Під Новий Рочок

Малий фейлетон

 

Шановні читачі вибачать; хоч настав новий рік, я таки писатиму по старому. Не можу привикнути. Бо тільки замахнуся — виходить якось по-дитячому... Річ у тому, що мода вимагає писати здрібніло, а мені плутається. Наприклад: велика, широка ріка — Дніпро, Дон, Дунай — "річка"; вистава образів, сотки полотен, великі залі, ще більші мистці — "виставка", війна, щo триває декілька років, у якій гинуть міліони людей — "війнонька". Щоправда, не пишеться щe "воячок", "танчок", "гарматка", "літачок", але пишеться — кіннотчик, гарматчик, замість — кінний, гармаш і т. д. Словом — плутанина!

 

Тому я пічну писати подавньому, а хіба, вже скінчу по новому.

 

Це на вступ. А тепер до теми: про святка по новому, а по старому — свята. Отож на латинські свята запросили мене до одного дому у гостину. Я знав господарів, як вони ще були українцями, бо мати й батько її православні, він — греко-католик, але що сестра її має нареченого латинника, то й свята латинські. Говорять вони, щоправда, не по латині, але й не по своєму. Читають також так. І загалом...

 

На тих святах були й інші гocті, вже правдиві латинники. Біля мене "виник'' один із них — відомий науковець. Ми почали балачку. Не на гарматняні чи мовні теми, а, звичайно, про те, що важніше: як хто живе, з чого живе і т. д. Він почав про себе:

 

— Я — каже — закинув свій фах: смішно, щоб ним тепер займатися. Доволі нагрішив. Скільки то напроклиналися мене діти по школах, скільки наплутав я різними своїми правилами, що й досі ніхто не годен вийти на лад... Тепер хочу жити чесно й по божому.

 

— А що ж робите? — питаю.

 

— Те, що легше. Купив собі візок на двох колісцятах і вам такого зичу... Маю поти! (показав на шию). П'ятсот золотих вистарчить на день.

 

— Аж стільки можна заробити візком?

 

— А чим же: повозом, чи пером, так, як ви думали?!... Я поясню вам зараз у чому річ. Я винайшов спосіб. Візок мій, бачите, на шротівках, таких осях, як у ровері: тільки торкнете рукою — сам котиться! А при тому ширина його коліс рівняється ширині трамваєвих рейок: заїду на них і кінь фіякерський мене не догонить, а навіть трамвай!...

 

— Певно мaєтe спортову заправу змалку?

 

— Мої доньки мають заправу змалку, тому одна хвора на груди, друга на ноги; я рекорди беру, тому, що почав на старість...

 

— А здоров'я?

 

— Прекрасне! То не в задимленій кімнаті, за фоліялами, а завсіди в руху, на повітрі...

 

— Цікаво!

 

— Нічого цікавого: Думаєте, що це тільки я один. От, вище чули про відомого інженера-архітекта Ґульку, що пів міста споганив своїми будовами. Він аж тепер взявся за своє діло: робить чоботи. Такі сукняні, для пань. Тисячу двіста золотих бере за саму роботу! І зробить денно навіть пару. А чи йому коли таке могло у сні приснитись. Заєдно у процесах за свої будови, заєдно в довгах, а тепер паняґа... А про співака Плюйка чули? Відомий співак. І не так співак, як загалом відомий з того, що пресові рецензенти не могли від цього одігнатись. Бувало співає, співає, а тут ніхто ані плесне. Тоді він до жінок: як почне усміхатись, благати очима, прикладати руку на груди, аж змилосердилися жінки: спершу почали самі плескати, потім чоловіків змушували і, врешті, ціла заля розплескувалась. Тоді співак розклонювався на всі боки, мовляв, відказувався від наддатків...

 

І що сталося з ним?

 

— Пан тепер на всю губу. Білетером у кіні. Заробляє стільки за день, що перше й за рік не бачив...

 

Цікаво розказував науковець. Я був незвичайно вдоволений з його сусіда, який виник біля мене при столі. Мало того: я був полонений його світоглядом.

 

Ми довго прощались по вечорі. Він бажав мені веселих святок, я йому щасливого нового року і так розійшлися.

 

Що за геніяльна людина! Просто духмяний...

 

[Краківські вісті, 01.01.1944]

01.01.1944