Свято Різдва — свято Божественної Родини. І зовсім природно, з повною внутрішньою логічністю культ цього свята перетворився в культ родинного вогнища, в культ духової єдности між поодинокими членами родинної спільноти. На наших українських землях цей прадавній культ набув рис світлої традиції, що перетривала цілі століття, аж поки — поруч з іншими споконвічними традиціями народу, — не зазнала нищівних ударів всеруйнуючого большевизму. І нині, стоячи на порозі нового життя майбутньої повоєнної доби, життя, що вимагатиме наших творчих зусиль на широкому фронті загальної національної відбудови — ми в своїх думках про здорові й гармонійні форми того життя не сміємо забути про цю світлу традицію, пов'язану зі святом Різдва Христового. Справді, скільки в ній сховано душевного тепла й тієї привітної ніжности, що опромінює людську істоту й проникає до її інтимних глибин, стаючи за джерело моральної сили й духової обнови. Які шляхотні рефлекси зроджує вона в припавшій порохом життя, схвильованій і заклопотаній людській істоті, уможливлюючи їй ще раз пережити забуті радощі далеких років золотого дитинства й чарівного юнацтва!...
Ось старенька мати-вдова, що, відірвана від людей і життєвої сутолоки, доживає свого віку в непорушній тиші самітного хутора. В безбарвній одноманітності минають дні її старечого життя. Та нараз у сіряву тих безрадісних днів вривається сніп яскравих променів животворчого світла, що порушує цвинтарну тишу вбогого старечого життя й гомінкою луною розходиться навкруги. Раз-по-раз розчиняються двері старої хатини і впускають до неї нового гостя, що з ясним поглядом в очах переступає поріг тієї гостинної хати, такої знаної з давніх літ, хоч нині й дещо вже призабутої, такої милої серцю — все дорогої й рідної.
Щоб повітати з Різдвом Христовим любу мамусю та провести з нею Свят-Вечір, приїздять її доні — зі своїми чоловіками й дітьми. Пополудні з недалекого містечка приходить молодший брат. А вже зовсім над вечір, коли різдвяний стіл, з традиційними стравами чекає на виконання святочного обряду, з'являється останній, найбільш нетерпеливо очікуваний гість — наймолодший член родини, любий син старенької матусі, який служить у далекому столичному місті при війську і вже ось другий рік, як нe був під рідною cтpixoю.
І враз змінюється цілий вигляд скромної старої хатини, зникає кудись її мовчазний затишок і цілий простір її виповнюються веселим гомоном та лунким, хоч і дещо стриманим, з огляду на поважну урочистість святочної хвилини, молодим сміхом. І навіть стіни тихої світлиці, яка ще перед кількома годинами нагадувала своєю тишею монастирську келію, оживають, стають ніби яснішими й привітнішими, відбиваючи собою не лише світло воскових свіч на святочному столі, але й ту неприховану, щиру радість, що стихійно променіє з кожного обличчя. Та і як же не бути тій радості! Це ж нині, по довгих місяцях взаємної розлуки зійшлися разом всі члени колись єдиної родини. Цю перервану єдність спільного життя й спільного світосприймання відтворено сьогодні знову, відтворено так спонтанно, тому так глибоко, таж несподівано і тому так радісно. Щось велике й могутнє, містично-таємниче й чарівно-хвилююче, встає само собою в душі кожного з приявних, виповнює її своїм теплом аж до самих глибин, осяює промінням свого невидного, але чудодійного світла. І якийсь маєстатично-урочистий настрій виповнює ту душу. Бо ж кожний відчуває тепло рідної хати й світло рідного вогнища. В інтимній глибині свого серця кожний переживає урочисту радість цієї неповторної в своїй винятковості святочної хвилини, що створює особливий, містичний настрій, який відтворює спогади далекого золотого дитинства. Так безконечно радісно бути в цей вечір знову під рідною стріхою, так невимовно приємно сідати в цей вечір до спільного родинного стола. Бо стіл цей переростає самого себе, виходить далеко поза межі свого безпосереднього призначення. Із звичайного знаряддя святочної вечері перетворюється він у могутній символ родинної єдности та в маніфестаційний вияв національної традиції, що в'яже приявних членів родини з їх померлими предками й з усіма, що той святочний обряд, ту національну традицію встановлювали і впродовж цілих століть у великому пієтизмі підтримували.
Душевно обновленим і морально посиленим встає із-за того столу кожний учасник різдвяної вечері. Встає сповнений якогось ніжного почуття і тієї теплоти душевної, що її приносять тільки материнські пестощі. Є це справді велика й глибока в своїй стихійній силі радість — радість єднання з близькими по крові й духу істотами. Тому то ця радість така могутня, така всепрониклива! Бо вона зближує людські душі й серця, вона з'єднує і цементує людські психіки!
*
Покраяна й пошматована бурхливими подіями нашої сучасности, розбита й роз'єднана силами життєвої стихії, а тому й духово ослаблена, зустрічає цього року Свят-Вечір наша велика українська родина. Зустрічає не під теплою стріхою рідної хатини, а на холодних просторах непривітної вигнанщини. Та це ніскільки не зменшує психологічного значіння й моральної вартости того Свят-Вечора. Ні, навпаки — сувора дійсність, те відвічне значіння свят-вечірньої традиції, ту непроминальну її вартість тільки збільшують. Бо ж ніколи, як тепер, не потребували ми такої щирої й глибокої душевної спільноти, ще ніколи реальна життєва необхідність не вимагала від нас такого далекосяглого психологічного зближення, такого щирого й повного взаємного зрозуміння. І, ставши на шлях того зближення, перейнявшись ідеєю братньої єдности та взаємного зрозуміння і взаємної підтримки, ми спроможемося перебороти руїнну силу життєвої стихії й відбудувати на попелищі дорогих руїн нашу традиційну Рідну Хату. Нехай же в сердечній атмосфері цьогорічного Свят-Вечора зродиться у нас та велика й непереможна Любов, з якої єдиної витворитись може велике й світле Майбутнє!
[Краківські вісті, Різдво Христове 1944]
10.01.1944