На Святвечір

Малим міг дивитися фільми будь-якої тематики, окрім тих, що стосувались війни. Винятком з цього правила була стрічка «В бой идут одни старики». На відміну од інших, котрі безперестанку крутилися на наших каналах в Дєнь пабєди та 22 червня, в ньому було менше пафосу і більше якоїсь ненарочитої щирости.

До виходу в прокат «Joyeux Noël» про Різдвяне перемир’я під час Великої війни залишався ще з добрий десяток років. А більшість фільмів, котрі крутила вітчизняна телевізія, – совіцька пропаганда з відповідними «героями» та «антигероями», ідеологічними установками та усім іншим, що зовсім не налаштовувало на перегляд галицького школяра.

Та й сама війна в той час виглядала чимось далеким та малореальним. Малозрозумілим для дитини страхом старших поколінь, котрі бачили її на власні очі. А дехто ж застав не одну, а й обидва жахливі побоїща XX століття.

В дитинстві не любив так жодного свята, як Різдво. Точніше – Святвечори.

На них ми завше збиралися в бабці Ганни всією теребовлянською родиною. В старім будинку з високими стелями і п’єцом, котрий не грів. Особливо чудові велося, коли в гості приїжджала рідня з інших міст.

Перед тим, як переступити поріг бабціного дому, гості мали заколядувати. Потім ще не раз колядувалося за столом. Заки старші затягували свої співи, молодші, себто я, під співи могли досхочу наїстися улюблених бабусиних пирогів, котрі поїдались десятками. При цьому щороку оновлювалися особисті рекорди.

Щиро не люблю усілякі знимки з застіль, але старі фото із наших Святвечорів в бабці такі світлі й теплі, що ними можна грітися на холоді. Навіть якщо «розібраний як до розсолу».

Одного року, за тиждень до Різдва, 31 грудня, бабця померла. В місті розривалися феєрверки, люди горланили пісні, захмелілі знайомі надзвонювали, кличучи до себе в гості, а в мене більше не залишилось бабці. На ціле покоління найрідніших здрібніла сім’я – дідів я не застав в живих – вони померли ще до мого народження, а татової мами не стало ще всередині 90-их.

Того року ми востаннє збиралися всією родиною у бабцінім домі. На Святвечори. «Так відступало моє дитинство».

В тім домі ще досить довго мешкав лиш бабусин кіт на правах господаря. Щовечора я кликав його до хати з гульок, насипав їсти й закривав, а сестри кожного ранку випускали гуляти. Потім будинок продали і кота ми забрали до себе, але це вже зовсім інша історія.

Мало про що так складно слухати, як про те, в яких умовах доводиться зараз перебувати нашим воякам на сході. Окопи. Сніг. Мороз. Гризуни. Скоро Святвечір, а вони святкуватимуть його далеко від сімей – у шанцях Донеччини і Луганщини.

Натомість, мало що приносить мені стільки радости, як старі знимки міста, котрі до того ніколи не траплялись на очі. Якось здибав одну з часів Великої війни, точніше – її закінчення. 1918 рік. Століття тому. В тих баталіях вигорів добрий шмат міста. Майже дотла спопелили єврейський квартал із його здебільшого дерев’яною забудовою. Десь на місці тих руїн потім й виросла бабусина мурована хата з високими стелями й п’єцом.

Останнім часом трапляються знимки з тих часів куди частіше, але на них переважно заміські пейзажі. Бої проходили в недалеких Семиківцях, Соколові й Соснові на Стрипі. Тому й фото відповідні – бойові будні: болота, шанці, маневри, втомлені січовики, могили побратимів, самотні комини в полі, гармати, переправи, ріка. Війна.

А та світлина, 1918 року, – вона зовсім інакша. На ній видно місто. Руїни фортеці і рештки будинків. Згарище на місці старої частини бурґу. На передньому тлі ж люди. Зима, легко вбрані вояки висипали на кригу ріки і грають у сніжки. Як довго вдивлятись в ту знимку, то можна почути, як туркоче під ними ріка, як скрипить сніг і здригається лід од низького вояцького сміху, коли хтось поцілить або не втрапить в ближнього з кількох кроків.

Думаю, зроблена вона на свята. Точніше – перед Святвечором.

Кілька років відкладав закінчення роботи над цим есеєм. Все здавалося, що в нім щось не так. Міркував, що бракує якихось спогадів про участь рідних в Великій війні. Нібито чекав, бо насправді не хотів собі до кінця зізнаватися, що видається мені надто особистим. Надмір щирим. Мав сподівання, що святковий настрій, не безповоротно втрачений, а якось віднайдеться після стількох років. Тож розумію Єву Райську, котра писала: «Республіка празників закінчується тоді, коли більше нема до кого поїхати на Різдво…». Але заодно міркую над тим, що наші бабці й діди давали собі з тим раду й самі навіть, попри все, змогли стати для нас тими символами Різдва.

Аби врешті допрацювати сей текст, вирішив переглянути спогади вуйка Славка, брата нашої іншої бабці, Яни. Зачав він їх писати в 91-му році, коли мав 60 літ, але так чомусь й не закінчив. На кількох листках вуйко вмістив спогади про сім’ю, сусідів та місто. Але там немає нічого ні про війну, ні про заслання до Сибіру. Натомість на останніх аркушах діло дійшло до празників. Дозволю собі зацитувавти той уривок.

«Цікаво пізнавати своє єство, а ще цікавіше пізнавати себе в оточенні матері природи і людей. Що таке свята? Мене завжди манила цікавість обрядів і свят. Безперечно, що першим святом було Різдво, до якого дуже довго і ретельно готувалися. В [нерозбірливо – НЗ] їли капусту квашену з [два слова нерозбірливо], який мені ще до нинішнього дня пахне, та печені бараболі в брайтрурі. Ото була їда, яку пам’ятав цілий рік. А ще в Пилипівку готували іграшки на ялинку. [нерозбірливо] паперові голови ангелів, з кольорового паперу, клеїли їм одяг з скоролупи яйця, виготовляли паяців, голубів, з соломинок: паперу, складеного в гармошку робили ланцюхи, обклеювали порожні скоролупи горіхів і загортали в «золотий» папір, та багато інших іграшок. Правда, ще перед Різдвом були два дуже помітних Свята – це Андрія, коли в церкві співали Многая літа кир. Андрею, а напередодні вечором дівчата весь вечір ворожили, але я в тій ворожбі нічого не розумів. Ну а Миколая – то вже незабутнє свято. Св. Миколай обов’язково приносив шоколадного Миколайчика, якусь іграшку, й ще щось дивне і незабутнє, і поштівку, на якій зображений Св. Миколай з ангелами і подарунками на саночках та Антипко з різками, який крався тихцем за ним.

Ну а вже саме Різдво взагалі ледь вміщалося в моїй голові. Передсвяткова метушня захоплювала всіх від найстаршого до найменшого…»

Читав ті його рядки й усміхався. Так вуйко на кілька митей повернув мені втрачене відчуття магії празників. Майже на Святвечір.