Романтична історія розгортається у готелі на гірському курорті протягом кількох літніх днів. Тридцятирічні чоловік і жінка намагаються познайомитись і покохати одне одного… знову. Останнє слово було б жорстоким спойлером, адже на викритті того, що вони вже були знайомі, побудована інтрига п’єси. Але оскільки цю п’єсу навряд чи поставлять в українських театрах (переважно вони не ставлять сучасну драму), тож від кого приховувати? Можливо, половина із тих, хто читає цю рецензію, вже чули \ читали п’єсу, а половина – все одно не зможе побачити \ прочитати її? У цій рецензії неможливо без спойлера, оскільки є потреба вказати саме на приховане від глядача \ глядачки – зумисно або бездумно.
Афіша сценічного читання драматичного твору Андрія Бондаренка.
Отже драматична історія знайомства відбувається між чоловіком і жінкою, які перебувають у шлюбі вже вісім років, і їхній шлюб переживає кризу. Поїхати на курорт і вдати, що вони не знають одне одного – їхня ідея того, як можна врятувати стосунки та знову пізнати одне одного. Поки ми не знаємо цього, а це десь до останньої чверті тексту, ми бачимо комедію, де чоловік і жінка потрапляють у незручні ситуації, незграбно намагаючись познайомитись. Начебто саме той жанр, яким славиться будь-який трохи нафталіновий, але дуже популярний у народі театр. Недолугі підкоти зрілого чоловіка до жінки а-ля пікап і такі ж спроби жінки його відшити а-ля клуб шляхетних панянок, ну і «дайте вина, ні – краще горілки», коли він нарешті відшився.
Драматург Андрій Бондаренко і режисер Богдан Грицюк.
Не знаю, що гірше – чи те, що сюжет кризи шлюбу заїжджений до дірок, чи те, як саме по-мильно-оперному він обіграний? Можливо, тому автору знадобився несподіваний елемент вражаючої жорсткості, який перетворив нудну мелодраму на трилер? Про це далі.
Смішний збіг: йдучи на презентацію читання, мій супутник перепитав: «Це в Заньковецької?», а я так обурливо: «Звісно ні!», бо ж в цьому театрі я ніколи навіть і не сподівалася на щось цікаве для себе. Але саме ця п’єса, яка не побоялася записатися до лав сучасної, цілком пасує до «першого народного театру». Я б могла уявити, що ці ж репліки лунають із вуст акторів і акторок, одягнутих у сукні і костюми позаминулого сторіччя. Можливо, це називається перевірена класика або майстерна універсальність? І ця історія могла трапитись два дні тому, а могла – два століття тому.
Щодо того, чим таки ця п’єса усе ж вирізняється поміж інших: ув останній чверті тексту ми дізнаємось, як чоловік та жінка покохали одне одного. Було це буквально так: йому хотілось першого в житті сексу, тож він пішов у парк і напав там на «цнотливу дівчину» (як архетип), побив і зґвалтував її. Вона так і залишилась у парку сидіти, шокована тим, що відбулося. Тоді він повернувся, приголубив її, і так вони сиділи цілу ніч, і вона його покохала. А він її. І забула вона, що це він її зґвалтував.
Саме ця частина історії могла би додати до твору гостру проблематику і зробити п’єсу актуальною, віднести її до рівня тих універсальних зразків літературного мистецтва, до яких звертаються різні покоління у моменти кризи, шукаючи відповіді на злободенні й одвічні питання. Але, на жаль, проблематика втрачена. Автор зачіпає її побіжно і надто пізно, вона лишається витісненою водевільними подіями попередніх сцен.
Сюжет п’єси добре заплутаний. Це майстерно закручений клубок подій, до розв’язки яких підводить лінія флешбеків головної героїні на тему, який був її перший секс і т.п. Ми спостерігаємо низку романтичних подій із залученням інших мешканців і мешканок готелю, дія розвивається захопливо і драматично. Є там і лесбійська сцена, і пікантна зрада, і романтизована наївність (на кшталт «я ніколи не зраджувала свого чоловіка!») – усі ці впізнавані речі, на які вмиг реагує глядач і глядачка. Цим п’єса завдячує умінню драматурга.
Хоч мої товаришки так сміялись на кожному діалозі, що згодом я стала сумніватися… У мене виникло питання: чи ці сцени кумедні через те, що впізнавані, чи через те, що ми звикли сміятись із подібних шаблонів у літературі, на кону чи екрані? Роззирнувшись на публіку, я роблю висновок, що друге. Є речі, які нам видаються звичними і знайомими не через те, що вони є у нашому житті, а через те, що це – шаблон перформативного мистецтва. Ми віримо в те, що Венера і Аполон уособлюють красу, а з ситуації, коли жінка відшиває недолугого залицяльника, потрібно сміятися.
У певний момент у текст п’єси вкрадаються елементи містицизму. Та коли врешті ми дізнаємось про те, як познайомились герой і героїня, катарсису не відбувається. Замість того ми отримуємо відчуття нудьги і суму, бо закінчились захопливі віражі сюжету і жарти. Можливо, у тексті це трохи по-інакшому. Але так зіграно на сцені.
