Помовчати

Таке Різдво було у нас завжди. Руки баби мішали солене тісто. На старій жовтій цераті дідо стелив сіно, приносив дідуха і клав його за ліжко в хаті, а потім навмисно хитав ним, щоб імітувати, наче то дідух сердиться. Я вірила діду, котрий тоді ще з бабою були живими. Здавалось, що вони житимуть вічно. І що в хаті завжди буде отаке Різдво – коли баба легонько наспівуватиме «Бог предвічний», весь час приказуючи: «Ну чого-с не колядуєте? Та колядуйте». І ми колядували. Хоча не завжди розуміли сенси і зміст, якими була наповнені колядки, але для нас тоді це було не так важливо. Вагомішим було те, що ми мали саме таке Різдво. З вертепом, якого боялись, як тільки він мимоволі з’являвся у вікні хати і, не стукаючи, заходив на поріг, трусячи чоботами і дзеленькаючи срібними дзвонами. Ми ховались за мамині плечі, тихо підглядаючи за усіма розфарбованими персонажами. А потім виходили на вулицю, йшли до іншої хати, де по дорозі зустрічали ще декілька таких вертепів. Їх боялись ще більше, але йшли впевнено вперед, наче на зустріч із самим собою, де під зоряним небом близьких Карпат відбивались наші обриси. Нам завжди було цікаво глянути, хто ховається за усіма химерними масками «жидівки», «ірода», «смерті» чи «янголят».

В ті вечори село променилось дикою тишею, і ця тиша було такою важливою, потрібною і безцінною. В тій блаженній мовчанці чулось безліч співів – старих, молодих, дитячих, хриплих, прокурених, пропитих, милозвучних, прозорих, всяких. І то була найбільша тиша з усіх тиш на світі. Якась невловима, незбагненна, якої ніколи не зловиш і не отримаєш ніколи, лише на Різдво тут в селі. В тій різдвяній дрімоті було чути, як гавкає стара собака, котру дідо на ніч залишав у стайні, щоб не замерзла, як скрипить п’єц від червоного жару, як баба сама собі тихо наспівує польську колядку, а потім віншує, сьорбаючи ложкою кутю у мисці. Дідо діставав із білого креденсу газету і тютюн, закручував у цигарку та починав цмулити свою столітню «Приму». І той дим кучерявими клубками розлазився по всій хаті, як змій, залізаючи нам під светри і попід ліжка. Хата поволі лягала спати, а баба приказувала: «Аби-сти на другий рік приїхали. Аби-с ми других свят діждались». І ми приїжджали. І так кожне Різдво наповнювалось для нас отими вічним шануванням свого. Отою дикою тишею, що відносила нас десь в інші простори і світи, потрохи відкриваючи нам, дітям, приховані сенси, коди та змісти Різдва.

Нині ж у часі Різдва я відчувала, як мені дико бракує тієї тиші. Бо баби і діда уже нема. І хата стоїть собі осиротіла, зачинена та замкнена на якийсь незграбний замок. Вертеп не приходить, собака не гавкає, дідо не цмулить свої гіркі цигарки, бабин спів не чути. І «Бог предвічний» ніхто не співає тобі за столом. Натомість звуки міського простору, штучні світла різдвяних вивісок крамниць осідають твій зір і слух. Цілодобові супермаркети, де тлум людей у переддень Різдва змушує мимоволі втрачати тишу, котру ми здобули ще тоді, коли були дітьми. І весь час чар Різдва кудись дівається, раптово зникає, наче його і не було. Залишається якийсь скупий фрагмент твого «déjà vu».

Назарій Заноз писав, про так звану «Республіку дитинства, Республіку празників», що Різдво на Галичині – це безперервний процес дитинства, в котре ти потрапляєш, як тільки на календарі майорить шосте січня.

Республіка празників закінчується тоді, коли більше нема до кого поїхати на Різдво, коли наступних свят разом не діждались. Коли на Святвечір заходиш у супермаркет, щоб докупити вина чи фруктів, і повертаєшся до своєї міської квартири, не зустрічаючи на своєму шляху жодного вертепу. І колядники не так часто-густо ходять, як колись.

В такий час хочеться знову віднайти оту блаженну тишу і наповнити її уже іншими, новими сенсами, не забуваючи про ті, що були ще не так давно з тобою. По-іншому переосмислити та зрозуміти ці дні. Бо усі символи, що нагадують нам про сакральне, теж зникають чи стираються, відтак залишається лише чистий простір наших споминів.

У темряві віднайти нове світло, у міській метушні та постійній біганині помовчати і повернутись до себе. До Різдва.