Мої правильні погляди на все

З якогось часу я майже припинив ходити на телевізійні інтерв’ю й програми. Ходжу лише до ведучих, з якими мені самому цікаво поговорити, або ж до тих, кому незручно відмовити.

Здавалось би, треба робити навпаки: якщо хочеш стати відомим – правдами й неправдами пхайся у телевізор! Я колись теж так думав, аж поки виявив, що телевізійні ефіри на центральних і реґіональних каналах майже не впливають на тиражі книжок чи кількість людей на презентаціях. З тої простої причини, що телевізійна й читацька аудиторії перетинаються вкрай рідко. У народжених дивитися телевізор не вистачає часу на читання, а в читачів – на телевізор. Тож завдяки ефірам можна стати впізнаваним, відомим, але це не означає, що й читаним.

Та навіть «читаність» не означає саме письменницького успіху. Бо десятки тисяч людей нині читають колонки літераторів, але не поспішають потім купувати їхні книжки. Швидше навспак: найчастіше колонка стає приводом зненавидіти письменника, розпочати небувалий срач із вирваної з контексту його цитати, розбити його позицію в пух і прах.

Я знаю людей, що принципово не купують і не читають книжок деяких письменників, оскільки їм не до душі погляди, висловлені в колонках. Думаю, їх значно більше, ніж людей, що почали читати книжки якогось автора через те, що їм сподобалися його колонки. Висновок простий і, чесно кажучи, досить очевидний – колонки переважно зменшують кількість читачів у літератора, а не навпаки.

Минулої осені в компанії інтелігентних хорватів я дозволив собі висловити захват найкращим хорватським письменником, на всі лади розхваливши книжки Мілєнка Єрґовича. Виявилося, що більшість товариства останніх його романів не читала, а частина з них цього письменника на дух не зносить. «Розумієш, його позиція щодо біженців і певних питань хорватської історії й сучасної політики – така, що я його книжки більше ніколи до рук не візьму!» – приблизно так мені пояснили.

А вся річ у тому, що Мілєнко послідовно висловлює підтримку біженцям, закликає виявити до них співчуття і надати допомогу; критикує ґлорифікацію НДХ і висміює недостойних політиків. Тобто виконує функцію публічного інтелектуала, який не боїться говорити своєму народу правду навіть і зокрема саме тоді, коли ця правда народу не подобається. Значна частина цього народу у відповідь вирішує не читати книжок письменника.

Зрештою, не треба за прикладами ходити аж у Хорватію: чимало текстів, опублікованих на Zbruči, стали приводами для таких гучних скандалів і срачів, що після них анафема для письменника – це ще квіточки. А все через що? Бо автор має іншу позицію, от і весь «смертний» гріх.

Недарма польський філософ Лєшек Колаковський одну зі своїх книжок назвав «Мої правильні погляди на все». Він немов передбачив, що невдовзі в світі кожен матиме свою правду, свої «правильні погляди на все». Щоправда, він ще не знав, що в епоху інтернету найвищу істину глаголитимуть не автори, а коментатори. Вони знають правильні відповіді на всі питання, шкода лишень, що розуму їм вистачає хіба на коментар, довший текст вони написати неспроможні.

То пощо автору писати колонки? Щоб наразитися на осуд, ненависть, нищівну й принизливу критику? Добре бодай те, що авторам за їхні тексти платять, хоча гонорар у цій ситуації можна сприймати і як моральну компенсацію за тролінґ і образи в коментарях.

Скоро так і прославитися можна буде – як «автор численних коментарів на популярних сайтах». Зрештою, видаємо ж ми книжки колонок, а скоро, гляди, і збірки коментарів видаватимуть. Уже бачу цю полицю: Марко Шварц «Вибрані коментарі», а поруч фоліант Івана Кайдашенка «Мої афоризми під чужими статтями». Свят-свят!