Ненсі Г’юстон. Печатка янгола / Переклад Івана Рябчія. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2018. 224 с.
Мері Ловсон. Кінець дороги / Переклад Олександри Гординчук. – Харків: Ранок; Фабула, 2018. 384 с.
Два романи, написані канадськими жінками-прозаїками (в першому випадку – дуже відомими жінками-прозаїками, в другому – комерційно успішними жінками-прозаїками). Обидва романи – про любов, складну і болісну, як це зазвичай і буває в романах про любов (якщо їх не плутати з любовними романами). В обох романах героїні (таки так, жінки) мають складну пливку ідентичність, як то і буває з закоханими жінками. Одна книжка вийшла французькою мовою у Франції, друга – англійською мовою у Британії. Здавалося б, два твори поєднує хіба що країна, в якій народилися обидві авторки – Канада. Але це не так: ці два романи єднає сама канадська література з її провідним концептом «(само)подолання», який наразі має відчутно жіночій голос. Ну, і любов об’єднує, звісно.
«Печатка янгола» (L'Empreinte de l'ange, 1998) Ненсі Г’юстон – мелодрама з більш ніж тривіальним сюжетом. Це історія любовного трикутника, адюльтеру точніше. Заффі – німкеня, вона приїздить до Парижу і наймається хатньою робітницею до відомого музиканта Рафаеля. Дуже скоро вони одружаться і народять сина. Коли малюку виповнюється ледь два місяці, Заффі зустрічає Андраша – майстра з ремонту музичних інструментів, який втік до Франції з комуністичної Угорщини. Наслідки цього знайомства – кількарічне життя Заффі та її сина на дві родини. Малий зве одного з чоловіків татом, а другого – апа (те саме, але угорською). Тільки це не любовний конфлікт, не зовсім він.
Триває весна 1957 року. Франція воює з Алжиром і живиться спогадами з попередньої війни, бо за злочинами нацистів можна і не побачити те, що нині вони самі коять «в своїх колоніях». Скажімо, мати Рафаеля не визнає його дружину-«немчуру», хоча сама живе зі статків, що надходять з Алжиру, а всі, хто знають німецьку мову, воліють її більше не розуміти. Формується нова європейська ідентичність: 50% амнезії і 50% сорому. Заффі має 20 років на початку твору, її воєнні спогади – це знищенні бомбардуваннями союзників міста, це зґвалтована радянськими вояками матір (її давно уже нема в живих), власне і Заффі теж зґвалтували. І головне: це батько-ветеринар, який розробляв отруйні речовини для концтаборів. І тепер ще один принциповий момент в романі: Андраш – єврей. Любовні стосунки в «Печатці» – це стосунки ненависті і помсти.
Дотик янгола, так зветься та заглибина над верхньої губою, куди буцімто ангел приклав палець новонародженому, щоб той забув про рай і захотів відтак жити на неідеальній землі. Забування і забуття – важлива тема для роману Г’юстон, і її значущість підкреслює сама мова твору. Весь роман написаний в такому собі теперішньому тривалому часі, дієслів у минулому і майбутньому обмаль (до певного фрагменту роману, після нього з’явиться минулий час і почне домінувати). «Вони стоять навпроти, чоловік і жінка, які не знайомі. Вони стоять по різні боки порога і роздивляються одне одного. Чи радше він роздивляється її, а вона... вона стоїть там». Все так, відбувається тут і зараз. В цьому світі всі роблять вигляд, що нема минулого, і всі сподіваються, що не доживуть до майбутнього.
