Молодь і політика

Краків, 16. липня 1942,

Перед цьогорічними абсольвентами українських гімназій виринає не тільки справа вибору звання. Перед ними також уже незабаром може зявитися питання, як відноситися до громадянських справ узагалі, а до політики зокрема.

— Молодь і політика! — Ця тема стала в нас уже майже безсмертною. Скільки то вона викликувала дискусій, як розбурхувала пристрасті і до яких доводила непорозумінь! Проте вона досі не постарілася, вона досі жива. Бо досі в нас живе і невирішене питання, як створити такий національний провід, що зумів би в собі поєднати крім досвіду і реалізму також ідеалізм.

Хто приглядався життю української молоді, той знає, що вона рветься до громадянських і політичних справ. Мимохіть виринає питання, чому ж то воно так? Скептики на те кажуть із легковажною усмішкою: Політика — це спокуслива і небезпечна німфа. Скільки то вона погубила старих, досвідчених, розумних і характерних державних мужів! Що ж тоді і говорити про вразливу молодь! Вона мусить стати її жертвою!

Песимісти — себто ті, що десь колись попеклися на політиці — почувши такі пояснення скептиків, скрикнуть із досадою, а то й пересердям: — Хіба ж політика це дійсно німфа?! Та ж це скоріше стара рафінована повія! Якже ж жаль дивитися, як через неї пропадає наша молодь!

Та ні скептики, ні песимісти не мають повної рації. З їх слів виходить, що політика — справа незвичайно відповідальна, небезпечна і важка. Але, що ж тоді так тягне до неї молодь? Мабуть не так сама відповідальність і небезпека, як скоріше звязаний із ними своєрідний романтичний чар. У цьому гоні молоді до політики і громадянських справ буває також щось із тієї загально-людської втечі від дійсности, від сірости життя. Вміти жити, значить вміти себе обмежувати. Обмеження означає caмовідречення або жертву. І до одного і до другого можна дійти тільки шляхом впертої внутрішньої боротьби з хаосом власного духа. Та скільки це вимагає напруження, скільки терпіння! Це знає неодин із нас "старих", що тому 10—15 літ також переживали перший безжурний день по матурі. Нічого дивного, що від таких внутрішніх змагань із самим собою люди втікають. Воно також дуже зрозуміле, що від них утікає молодь. У порівнянні зі студіями, що з природи обмежені до якоїсь однiєї ділянки, політика відкриває безмежні простори. Замість важко працювати над собою, молодь рветься до праці для інших. Замість творити покищо своє власне життя, вона вже хоче його творити іншим. Так молода людина старається втекти перед твердим примусом життя, що в імя одного наказує відрікатися іншого. Але марні ці зусилля! Життя не дає нічого даром. Хто не всилі спромогтися на те, щоби звести найважчу боротьбу із самим собою, щоби всі свої зусилля зосередити на студії, той колись залишиться в житті глядачем, що, прийшовши запізно на театральну салю, не має крісла, щоб сісти.

Але ж, дозвольте, — скаже хтось. Це все гарно, але що воно таке політика? Як би так зясувати це питання, то тоді може і сама справа відношення молоді до політики стала б ясніша! — Правильно! Отже, що таке політика? Мабуть найкраще таке її означення: Політика, як мистецтво — це вміння вживати таких засобів, щоб по змозі якнайкраще забезпечувати життя народу. В тому розумінні політика — це вміння наскрізь практичне, яке тільки користується політикою як наукою, себто сумою необхідних політичних відомостей.

Коли ж погодитися на таке означення політики, то треба собі одночасно сказати: Коли політика — вміння, то це значить, що вона неможлива без вправ, без досвіду. Коли її мета забезпечувати життя народу, то це знову вимагає знання. Далі, коли політика має це робити "якнайкраще", то ті, що її ведуть, мусять мати вже якісь мірила оцінки, що виходить народові на добро. Одним словом — вони мусять мати якісь провідні ідеї, якийсь світогляд. Саме тут виринає суттєве питання: Чи молодь, яка щойно входить у життя, може мати необхідні для політики: досвід, знання і світогляд? Очевидно, що ні! Бо інакше вона не була би молоддю. Досвід, знання і світогляд — це продукти життєвого наростання. Вони приходять поволі з роками. Хто їх не має, не повинен встрявати до політики.

— Так ви закриваєте перед молоддю шлях до політики? — скаже хтось, кого дуже вражає молодече захоплення громадянськими справами, молодечий ідеалізм. — Так! Як би це було можливе, ми його закрили б! Бо тільки через те, що маємо сотні молодих і палких політиків у літах між 18—24 рр. життя, ми не маємо справжніх провідників і державних мужів між 35—70 рр. життя! Тільки тому ми є величезною масою, якої нема кому перетворити в якусь одну силу, зорганізовану на образ і подобу творчих ідей. Тільки тому в нас серед "старшого" громадянства панує апатія до політики, коли деінде саме такі "старші" громадяни ведуть народи і держави.

— Воно ніби то й правда, — скажуть наші опоненти, — але ж тоді молодь узагалі не знатиме, що таке політика, вона готова серед обмеженої фахової праці над собою загубити всякий громадянський темперамент та інстинкт! — Такі побоювання були б тільки тоді оправдані, коли б поняття політики як мистецтва або практичної чи активної політики покривалося б із поняттям політики як науки або політичної теорії. Коли ж мова про політику як науку, то хай молодь із неї користає якнайбільше. Хай читає часописи, хай читає твори і спомини визначних своїх і чужих політиків. Це їй тільки вийде на користь, бо тоді вона збагне всю складність і важкість практичної політики та навчиться ставитись до неї серіозно і з почуттям відповідальности. Одним з найбільших наших нещасть було те, що українська молодь не діставала солідної політичної освіти, що політика була для неї дуже часто чимось рівнозначним із поетичною імпровізацією. Це стало одною з багатьох причин нашого політичного примітивізму, бо кожне покоління вважало, що тільки воно найкраще розуміється на політиці, а перед ним "узагалі не було ніяких політиків".

— Підождіть! — скажуть наші противники. — Та ж молодь, як складова частина народу, також має якісь громадянські обовязки. Отже годі її так безцеремонно заганяти до книжок, лабораторій і верстатів!

Цього ніхто не заперечує, але найважніший громадянський обовязок української молоді в тому, щоб вона завдяки праці над собою ставала самостійною силою, щоб вона завойовувала собі місце в житті, щоб вона, переставши бути тягарем для інших, уже тим самим зміцнювала силу нашого національного організму. Наша молодь мусить зрозуміти, що загальній українській справі можуть помогти тільки ті люди, що самі зуміли помогти собі, себто ті, що стали самостійними і вартісними одиницями.

Нелегкі завдання перед нашими наймолодшими абсольвентами. Вони нелегкі ще й тому, що в нашому житті взагалі замало реалізму та ідеалізму. Так! Реалізму, як зрозуміння, що майже все вміння жити зводиться до того, щоб завсіди збагнути те, що в даних умовинах можливе й осягальне. Ідеалізму в тому розумінні, що дійсне наше щоденне життя скриває в собі стільки краси і щастя, що зовсім не треба якоїсь романтично-чуттєвої "втечі від життя". На жаль, мало людей в нас це розуміє. Мабуть тому то буває стільки особистих і загальних трагедій, що для їх означення найкраще вжити мелянхолійних слів поета: "А щастя було таке легке, а щастя було таке близьке..."

[Краківські вісті]