Голова Національної асамблеї Венесуели, опозиційний лідер Хуан Ґуайдо (Juan Guaido) 23 січня оголосив себе тимчасовим виконувачем обов'язків президента країни. З відповідним зверненням він виступив перед десятками тисяч демонстрантів, котрі вийшли на вулиці Каракаса з вимогою відставки глави держави Ніколаса Мадуро.
Хуан Ґуайдо
Ґуайдо, який головою Національної асамблеї Венесуели став фактично випадково, оскільки ця посада за коаліційною угодою була зафіксована за його партією «Народна воля», а її лідери або заарештовані, або переховуються, склав символічну присягу, пообіцявши взяти на себе повноваження глави держави принаймні до проведення виборів. Спікер парламенту підкреслив, що йде на ризикований крок, рятуючи країну від диктатури і відновлюючи конституційний порядок. «Знаю, що це буде мати наслідки. Щоб виконати це завдання і відновити дію Конституції, нам необхідна згода всіх венесуельців», – додав Ґуайдо.
Чи почалася у Венесуелі революція? Ймовірно. Зрештою, її прихід з кожним роком ставав чимраз неминучішим. Складалися всі необхідні передумови. Пам’ятаєте: з «низами», котрі не хочуть, «верхами», котрі не здатні? От саме так можна було б коротко описати актуальну ситуацію в цій латиноамериканській країні.
Утім, щоби краще зрозуміти, що саме зараз відбувається у Венесуелі, треба звернути увагу на особу, котра й привела країну до цієї точки біфуркації. Ні, не на чинного/нечинного президента Ніколаса Мадуро, а на значно славнішого його попередника й політичного хрещеного батька Уґо Чавеса. Саме його стараннями одна з найбагатших на нафту країн світу опинилися в глибокій соціально-економічній ямі.
Народився Чавес 1954 року в місті Сабанета штату Барінас на південному сході Венесуели у багатодітній родині шкільних вчителів. Батьки сподівалися, що син стане священиком, проте він вирішив робити військову кар’єру. Взорувався на свого прадіда генерала Педро Переса Дельґадо, котрий був активним учасником громадянської війни 1859–1863 років, а 1914 року ще й підняв антидиктаторське повстання (такі повстання у Венесуелі виникатимуть раз за разом).
У сімнадцятирічному віці Чавес вступив до Венесуельської військової академії (Academia Militar de Venezuela) в Каракасі, де, крім військових дисциплін, залучені з інших університетів цивільні викладачі навчали безлічі мирних предметів. Під час навчання в академії у 1977 році Чавес, натхнений прочитаним «Щоденником» Че Гевари, заснував зі своїми колегами підпільну організацію «Боліварійська армія народу Венесуели». Вона мала б боротися за соціальну справедливість у країні. Пізніше організацію була перейменовано на «Революційний боліваріанської рух» (Movimiento Bolivariano Revolucionario).
У 1981 році Чавес, котрий на той час отримав звання капітана, став викладати у військовій академії і намагався прищепити студентам «боліварійську ідею», таким чином збільшуючи число своїх прихильників: з 133 учнів щонайменше 30 стали підтримувати викладача.
З 1989 до 1990 року Чавес студіював в Університеті імені Симона Болівара в Каракасі за фахом «політичні науки». Того ж року він отримав звання підполковника.
Чавес був палким противником курсу країни на зближення зі Сполученими Штатами й так званого «вашінґтонського консенсусу» (тип макроекономічної політики, який наприкінці XX століття був рекомендований керівництвом МВФ і Світовим банком для застосування в країнах, що зазнають фінансової та економічної кризи). Саме тому він люто ненавидів тодішнього венесуельського президента Карлоса Андреса Переса (Carlos Andres Perez), котрий «ліг під Вашінґтон».
Третього лютого 1992 року підполковник Чавес став на чолі військового перевороту проти Переса. Путчисти прагнули домогтися відставки президента й уряду та покласти край неоліберальним реформам. Повстання, під час якого загинуло 18 осіб і шість десятків отримали поранення, наступного ж дня було придушене урядом. Чавес здався владі й був кинутий до військової в'язниці.
Проте сам Перес у 1993 році за посадові злочини і розтрату державних коштів зазнав імпічменту. Президентом став представник центристської партії «Національна конверґенція» Рафаель Кальдера (Rafael Caldera), котрого путчисти-невдахи й намагалися привести до влади роком раніше. Тож уже 1994 року президент підписав указ про амністію Чавеса і його соратників.
Відтак Чавес відмовився від збройної боротьби за владу й перейшов до легальної політичної діяльності. Він реорганізував своїх прихильників у політичну партію лівого спрямування «Рух за п'яту республіку» (Movimiento V Republica).
