Христос раждається!

Яка ж невимовно щаслива, якою надземною блаженністю сповняється людська душа, коли Боже Провидіння благословить її знову раз можливістю почути оте віковічно несмертельне:

Христос раждається!

Месія, Господь наш!

Це ж цілі тисячоліття, довгі віки і сторіччя чекали на хвилину того Рождества Божого Дитятка. На ту радість радостей, на того всеущасливлюючого Месію — Христа. Вже ось останнє слово царя Давида у другій Самуїловій книзі, це наче захоплення душі, що прочуває майбутнє царство Месії. «Дух Господен — співає Давид — глаголе в мені і слово Його на язиці в мене. Володітиме над людьми Праведний, буде в Господньому страсі царювати. Як на досвітньому розсвіті, при сході сонця на безхмарному небі від його світла після дощу трава із землі виходить, чи не так же і мій дім перед Богом?» — На вісім сторіч перед Христом Йоіл, найстарший з тих пророків Старого Завіту, що свої пророцтва списували, віщував, що в дикі пустині переміняться поганські царства Єгипту та Едому, а за те Єрусалим стане нездоланим осередком спасіння. Але якщо після Йоіла пророки Амос та Осія провіщують ще грішному народові Господню кару, оруддям якої стане ассирійський завойовник, то пророк Захарія, ніби нав’язуючи до слова царя Давида і немов добачуючи віщим оком в’їзд дожиданого Божеського Месії до Єрусалиму, кличе цілі століття наперед:

«Веселися, Сіонова дочко, озовись радісно, Єрусалимська дівице: оце Цар твій надходить до тебе, у праведності духа свого повний щедрот спасіння і тихої ласки, на осляті сидячи від ослиці яремної...» А ще світлішими рисами розмальовує прихід грядучого Месії пророк Ісаія, коли в 11 розділі своєї книги провіщує:

«І вийде нащадок з кореня Єссейового і вітка виросте з кореня його. І спочне на йому дух Господень, дух премудрости й розуму, дух ради і кріпкости, дух знання й побожности... По справедливості судитиме вбогих, а справи грішних на землі по правді рішати. Бичем слова ударить він землю, і духом уст своїх безбожного погубить. Справедливість буде поясом бедр його, а правда уперезом ребер...»

І ніби прочуваючи чуда подиху Вифлеємської ночі як ночі Рождества Месії Христа, Господнього провісника Любови й Миру для всіх людей, для всього світу, для всього створіння, пророк Ісаія каже:

«Тоді згідливо лежатимуть біля себе вовк і ягня, пантера й козлятко; і левеня й теля і віл зможуть жити разом, й мала дитина буде пасти їх...»

Христос раждається!

Раждається той Божественний Спаситель, що силою об’явління найглибшої істини життя, найвищого ідеалу існування — об’єднає світ. І тому світ, дожидаючи приходу Месії, слухає з такою жадобою віщування пророків. Бо той світ людей — необ’єднаний. Його народи ще більш чужі й ворожі собі, ніж ті вовки й пантери в їх хижих наступах на себе. Слова людство немає до Христа в ніякій мові, навіть у греків. Щойно у столітті перших християн питагорейський філософ Аполлоній з Тияни мав щось подібне на думці, коли за свідоцтвом Філострата писав у своїх листах про те, що «треба людині ввесь світ уважати своєю батьківщиною, а всіх людей братами і друзями, близькими собі спільним походженням». Але достовірність тих листів не є доказана. А і слова Марка Аврелія про світову республіку, в якій і римляни і погорджувані ними варвари, раби і каліки, мали б ці самі права — це не власна думка римського кесаря-філософа, а вже відгук Христової науки. В поганській старовині навіть Сократ у своїх молитвах до богів дякує їм за те, що він людина, не звір, чоловік і не жінка, грек і не варвар.

Ні, немає перед Христом ні філософії ні релігії Любови й Миру! І коли мудрець Філо з Александрії провіщує символічне пророцтво, що «з юдейського середовища вийде чоловік, який переможе багато народів і буде провідником усіх людей», то це і для світлих умів часу ніяка благовість, а тільки загроза в бік закріпленого ладу поганського світу. З презирством і ненавистю говорить про нарід юдеїв Тацит у своїх обидвох головних творах, і Светон у біографіях Веспасіяна й Нерона.

Вифлеєме, Вифлеєме!

Яке ж це вселенною потрясаюче, обличчя предовгих тисячоліть зміняюче, духовість усього людства обновлююче чудо — оте Рождество Дитятка Ісуса!

Христос раждається!

2.

