїсь правди... А то-ж — яким чудом це робилося, коли президія мала всього 3 голоси на 20—26 у Спільному Зібранні, а з Відділів на III-му наприклад і жадного не мала — це секрет наших лицарів, і я дуже жалую, що вони так і не виявили способу, яким би я з двома товаришами міг цілу Академію переголосувати. Щодо обовязків, то тут справа ясніша. Я думав, що, як член президії, маю однаково ставитись до всіх товаришів і дбати про те, щоби була їм змога працювати в Академії. Виходить, що й тут я робив злочинство, коли дбав — на жаль, безрезультатно — про хемічну лябораторію для акад. Шапошникова і не дбав про приватне помешкання для „Катрі Михайловни", коли не пробував ламати обовязкові у нас кватирні закони й не шукав помешкання для любих на шим лицарям осіб... Каюсь — винен; але думаю, що всі президії усіх на світі академій винні так само. Бо на те, що президії накидають наші лицарі, є комісіонери, є контори, бюра, нарешті установи для розподілу житлових помешкань і академіям втручатися в те нічого.
І ще багато чого я навчився з бойових статтів „За Українську Академію Наук", але досить, не буду на тому спинятись. Скажу коротко; нема тієї вуличної плітки, якої не підібрав би з бруку й не придав до своєї ясної зброї лицар під забралом; нема того пуанту, на якомуб не притакнув йому — обережніше, бо „с лицом открытым и прямым", — лицар без забрала. Нема такої дрібниці з нашого минулого, якої не виловилиб вони, на свій штиб не препарували й не подали публіці, яка по самій суті зачепленої справи в них орієнтуватися не може. І все це тоном навдивовижу злістно-обмовним, без краю роздратованим і особистим. Йому, бачте, таємничому отому Лівобічному, аж „рука дрожить і серце трівожно бється"... Можна повірити, бачучи, скільки зусилля витратив чоловік, щоб дивитись правді в вічі, сховавши свої очі під спущеним забралом!
Можна повірити... А тому кривду зробила нашим лицарям редакція „Діла“, вмістивши слова застереження й сумніву до першої-ж статті: „Все це справи загадочні і дуже незрозумілі". Навпаки, все ясне, все зрозуміле в цій, що взагалі не викликає сумнівів, історії: гострі шильця зрадливо стирчать із кожного куточка того укладистого міха, що зветься „За Українську Академію Наук". Ясно, що плітки, обмови, нісенітниці, вигадані й перекручені дрібниці не в те місце попадають, куди націлені. Ясно, що інший ґрунт оте роблене обурення під собою має, ніж хочуть нас запевнити благородні лицарі, яким аж „рука дрожить" од неукритої злости. Ясно нарешті — і це, може, найгірше, що в поганого в оцій взагалі не з найкращих історій — не доросли ми до Академії, коли таке так і таким тоном можем про неї говорити. Не доросли навіть до того, щоби до великої справи не плутати дрібнісіньких рахуночків, на які тільки здатна, буває душа „видом малая и не безсмертная" і здіймаємо патріотичний галас там, де слід булоб заховати хоч дрібку національного і просто людського достоїнства...
А в тім ясно й те, чого той галас вартий. Персоніфікована Україна устами свого найкращого сина давно вже на це проречисто відповіла:
Шо підняли на тебе галас:
„Не любить Руси вів ні раз“ —
Наплюй! Я, синку краще знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз
14. VII. 1928. Київ.
Сергій Єфремов
____________________
* Див. „За Українську Академію Наук", - „Діло", чч 105, 109, 110 і 111.
** До речі про „гетьманський" статут, що так очі коле радикальному співробітникові із „Руслана": „гетьманського" у йому тільки й того, що затверджено його за часів гетьмана. А складала його, як це знають, широка комісія з наукових сил (див. „Збірник праць Комісій"... Київ, 1919), та й затвердив не гетьманець — небіжчик П. Стебницький, що задля цього затримав був навіть на кілька день свою димісіїю... — С. Є..
[Діло ч.163 25.07.1928, с.1–2]
Див. також: «Яка ціль» (Діло ч.276 12.12.1928, с.1)
25.07.1928