Ну от, потік свят поволі доходить до свого завершення, й насвяткувавшись, нарадівшись як подіями двохтисячної давнини, так і церковної недавности, можна дозволити собі поставити якісь несвяткові запитання до цього церковного таки сьогодення. У постанні Православної Церкви України мене, мабуть, найбільше причаровують історичні óбрази – міфічний Константинополь над Босфором виглядає набагато привабливішим од неміфічної Москви-ріки і міста над нею. Дарма, що Константинополь вже віддавна Стамбул, а патріархат після погрому в 1955-му стиснувся до невеличкої парафії та численних діаспор.
Маркіян ФІЛЕВИЧ, автопортрет
Ідея Церкви з центром десь за Чорним морем немов би оживляє давні постаті – усі князі Острозькі, Корнякти з митрополитом Могилою та Йовом Борецьким нарешті дочекалися продовжувачів своєї справи. І навіть титул глави Церкви мені також подобається – "митрополит" звучить скромніше, а відтак гарно виділяється на фоні усіх канонічних/неканонічних/напів- канонічних патріархів. Зрештою, у нашій церковній історії було чимало шанованих митрополитів – від святого Ілларіона й аж до Шептицького, то пощо покидати це шановане товариство? Чи, може, “патріархат” нової Церкви – це "статусність", а "статусність" важливіша від душпастирства? Невже у нашу добу це справді так важливо, як титулується глава помісної Церкви? Здається, це помилка усіх відроджених на пост-радянському просторі Церков – вони починають шукати собі особливого визнання (з боку інших Церков, а особливо з боку держави), немовби оце визнання компенсуватиме усі гоніння та негаразди радянської епохи. Невже оце визнання важливіше від євангельської проповіді та діл милосердя?
Однак з ПЦУ справа дещо складніше, бо ж ця Церква постала не з власної внутрішньої потреби об'єднатися, відкласти чвари і далі спільно ділати на Божому винограднику. Ні, ПЦУ постала під пильним оком держави, та ще й у затінку близької передвиборчої кампанії. Церковні мужі не змогли відкласти "кадрових питань" навіть у день Собору. Тож на чиєму боці шальки терезів моральних чеснот? На боці владик, котрі мало не розсварилися, чи на боці державних мужів, котрі повеліли "треба Церкви"? І саме тут починаються найцікавіші питання без відповідей. Якими, властиво, будуть стосунки між ПЦУ та Українською державою? Якщо вже при колисці ПЦУ відчувалась пильна державотворча десниця, чи не означатиме це також, що в Україні інсталюється вже випробувана у православнім світі модель теократії, коли імператор/великий візир/обер-прокурор/президент має останнє слово також у справах церковних? Наскільки незалежною від державної політики зможе бути Православна Церква України? Ці питання варто розглядати не лише зглядно теперішнього становища, а також спробувати зазирнути трохи далі, у невідоме післявиборче майбутнє.
Добре, якщо при державному кермі стоятиме налаштований на українські інтереси президент, але що станеться з ПЦУ, якщо за кілька місяців на Пересопницьке євангеліє під склепінням Ради кластиме руку особа з харизмою гетьмана Самойловича чи президента Януковича? Що станеться з ПЦУ, якщо отой новий президент вирішить "відкупити" новоутворену ПЦУ від царгородського патріярха та повернути підпорядкування Москві? Чи зможе ПЦУ захистити себе? Чи зможе критикувати владу, якщо без отої влади вона не змогла навіть самооб'єднатись?
До отих питань без відповідей нанизуються інші – не менш складні, сказати б, "заплутані". Якщо у нашій державі на законодавчому рівні Церква відділена від держави, то що тоді означала уся ця державна активність на лоні однієї з Церков? Може, держава в особі Президента вирішила переглянути стосунки з українськими Церквами, "поглибити", так би мовити, "співпрацю"? Тоді якої варто очікувати активності у співпраці з іншими українськими Церквами та "релігійними общинами"? Невже Президент подасться на ватиканські пагорби по кардинальський капелюх для глави УГКЦ? А може, надихне мусульманські общини створити якийсь новий Херсонсько-Кримський халіфат? Постання ПЦУ, позірно вирішивши питання, обтяжливі для українського православ'я, як-от об'єднання, підпорядкування, леґітимність, тим самим відкрило низку інших, не менш складних питань.
Ну от, перечитав я все, що вище написав, і зовсім мені власний огірчений тон не сподобався. Хіба ж це так варто писати про "позитивні зміни"? Мабуть, у тому й проблема таких от питань без відповідей: вони доконче потрібні, але в країні, котра опиняється перед загрозою дестабілізації, війни, або принаймні виборів, такі питання видаються зайвими, підозрілими, політично заанґажованими. Тож залишається дилема, подібна до патріаршої – константинопольський патріарх Варфоломій, завзятий активіст екологічного руху, змушений підписувати вікопомний документ на пергаменті, тобто на тонкій шкірі убитих ягняток.
15.01.2019