Дійсно:

Як дуже хотілося б, щоб релігія, Божеським творцем якої став провіщуваний пророками, у Вифлеємі народжений Ісус Христос запанувала у світі як одна-одинока релігія від сходу до заходу, і від півдня до півночі людського світу! Щоб за словами св. Апостола Павла в посланні до громади в Ефесі — «у порядкуванні сповнення времен зібрати в Христі все те, що на небесах, і все те, що на землі»! І щоб хижі вовки й пантери ненаситніх деспотій покорились у кінці в любові і мирі тому Божому Ягнятку, яке так зворушливе символізує людству пресвяту невинність Дитятка Ісуса!

І саме тут, у змаганні людства, завершити вщерть і всеповні і з боку народів історичне завдання християнства, а саме об’єднання всього, що на небесах, і всього, що на землі, під пресвітлим прапором Христа Месії, саме тут і саме сьогодні видвигається перед людством величава мета на все майбутнє:

Нове хрестоносне зусилля в поборюванні нового, сучасного поганства. В поборюванні нових лютих Неронів, нових Іродів, ненаситної комуністичної Москви-погубниці, що бажала б увесь Христовий світ кинути удруге під ноги розшалілим варварам. Евразійським ханам і монголам, що тисячкрать більш ненаситні, нелюдські й руїнницькі, ніж були ними досі всі царі, всі деспоти і всі тирани, записані в людській пам’яті, від Асирії й Вавилону починаючи.

Так:

Нового хрестоносного подвигу треба сьогодні народам сучасного світу. І годилося б і достойно було б, щоб у ряді тих народів, які нині, зі Святом Рождества Христа Спасителя, стоять навколішки, потоплені в молитвах, при Вифлеємськім Вертепі, Твоя молитва, Україно, була одною з найглибших і наймогутніших. Твоя, Ти хрестоносна Україно! Твоя, Ти рідна-рідна, солодка Батьківщино, яка Ти Твоїм духом, Твоєю культурою і Твоєю всією істотою, хоч і мов той Прометей прикована від віків до московської скали, то проте ти найбільш чужа, найбільш далека, найбільш ворожа до комуністично-безбожницької Москви.

Бо де ж у світі той другий нарід, різдвяні пісні якого вітали б Рождество Божого Дитятка так захоплено, з таким відданням усієї душі, як різдвяна коляда України? А чи багато у світі Богослужень, що були б таким звеличанням Народженого Ісуса, як українська різдвяна Служба Божа? А чи так то легко зустрінеш таке обожання Христа Спаса і Його Пречистої Матері, Діви Марії, яким уже від давніх віків молиться до них нарід України? Не даром же Папа Урбан VIII, з глибини свого високого признання для українців, сказав 23.ІІІ. 1629 р. пропам’ятні слова: «О, mei Rutheni, per vos ego Orientem convertendum spero!» (О, мої русини, через вас я надіюся навернути Схід). Бо український нарід — це нарід хрестоносців духа і хрестопоклонників.

Від його прадавніх віків.

Коли перший митрополит княжої України, Іларіон, творить свою «Похвалу Князеві Володимирові», то це вислів його архієрейської подяки за те, що той князь просвітив Україну світлом християнської віри. — У проповіді єпископа Кирила Турівського на Провідну неділю — Христова віра це животворна весна, під впливом якої будиться і відроджується людська душа. В легенді про св. Андрія кажеться, що на горах Києва засяє Божа ласка, і це й так, тоді, як та легенда відрізняє чітко Київ як середовище південне від північного племені словенів у Новгороді з їх чудацькими звичаями. А Божа ласка в найдавнішому Києві вже в тому, що тут такі надхнені духовники, як Іларіон, і такі творчі духом богоугодники, як св. Антоній і Теодозій Печерський, і такі князі з Божої ласки, як Ярослав Мудрий і побожний лицар — герой Володимир Мономах. — Навіть серед ночі — каже цей володар у своїм «Поучанні дітям» — добре є співати побожні пісні й бити Господу поклони. А читаючи в Печерськім Патерику оповідання про життя й чуда святих ченців, що жили в Печерському манастирі, ми пізнаємо тут перекази, такі повні наземного передуховлення, що могли їх створити тільки люди, віддані Господеві всією душею в ім’я Христа. Пам'ятаєте українську легенду про маляра Алимпія? Це знову тільки чернеча пісня у хвалу творчому змислові богоугодного мистця і неземній доброті Пресвятої Богородиці. А «Паломник» ігумена Данила? Світло, поставлене тим українським духовником при Божім гробі у XII столітті, воно горить ще й сьогодні за всю українську землю такою ясною полумінню, наче б засвітили його щойно недавно. Бо це вічне світло з глибин віруючої душі України й її, Господеві і Христові всеповні відданого, народу. І розсвічує це світло з усією ясністю шлях, яким починала йти, яким ішла впродовж довгих століть, і яким повинна йти і в усьому майбутньому культура України.

Шлях культури народу, якого з ніяким іншим змішувати не можна.

3.