Фінал в романі відкритий: стається щось страшне, життя круто розводить той злощасний «трикутник», Заффі так просто зникає з простору (здається) не тільки роману. Але це таки фінал, бо кульмінація припадає на інший фрагмент «Печатки», на такий собі дуже зримий початок кінця «кутастих» стосунків. Саме в цей момент Заффі дізнається, що її коханець – єврей. І вона почне потроху згадувати: про матір, яка повісилася після наруги над її тілом, про батька, якого так і не визнали нацистським злочинцем, але засудила його сама Заффі (і виконала присуд). А поки що двоє людей у кімнаті слухають хітову пісеньку Дорис Дей. Він же давно знає, що його жінка – німкеня, а її батьки були фашистами; а тепер і вона знає, що її чоловік – єврей і комуніст. Вони стають ворогами, не перестаючи бути коханцями.
На задньому плані грає пісенька про «Qué sera, serа» (!), Андраш бавить малого сина Заффі і наспівує йому, вторуючи голосу по радіо, часом заохочує до співів і Заффі. Але Заффі не співає, ніколи не співає. Вона щойно спостерігала, як Андраш лагодив зламаний гобой, як сильно замастилися його руки і робоче місце. Чому нематеріальна музика, щоб відбутися, має принести з собою стільки цілком уречевленого бруду, попелу і жирної змазки? Відповіддю на це питання стає спогад: в день першого причастя Заффі було бомбардування, влучили в церкву, розбили орган – уламки інструментів і мертві тіла на вулиці. Заффі – дитя війни, її дитячі спогади – війна.
Цей спогад про перше причастя в німецькому містечку наприкінці війни займає півсторінки, в ньому регулярно чергуються (і всіляко наголошуються) слова «майстер», «в повітрі», «грати далі». Повністю ці фрази звучатимуть так: «це з Німеччини майстер», «могила в повітрі», «грайте далі до танцю». Ні, це не помилка: Заффі, щойно дізнавшись про знищену єврейську родину Андраша, згадує свої воєнні втрати, користуючись цитатами і образами з «Фуги смерті» Пауля Целана. Ні, це не випадковість, бо далі в романі вона намагатиметься пояснити свою відразу і сором Андрашу, повторюючи: «Страх ми п’ємо. Смерть ми їмо». Це так само парафраз – «Ми п’ємо і п’ємо» Целана. Щоб оповісти свій біль, Целан змушений використовувати мову тих, хто спричинив йому зло. Героїня Г’юстон запозичує мову тих, кому спричинила зло, щоб бути почутою і зрозумілою... Зрештою, вони всі і французькою-то тут говорять ледь-ледь. Чужинці, що з них візьмеш.
Невдала спроба порозумітися через страх, через сором, через кохання, через любов, через прощення зрештою. Перший погляд збоку на Заффі виглядає так: «Ця жінка — там, та водночас вона відсутня, і це відразу впадає в очі». Г’юстон, до речі, не тільки цитує вірш Целана, вона запозичує і сам принцип: «Печатка янгола» структурована як фуга. І саме ота «відсутність-просто-тут» є спільною для трьох різних героїв-інструментів темою. Між іншим, коли щось в романі стає надзвичайним, переламним, то поруч із тим героєм, хто нині у фокусі, нікого не буде. Це оповідна техніка Альбера Камю (а він не раз в романі згаданий), помножена на цитати з Целана. Книжка добре зроблена, аби підкреслити відсутність і самотність: кожен прожитий тут героями момент наче є передсмертним – вони уже самотні, і от-от стануть відсутніми. Чоловікам із «Дотику» – десь по тридцять п’ять років (в середньому), Заффі – за двадцять: на трьох випаде півстоліття екзистенційного жаху, який (ті кажуть) хіба коротку передсмертну мить годен тривати.
Невинуватих в цьому світі немає, невинні є. Вони і гинуть. «І коли завершується невинність?», – це головне питання «Печатки». Так коли ж? До того, як тебе янгол торкнеться і ти набудеш благосної навички забувати хороше (саме хороше, наголошу) чи відразу після?
«Кінець дороги» (Road Ends, 2014) Мері Ловсон написаний про Канаду, точніше – про провінцію Онтаріо, ще точніше – про вигадане містечко Струан у Північному Онтаріо та одну тамтешню горопашну родину. Оскільки в родині, окрім двох дорослих, є ще восьмеро дітей, то історія буде густо заселеною.