На виборах 1998 року Чавес переміг під популістськими гаслами соціальної справедливості й боротьби з корупцією, набравши 56,5% голосів виборців. І тут почалося…
Уряд під його керівництвом оголосив програму масштабних соціальних програм. Було встановлено жорсткий контроль над державною нафтовою компанією Petroleos de Venezuela. Спершу це все здавалося дуже красивим і шляхетним, адже прибутки від нафти пішли на нагальні потреби суспільства: будівництво лікарень і шкіл, боротьбу з неписьменністю, проведення аграрної реформи тощо.
Апетити в Чавеса розгорілися, й він розпочав націоналізацію підприємств у різних галузях промисловості. Далі пішла війна з інвесторами, передовсім американськими, котрих позбавляли венесуельських активів.
Простий люд був тоді ще у захваті від Чавеса, натхненого боротьбою зі «світовим олігархатом». Тому венесуельці оваціями зустріли поправки до Конституції, які збільшили президентський термін з п'яти до шести років й надали можливість переобиратися на другий термін. Тож на наступних президентських виборах 30 липня 2000 року Чавес набрав 59,76% голосів.
Утім вже доволі скоро соціалістичні експерименти почали даватися взнаки. Нафтові гроші, які тривалий час дозволяли латати дірки в бюджеті, почали вичерпуватися. Соціальні програми почали валитися, країна потроху входила в еру рецесії й інфляції.
11 квітня 2002 року група венесуельських офіцерів організувала путч вже проти самого Чавеса. Спершу заколот проходив досить успішно. Чавес був арештований, позбавлений влади. Три дні змовники утримували скинутого президента на острові Орчіла неподалік від узбережжя країни.
Однак позиції Чавеса в суспільстві на той момент ще були доволі сильними. Тисячі людей у Каракасі виступили на його підтримку. Активізувалися прихильні до нього військовики й правоохоронці. Врешті путч завершився поразкою, а Чавес повернувся до президентського палацу. Відтак він провів поважну чистку в лавах військовиків, аби убезпечити себе в майбутньому від таких інцидентів.
Окрім того, Чавес ініціював чергові зміни до Конституції, які дозволили йому залишатися президентом до самої смерті. Зрештою, так воно й сталося. Чавес полишив президентський палац лише ногами вперед у березні 2013 року.
Понищену соціалістичними експериментами країну перейняв віце-президент Ніколас Мадуро. Що можна сказати про останнього? Некомпетентний, неосвічений, позбавлений харизми колишній водій автобуса, котрого примха долі вивела на вершину владної піраміди. Зрозуміло, що марно було б очікувати від нього обміркованих дій, докорінних реформ, яких нагально потребувала країна. Він і далі повів Венесуелу самогубчим курсом свого попередника.
Чимраз більше венесуельців почало знімати «рожеві окуляри» й критично дивитися на ситуацію в країні, на владу та її недолугу економічну політику. За останні роки соціально-економічна криза у Венесуелі досягла катастрофічних масштабів: інфляція перевершила найфантастичніші цифри – два мільйони відсотків (!) за рік, ціни на всі товари що два з половиною тижні зростають мінімум вдвічі, в крамницях немає найнеобхіднішого: борошна, хліба, мила й інших елементарних речей. Люди від голоду й злиднів тікають до сусідніх країн. Так до Бразилії та Колумбії пішки еміґрувало понад три мільйони венесуельців.
Досить логічно, що за таких умов, за такої цілковитої господарської безпорадності чинної венесуельської влади парламентські вибори 2016 року виграла опозиція. Причому не просто виграла, а здобула конституційну більшість. Справа йшла до імпічменту Ніколаса Мадуро, після якої досить імовірним був би суд над відставленим президентом і його поплічниками.
Проте Мадуро, міцно вчепившись у владу, не мав ні найменшого наміру її віддавати. Знайшовши собі союзників у конституційному суді, він зумів поставити під сумнів мандати двох десятків опозиційних депутатів, і таким чином спершу позбавив опозицію кваліфікованої більшості.
Але на цьому президент не зупинився. 2017 року він оголосив парламент нелегітимним, розпустив його й ініціював вибори до Конституційної асамблеї Венесуели, яка, попри назву, була абсолютно неконституційним органом. Опозиція, звісно, оголосила бойкот цим виборам. Таким чином виник новий псевдопарламент, де засідає сто відсотків прихильників Мадуро. Тож, володіючи всіма важелями впливу, він легко виграв президентські вибори 2018 року. Попередньо Мадуро вивів із гри всіх своїх більш-менш серйозних конкурентів.
Утім, перемога для Мадуро досить швидко стала пірровою. Крах громадського порядку у Венесуелі підвищив до запаморочливих висот рівень злочинності. Колапс системи охорони здоров'я позначається передусім на дітях, матерях та малозабезпечених. Втеча венесуельців у сусідні країни не припиняється. У державі, котра буквально стоїть на «чорному золоті», відбувається реальна гуманітарна катастрофа.
