(З приводу росправи С. Рудницького — "до основ українського націоналізму").
В згаданій росправі, дуже, до речі, корисній і цікавій, шановний автор, у виділі 6-м, з дуже великою і, як здається мені, не зовсім справедливою крітікою накидається на нашу інтеліґенцію.
З цього приводу скажу дещо про інтеліґенцію Великої України.
Обвинувачування проти неї виставляються ось які:
Бездітність або бодай малодітність панує дуже сильно головно серед верхів української інтеліґенції.
Інтеліґенція тягнеться до міст, улаштовуючи своє життя некультурно й негіґієнично.
Серед інтеліґенції поширені подружжя з чужинцями в комбінаціях, дуже шкодливих для української раси.
Українська інтеліґенція не шанує моноґамічного полового принціпу й росхитує родину і т. д.
Зазначу насамперед, що ріжні висновки, які могли би мати наукову вартість, повинні були виникати з дослідів по певним науковим методам. От коли, наприклад, шановний автор подавав нам факти про головні расові прикмети українського народу, так то були справді певні наукові відомости, бо обґрунтовувалися вони на тисячах і навіть на міліонах (!) дослідів (як от вимір зросту тих, що беруть до війська), вивчених по бездоганним науковим методам.
Що ж до хиб, зазначених вище, нашої наддніпрянської інтеліґенції, так каже про них автор, очевидно, обґрунтовуючись на власних вражіннях, які він здобув, стежучи за однією частиною нашої інтеліґенції, яка живе в ненормальних умовинах.
Отже, аби довести, що з тих вражіннь не можна б було робити загальних висновків, некорисних для нашої інтеліґенції, я подаю низку инших фактів, з яких можна було би зробити протилежні висновки.
Обєктом моїх дослідів являються 15 українських родин, переважно з Полтавщини — усі підряд, певні відомости про яких я маю.
Ці родини належить до "верхів" української інтеліґенції, бо з 30 голов родин (батьків та матерів) — 18 з вищою освітою (60%), 10 з середньою (33%), 3 з нижчою (7%).
Усіх дітей ці родини мають 41, по 2.7 дитини на родину. При такому відношенню числа батьків до числа дітей не може бути й мови про малодітність інтеліґенції, бо воно забезпечує подвоїння населення за 25–30 років.
З усього числа тих родин — 6 живе по ґуберським містам, 2 — по повітовим і 7 — на селах. Не можна, гадаю, на підставі тих чисел сказати, що інтеліґенція преться в міста. І коли, справді, майже половина родин повинна жити в великих містах, так примушує їх до того потреба заробітку.
Що до культурности й гіґієничности життя, до виховування дітей, так в 10 родинах ці справи поставлені якнайкраще, — як роблять це найбільш виховані й культурні родини західньої Европи. Наслідок — дуже добре виховані в моральному й фізичному смислі діти. У 3 родин ця справа стоїть так, як у звичайних російських родинах, про 2 родини певних відомостей з цього боку не маю.
З числа 30 батьків та матерів родин — 27 чистого українського походження, 2 московського, 1 німецького, при чому три чужинця (один німець і дві московки) цілковито українізувалися. Діти у них — Українці по нахилам і сімпатіям, і по мові. Чи складалися ті подружжя по яким національним програмам, чи якось інстінктовно, про це відомостей нема, але наслідки для української раси сталися не злі.
Чи додержується інтеліґенція моногамії й чи шанує родину, приклад мій з цього приводу дає ось які вказівки. 13 дружин живуть у першому подружжі; одна жінка розлучилася з першим чоловіком й пішла заміж удруге; у одного чоловіка умерла жінка і він оженився знову. Очивидно, що так звана "вільна любов" не поширена серед верхів української інтеліґенції остільки, як гадає С. Рудницький. Ще яскравійше виявилося би, як би я взяв так само підряд 15 московських родин на тій самій Полтавщині. От там ми справді б побачили яскраву картину на тему: "Любви всѣ возрасты покорны".
Отце такі мої спостереження про "верхи" української інтеліґенції.
Але ж крім верхів у нас є безліч так званої "дрібної" інтеліґенції чи "півінтеліґенції": хвершала, учителі початкових шкіл, ветеринари, ріжні фаховці з нижчою освітою — садівники, агрономи, техніки ріжних галузів промисловості і т. д.
Оця вся інтеліґенція зберегла в свойому життю всі найкращі риси селянського звичаю. У вільний від обовязків свого фаху час вона оре, косе, молоте, майстрює улики, ходе коло бжіл, коло скотини. Та зверх того ви знайдете у неї український журнал, українську невеличку книгозбірню, ви почуєте в родинах її найкращу та найчистійшу українську мову...
Ні, справа з нашою інтеліґенцією Наддніпрянщини стоїть не так зле, як гадає С. Рудницький!
Закордонні ж приклади з життя нашої інтеліґенції — це тільки винятки, які завше трапляються серед людей і взагалі істот, одірваних від рідного ґрунту...
[Воля, 28.09.1920]
28.09.1920