Краків, 16. січня 1944 р.
Різдвяні свята, що незабаром уже проминуть, загально вважають святами Миру й Поєднання. Через те вони стоять у такій різкій суперечності з воєнною дійсністю. На її тлі виявляється, що найбільшим щастям людей і народів є таки тривкий і справедливий мир.
На жаль воєнна пожежа щораз більше зростає. Вона повертається навіть там, де вже раз лютувала. Україна знову переживає жах війни. В її полум'ї щезають міста, села, вигибають тисячі людей. Як майже все в трагічній українській історії безслідно щезають історичні й культурні пам'ятки. Здається, що це діє жорстокий закон степу, який хоче звести до свого рівня все, що бодай трохи виросло понад нього. Тому зрозуміло, що терплять безчисленні одиниці, що терпить увесь нарід. Слова поета — "реве та стогне Дніпр широкий" набирають тут якогось трагічного значіння, вони стають символом терпінь усього народу.
Деяку розраду можна найти в тому, що терпимо не тільки ми, ще більше страждають ті, що активно змагаються у тій війні, а посередньо від її наслідків терпить увесь світ. Це все правда. Інші народи несуть ще більші жертви на фронті й у запіллі, але вони все ж таки щасливіші хоч би тільки тому, що історія всі їх жертви й усі їх втрати дбайливо записує на їх власний рахунок. Їм не відома болюча в своєму трагізмі проблема "Івана без роду"...
Серед тієї страшної воєнної пожежі, коли кожний мусить спасати своє існування, не має часу й місця на співчуття для інших. Тому кожний мусить сам перетерпіти своє горе аж до кінця, мусить сам боротися з тими воєнними труднощами, які нераз загрожують навіть його фізичному існуванню. Не залишається нічого іншого, як тільки мовчки терпіти, змагатися, сподіватися "навіть і проти надій", а першусього зберігати рівновагу духа, бо хоч яким пеклом терпіння може горіти серце, хоч які бурі розпуки можуть його роздирати, голова повинна й мусить залишитися холодна й твереза. Нічого не поможуть ніякі пручання, ніякі непродумані й неопановані відрухи зневіри. Терпіння мусить само вигоріти аж до тла. Пригадуються тут пожежі нафтових вертничих веж. Дуже часто годі їх вгасити іззовні, бо вогонь перекинувшися до середини бушує в землі, аж доки не вигорить до останку. Але всьому приходить кінець. Усе минає. Найкращий лікар Час лікує всі найглибші й найболючіші рани. Допомагають йому два вірні його приятелі — Забуття й Резиґнація, або коли хтось більше "вольовий" воліє Примирення. Поволі поза заслоною часу щезають усі, навіть найбільші жахи. Розбурхане почування наче ріка, що виступила із берегів підчас повені, вертається у своє звичайне русло. Над серцем запановує розум. Він усе оцінює спокійно, тверезо й критично. Так виростає найцінніша квітка кожного, все одно особистого, чи збірного терпіння, рефлексія або застанова над самим собою. Тоді з вершин перебутого горя відкриваються нові овиди, зроджуються нові погляди на вартість і змисл життя, на всю дотеперішню діяльність. Критична думка починає вважливо обстукувати наче лікар хворого, все те, що досі вважалося життєвим ідеалом, щастям, або життєвою мрією.
Самозастанову підтримує в її діяльності вірна подруга Покора. З перспективи часу показується, що не все те було справжнім щастям, що нам щастям видавалося.
Стаємо віч-на-віч з одновічною трагедією людства. Кожний змагає до щастя й майже кожному здається, що тільки він його правильно розуміє, що тільки він найшов доступ до нього. Так гордість дуже часто не дозволяє побачити справжнього щастя, дуже часто навіть відштовхує від нього. Щойно терпіння, спричинені хибним розумінням життєвого щастя, звільнивши з оков гордости, повертають тверезий погляд на життя, його події, людські вчинки й прогайновані можливості. З очей наче спадає полуда. Зовсім інакше дивимося на світ, збільшується наш життєвий досвід, як сума не тільки пережитого, але також і передуманого, поширюється поле бачення, бачимо нові цінності там, де досі ми їх не бачили, збільшується число "кутів порівнювання". Одночасно зміцнюється також у вогні терпінь гарт духа. Так після важкої внутрішньої боротьби з власним горем не тільки одиниці, але також і народи дозрівають і міцніють, щоб знову змагатися за своє життєве щастя, за свою життєву мрію.
Віримо, що й ми з тієї сучасної доби важких воєнних змагань і терпінь вийдемо не тільки міцніші, але також багатші життєвим досвідом і розумом і таким чином знову поважно наблизимося до здійснення відвічної мрії всіх людей і народів — тривкого й справедливого для всіх миру!
Краківські вісті
16.01.1944