Кінець 1960-х. Едвард роздивляється малюнок, який на початку століття зробила його мати: зафіксувала, як її родина переїздила на північ країни. Одинадцять дітей, четверо дорослих, один пес, шестеро корів, четверо коней, віл і ящик з курми. Схоже на Ноєв ковчег, який помилився наразі араратом. Едвард теж цю подібність малюнку до іконографіки Ковчегу зауважує, каже: «Мені це нагадує про Мойсеїв ковчег». Едвард не отримав системної освіти (втім, очолює нині місцеву філію банку), але людина начитана, він не міг просто так помилитися, сплутавши Ноя і Мойсея. Та і сорок років його народ нікуди не ходить, а сидіть собі сумирно серед снігів Струану. До речі, Струан Ловсон вигадала спеціально для своїх романів, це її Йокнапатофа. А ковчег дасться про себе знати в прохідному епізоді, коли снігоочисник зачепить величезний кучугур, що виявиться затрамбованим під снігом авто, в якому замерзли на смерть пасажири.
Але чому ж Мойсей? Це людина, з якою опосередковано пов’язана смерть синів-первістків у Єгипті, але не Ной, якого його нащадки могли зневажати, бо Мойсей – це закон, це людина зі списком заборон у руках. Уже ясно, що в світі Ловсон із батьками і тими, хто втілює закон батька, у всіх люті, смертельні навіть проблеми? Первістки приречені померти начебто. І саме молодші – сини, дочки, сестри, брати – в цьому світі жах які вразливі. Приречені виживати, і таким є закон для них.
В книжці є три оповідача (їхні історії чергуються), вони всі – «молодші».
Том – син Едварда. У нього зараз затяжна депресія, не може змиритися з самогубством друга (між іншим, сильно схоже на те, що Том – гей; у нього тут є і «відкритий» сюжетний двійник). Покинув навчання і престижну роботу, влаштувався водієм снігоприбирача, живе з батьками і молодшими братами. Ні з ким не спілкується, читає газети. Майже проти волі починає піклуватися про брата Адама, занедбаного настільки, що от-от помре від голоду. Є один фрагмент в історії Тома, коли він обирає, яку книжку почитати, обирає між «Гронами гніву», «Джудом Непримітним» і «Мобі Діком». Всі три – про неефективне протистояння силам, що тебе перевищують. Зрештою, щоби Том не обрав, книжку ту він до кінця не дочитає.
Меган – сестра Тома і дочка Едварда. Поки мати народжує один за одним братів і поринає у піклування про немовлят (доросліші діти їй нецікаві), Меган опікується родиною. Але от їй двадцять один, і вона вирішує почати власне життя та переїздить до Лондона. Щоб тут запустити нову версію попереднього існування. Влаштовується економкою у маленький готель, де знову піклується про добробут тепер уже зовсім чужих людей. І ще в Лондоні вона закохується – безнадійно і невзаємно, у відкритого гомосексуала якраз.
Едвард – формальний батько родини, але теж «молодший», позаяк його життя полягає в тому, що він зачиняється в кабінеті, читає книжки про міста, які ніколи не побачить, і згадує своє дитинство з суровим батьком-п’яничкою і безвільною матір’ю. Так захоплений дитячими травмами, що не звертає увагу, що травмує уже своїх синів. Родина розвалюється: його діти голодують, вв’язуються у кримінальні злочини, перебувають на межі самогубства. Але у Едварда інші печалі: він читає щоденники матері і намагається збагнути, за що вона любила батька і чому не любила його самого за те саме.
Триває зима-весна – 1966-го (це простір Меган) і 1969 років. Холодно, сніжно, страшно – «Якщо й далі йти на північний захід – упрешся в озеро Кроу-лейк, де закінчується дорога. У будь-якому разі, перш ніж дійти, замерзнеш на смерть».