І так прекрасно воно в християнському світі те, що Свято Христового Рождества — це за кожен раз для людини і символ народження нового року життя, нового розділу існування, нового стану у великій драмі, якій ім’я:

Людство.

І так ще раз хочеться повторити слова про те, яка невимовно щаслива, якою неземною блаженністю сповняється людська душа, коли Боже Провидіння благословить її знову раз змогою почути те віками несмертельне:

Христос раждається!

З цією благовістю цілющий подих Любови й Миру, подих Христа, очищує, оживотворює й визволює душу від усіх гнобливих турбот невідрадної та сірої буденщини. І починаючи від тієї першої зірочки, що як символ величавої Вифлеємської Зорі сповіщає нам благословенну годину Свят-Вечора, аж ген до останньої свічечки на різдвяній ялинці, що її нам з відсвяткуванням Різдва доводиться, завжди з тихим жалем в серці — згасити, бо все нам в тім Христовім Святі стає чомусь таке невимовно любе і дороге. Це так, ніби всі ті, тисячоліттями проголошувані віщування святих пророків, великих мудреців і глибокоумних філософів — нараз, з першим блеском святвечірної зірки, повнотою сповнилися. І це так, ніби те Пресвяте Дитятко Ісус проносилося на крилах янгола від землі до землі, від країни до країни, від людини до людини й обдаровувало кожну душу, кожне серце у всьому створінню промінчиком своєї небесної чистоти, невинности і погоди в ім’я всепрощаючої Любови й Миру для всієї вселенної. Ти самотний і сумний? — дзвонять срібні крилонька Ісусика. — То ходи до нас, сядь з нами до свят-вечірної трапези, і ми потішимо тебе. — Ти чужий і безрідний? То прийди до нас, засядь з нами до свят-вечері, і будеш нам мов рідний!

   Небо і земля нині торжествують,

   Ангели й люди весело празнують...

   Рождество Твоє, Христе, Боже наш!

   І в душі знову нечутне питання:

А є де другий нарід у світі, в якого Свято Христового Рождества було б такою врочистістю врочистостей, як в народі України? Незлічені є з цього погляду свідоцтва чужинців з різних епох та часів. З них я тут наведу тільки два, а саме осуд відомого автора денника подорожі Україною, Павла Алепського (з XVII ст.), і голос чеського письменника Карла В. Запа (1844). Перший з них після того, як звеличав похвалами «великі, прегарні, чудові» церкви в Україні, пише про природу нашого краю:

«Дорога через Україну йшла здебільше серед численних садів, що їм нема ліку, і серед ланів усякого збіжжя заввишки людини, неначе то море безкрає, широке та довге. О, яка це благословенна країна! Що за благословенний нарід!»

А Зап, описуючи Різдвяну ніч на українському селі, каже:

«До мого уха долітали звуки колядників-співаків, наповнювали тихе повітря як подув лагідного вітру в шумному гаю, як хвиля тихого озера. Ніколи не забуду цього першого враження, яке на мене зробили... найзворушливіші хвилини, які я денебудь переживав при проявах чистослов’янської народности».

А після Служби Божої в Монастириськах в дерев’яній церкві, Зап пише: «Хто би в тому моменті, дивлячись на потоплений в молитвах нарід, міг залишитися незворушеним глядачем? О, як бажав би я заховати назавжди те живе почуття, яке наповнювало мені в ту хвилину душу!..»

І тут, Дорогі Земляки, треба нам, українцям, в захопленні молитвою при вертепі Вифлеємському, знову раз призадуматися над знаменами, признаками й тайнами культури нашої Батьківщини, тепер нам саме тому такої дуже близької й дорогої, що вона нині в оковах найстрашнішого ворога — ворога Христа: большевицької Московії.

Наше завдання зі Святами Христового Рождества, а з цим з новим станом нашого життя на скитальщині повинно бути в тому, щоб ми по нашій змозі вивели на форум світу нашу стару, дорогоцінну українську культуру в усім блеску її величі і краси, її гострій окремішності і притаманній їй національній індивідуальності. Наші поети, письменники і працівники науки в усіх її ділянках, наші мистці, малярі, скульптори і музики — всі повинні просити в

Дитятка Ісуса і у Пречистої Діви творчої спромоги дати такі зразки української культури в усіх її ділянках, щоб її прекрасне обличчя обрисувалось перед чужинцем в усіх його признаках і тайнах як вповні своєрідне і неповторне духове обличчя України.

Дійсно:

Яке високотворяче і вдячне завдання!

А наших Архієреїв, як найдостойніших речників і оборонців релігійного життя України, хай Господь кріпить бодрістю і силою розкривати і на найвищім місці всі тайни віковічного смертельного змагання між духом понурої, нині комуністично-безбожницької Москви і захисником християнства на Сході — Україною.

Христос раждається!

[«Християнський голос», 7.01.1953, ч. 1-2 (208-9), с.2.]