Центральна героїня – жінка. Її історія переважає аж доти, поки не пролунає монолог, у котрому вона з болем пригадує, хто її зґвалтував, і за що вона його покохала. А покохала, мовляв за те, що він, як янгол, з’явився на лавочці після того, аби урятувати і захистити її. На цьому обриваються комічні лінії п’єси, і автор пропонує нам ідею, що зґвалтована жінка може не тільки забути травму, а й щиро, вірно і глибоко покохати свого ґвалтівника. Ви скажете, у світі всіляке буває, і будете праві. Хоч, за словами Андрія Бондаренка, він не брав за основу реальне життя – на відміну від своїх попередніх творів («Однокласники», «Ніч з Наталею»).
Але проблемність цієї ситуації не в тому, що вона неправдоподібна (хоч таки трохи є). Ця історія відбувається у контексті того, що кожна п’ята жінка в Україні страждає від насилля, а зокрема сексуального насилля жінки найчастіше зазнають від своїх чоловіків або знайомих.
При цьому домашнє насилля не проблематизується ані на рівні суспільного дискурсу, залишаючись, на думку оточення, особистою справою двох, ані на державному рівні (згадаймо провал ратифікації Стамбульської конвенції, яка мала б захистити жінок від домашнього насильства або те, як депутати поводять себе з колегами-жінками). Кожен десятий чоловік вважає нормальним бити жінку. Для опису цієї ситуації, коли насильство (зокрема чоловіка над жінкою) є нормалізованим, буденним, існує визначення «культура насилля». І «Той готель за горою» докладається до відтворення цієї культури.
Можливо, задум автора був ув іншому – показати жах нормалізованого насилля і окреслити шлях подолання? Адже нам треба більше уваги до шляхів вирішення ситуації. Наприклад, існує така думка, що насилля можна подолати, якщо постраждалі будуть прощати своїх ґвалтівників. Ця ідея перекручує модне нині «примирення та порозуміння», а також нав’язує фемінну модель поведінки, за якою жінка має бути м’якою і такою, яка все прощає. Вважається, що великодушна і мудра жінка може перевиховати ґвалтівника і зробити з нього добру людину. А на цій жіночій великодушності, між іншим, тримається, квітне і відтворюється гендерно обумовлене насильство. Чоловіка ж сприймають як такого, який не може відповідати за свої вчинки, а на жінку натомість перекладають відповідальність за його долю і вчинки. Так від дитинства ми чуємо «будь мудрішою».
Здається, саме це нам пропонує Андрій Бондаренко. Нормалізації насилля виявляється недостатньо драматургу. Він завершує п’єсу монологом чоловіка, який намагається довести жінці, що він не з жалю пошлюбив її, а тому що сильно покохав і не може життя без неї уявити. Отож, ця сцена не залишає сумнівів: автор акцентує на «скрутному» становищі чоловіка, співчуває йому, а дружині пропонує бути шляхетною всепрощенкою. Трагедія жінки відступає на задній план, вона допоміжна, потрібна, аби розігріти тужливі почуття до чоловіка.
Тобто жодної спроби окреслити нові перспективи, або бодай розібратися у психології дій чоловіка-насильника і жінки-прощенниці. Нічого нового. Якщо придивитися, нормалізовані приклади культури насилля і подібних моделей поведінки зустрічаються на кожному кроці. Наприклад, у кінцевій сцені українського фільму «Припутні» (2016 р.) режисер дав натяк на те, що психічно нестабільний, схильний до насильства чоловік заводить стосунки з юною вагітною (не від нього) дівчиною. Автор фільму Аркадій Непиталюк сказав, що таким чином він хотів подати глядачу надію та змалювати щось на кшталт доброго кінця. Жодного подиву це не викликало в аудиторії. Отож, ситуація, у якій молодій матері обіцяна економічна залежність від психічно нестабільного чоловіка видається людям цілком позитивною.
У такому контексті сюжет п’єси «Той готель за горою» стає не просто нецікавим і неновим, а добряче сумнівним. На підтвердження нечутливості до теми, Андрій Бондаренко коментує, що цією п’єсою він хотів просто створити атмосферу літнього спліну. Мабуть, малися на увазі пісні Лани Дель Рей, які Андрій (хоч і мізогінно), але вихваляв в минулому. Щось таке романтичне, з флером приємної туги. Не більше.
Якби хтось зауважив, що в п’єсі направду немає жодної моралізаторської позиції, і вона тут заява, то я відповім, що все ж таки вона там є. Автор вивищується у позиції співчуття, яку він зайняв щодо персонажа. Бондаренко натякає на складнощі характеру людини, яку не можна зводити до шаблону «кривдник», «злочинець» тощо. Можливо, йому навіть думається про арендівську деконструкцію образу великого злочинця. І такі підходи перетинаюються зі близькою фемінізмові критикою політики ідентичності. Але ці ідеї у п’єсі не прозвучали.
Показовим є те, що під час двох обговорень «Того готелю за горою» (у Києві і Львові) не зачіпали тему насильства. Під час Тижня сучасної п’єси вона взагалі виявилась непомітною, а у Львові після зауваження одної з глядачок розмова звелась до того ж, до чого вела і сама п’єса – виправдання та співчуття ґвалтівникові. Коротке резюме: годі шукати ліпшої ілюстрації присутності культури насилля, як той факт, що всі мовчать про це насилля?
Йош, фем-активістка, співзасновниця ГО «Феміністична майстерня»
Фото: із персонального сайту драматурга Андрія Бондаренка та Театру Лесі
22.01.2019