За останні п’ять років у Венесуелі перманентно проходять масові акції протесту, які здебільшого закінчуються сутичками з поліцією. 21 січня відбулася навіть спроба антимадурівського путчу: група офіцерів Національної гвардії розпочала збройне антиурядове повстання, проте воно завершилося невдало.
Армію, як вже згадувалося, було нівроку зачищено від «ненадійних елементів» ще 2002 року. І чистки в силових середовищах паралельно з пропагандистськими опрацюваннями відбувалися регулярно. Тому нелояльних владі людей в армії, поліції чи службі безпеки майже не залишилося.
Але суспільство сильніше за всіх силовиків разом узятих, тому шанс на перемогу демократії в країні таки є. Тим більше, що проголошення тимчасовим виконувачем обов’язків президента 35-річного Хуана Ґуайдо підтримали і Сполучені Штати, і Канада, і Європейська Унія, і більшість латиноамериканських держав. Всі вони закликали Ніколаса Мадуро дослухатися до вимог учасників акцій протесту й зрезиґнувати з посади президента.
Чи погодиться на таке Мадуро? Дуже малоймовірно, радше він продовжить гробити країну, де ситуація близька до громадянської війни. На що він сподівається? Головним чином – на Росію, на Володимира Путіна. Хоча про підтримку Мадуро заявила не лише Москва, а й представники влади Болівії, Уругваю, Куби, Білорусі. Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоґан особисто подзвонив Мадуро, висловив свою підтримку й назвав його своїм братом. Але жодна з цих країн не піде на якісь реальні кроки, аби перешкодити зміні влади у Венесуелі.
А от Росія, в принципі, здатна на таке. Кремль так просто не полишить Мадуро в тарапатах. І зовсім не через палку дружбу Путіна. Справа в тому, що Москва має там свої інтереси, які нічим не менші, аніж інтереси в Сирії, де на захист режиму Башара Асада Росія відрядила свої війська, авіацію і флот.
По які інтереси йдеться? Справа в тому, що з часів Уґо Чавеса Венесуела стала надійним публічним союзником Росії з усіх зовнішньополітичних питань (пригадаймо голосування Венесуели в Генасамблеї і РБ ООН щодо українських питань). За своє союзництво Каракас отримував чималу фінансову допомогу.
Москва досить активно кредитувала венесуельську владу. За розрахунками аґенції Reuters, з 2006 року уряд Росії і корпорація «Роснефть», дали Венесуелі в борг щонайменше $17 млрд, зокрема, кредит на суму чотири млрд доларів в грудні 2011 року на придбання російського озброєння. «Роснефть» разом зі згаданою компанією Petroleos de Venezuela розробляють в цій латиноамериканській країні п'ять масштабних проектів з розвідки і видобутку нафти.
Щойно в грудні 2018 року Ніколас Мадуро приїжджав з черговим офіційним візитом до Росії за терміновою фінансовою допомогою. І Кремль, попри хисткі позиції свого венесуельськго протеже, таки погодилася інвестувати в економіку Венесуели ще $6 млрд, а окрім того ще й безоплатно поставити в країну, де люди реально голодують, 600 тисяч тонн зерна. Окрім того, Росія гарантувала ще мільярд доларів інвестицій у видобуток венесуельського золота. І це ще далеко не повний перелік російських інтересів у Венесуелі.
Тому захищати Мадуро у Кремля є доволі причин. Але чи піде він на це? Очевидно все залежатиме від рішучості Вашінґтона захистити венесуельську демократію.
Спробую пояснити цей момент. Окреме визнання Ґуайдо Сполученими Штатами та іншими країнами не створює загрози позиціям Мадуро. Інша річ, якщо ці економічні наддержави вдадуться до жорстких санкцій проти мадурівського режиму.
Сполучені Штати вже досить прозоро натякнули, що покарають венесуельський уряд, якщо він опиратиметься народній волі. Варто Вашінґтону й Брюсселю встановити нафтове ембарґо для Венесуели, як країна загнеться остаточно. Силовикам практично не буде що захищати. Тож який сенс зберігати вірність режиму?
Як уже повідомляло наше видання, Росія кілька разів застерегла Сполучені Штати від військового втручання у події в Венесуелі. Трохи смішно чути таке застереження. По-перше, тому, що воно лунає від країни, яка займається незаконними інвазіями від самого свого заснування. По-друге, бо у Сполучених Штатів є маса інших важелів впливу, про що ми згадували раніше.
Тож загроза санкцій і тиск з боку опозиції можуть посприяти тому, що армійські офіцери та еліта правлячої партії з часом схаменуться й самі зроблять усе необхідне для демісії нікому не потрібного Мадуро. І лише якщо останній триматиметься за владу зубами й нацькує на мирний люд озброєних силовиків, Вашінґтон може вдатися до ultima ratio regum.
25.01.2019