Кінець дороги – це дорожній знак, червоний трикутник із відповідним надписом. Як у всякому знаку, в ньому не збігається форма і повідомлення, сенси і змісти. Побачивши цей вказівник, родина Едварда рушає далі на північ. Побачивши цей знак, групка юнаків преться в первісний ліс до глибокого яру. Це не безум відчайдухів, це байдужість професійних жертв. Роман починається з самогубства юнака, Роба, одного з тієї групи. Це теж знак: зміст і сенс не співпадають. Було б далі в романі чекати розгортання сюжету і пояснень, чому реально сталася там смерть. Ні, це самогубство – щось на кшталт дорожнього знаку: інформує, а не пояснює.
Самогубство Роба запустить якісь процеси щодо родини «Кінця шляху»: вражений Том покине роботу і повернеться до батьківського дому, під його впливом повернеться (приречено) до Струану Меган. Том – первісток, в цьому світі він мав би померти, але помирає Роб. Саме тому так хворобливо сприймає смерть друга Том: той помер смертю, призначеною йому самому. Меган повернеться додому, щоб опікуватися малими дітьми і хворою матір’ю, це теж різновид самогубства (соціального бодай), від якого Том мимовільно рятується. Едвард, який таких речей зазвичай не помічає, тут раптом звертає увагу, що його діти не є взаємозамінними, і Том не годен виконувати роботу (психологічну передусім) Меган, та «перечитає» під таким кутом свою історію суперництва з батьком. Доля самогубці тут насправді нікому не цікава. Він свою роботу виконав і з простору роман пішов, добровільно.
Більшість критиків назвала «Кінець дороги» романом про самопожертву, занадто іронічно це звучить для стриманої, позбавленої двозначності прози Ловсон.
«Від я» написані тільки фрагменти Едварда, історії Меган і Тома нам розповідає неупереджений відсторонений голос «від третьої особи». Це треба не тільки для того, щоб підкреслити різницю генерацій, а й наголосити: Едвард, попри своє патологічне занурення в книжки переживає життєві досвіди активно, Том-Меган, попри те, що міцно стоять ногами на землі, – об’єкти, на які впливають досвіди інших. Тут важливий смисловий збіг із «Печаткою янгола». Як і герої Г’юстон, вразливі малята з «Кінця дороги» належать до першої воєнної генерації. Едвард був на війні в Європі і був там поранений, але цікавішим є сюжет «Меган і війна». Коли дівчина приїздить до Англії, там її зустрічають звинувачення щодо війни у В’єтнамі. Годі пояснювати, що вона канадійка, її «колоніальний» акцент атрибутують як американський і цього досить – вона стає розпалювачем війни: «– Яка війна? Та маленька війна, що ви ведете у В’єтнамі. – Ох, – відказала Меган. – Я не знаю. Я не американка. – Тоді хто? – запитав він роздратовано».
Канада, яку Друга Світова безпосередньо не зачепила, розбирається з її наслідками в наступних генераціях. Така собі травма неповноти участі (щось схоже є в сучасній шведській прозі). Тому і Ловсон, і Г’юстон закидають своїх мандрівних героїв в Європу, пишучи водночас твори, в яких безкінечно важить довготривале і стабільне відчуття місця.
Ці дві книжки, і правда, про любов. Тільки чи не замало в них тієї любові? – Чесно кажучи, то аж забагато, якщо зважити: і для Г’юстон, і для Ловсон любов’ю є неминучість наслідків. У світах, які ці канадські письменниці ладнають, закохуються, щоб стало краще, точніше: щоб люди отримали можливість зцілитися. Тільки покращення не означає припинення хвороби. Любов тут – коротка ремісія самознищення. Кажуть, суровий клімат Канади сформував у тій культурі глибоку повагу до стійкості і здатності виживати. Г’юстон і Ловсон, одна у Франції, друга в Британії, написали абсолютно канадські романи.
24.01.2019