Про роман
Роман Юрія Винничука, який вийшов друком у 2012 році, і вибухнув, мов вулкан, разом із шумом та лавою підняв на поверхню питання, які тихенько сиділи і чекали свого часу, проте не зникали: як говорити про травмовану пам’ять, і чи варто говорити? Може, на краще мовчати далі? Чи був Львів міжвоєнний – Львовом ідеальним, а чи справді був міжкультурним, чи жили різні етноси разом чи радше поряд?
Роман було відзначено премією книги року BBC у 2012 році; він отримав як неймовірно захопливі відгуки (письменник Андрій Любка порівняв його з творами Борхеса та Умберто Еко, літературний критик Євген Стасіневич назвав його «певно, найкращим романом останніх років»), так і скептичні зауваги, які апелювали до (без)відповідальності письменника щодо написаного.
Про виставу
Львівський театр ляльок вирішив повернути нас до розмови про Львів між війнами та підняти дискурс на новий рівень: колектив готує виставу «Танґо смерті» за однойменним романом Юрія Винничука. Перед командою (директорка театру Уляна Мороз, режисер Володимир Підцерковний, драматургиня Валентина Тужина, художниця Інесса Кульчицька та, звісно, актори та ляльки) стоять великі виклики: прозовий текст перекласти на мову драматургії, знайти свою аудиторію та промовити до неї, порушити складні історичні наративи і збалансувати їх між історією, пам’яттю та сучасністю, не впасти до рівня примітивізації образу Львова та, зрештою, зробити виставу для дорослих у театрі ляльок.
І тут хочеться зупинитися: практика роботи з історичними романами в українському театрі є: до прикладу, «Солодка Даруся» Марії Матіос (маємо дві вистави на цьому матеріалі від Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Івана Франка та Чернівецького драматичного театру ім. Ольги Кобилянської). Проте, тут не було ляльок, хоча ті ж складні теми про «коротке ХХ століття» через призму сучасної авторки та театру.
Очільниця театру ляльок Уляна Мороз наголошує, що вони прагнуть подолати стереотип «театр ляльок тільки для дітей» і привабити нову аудиторію. Загалом в світі лялькові вистави для дорослої аудиторії мають тяглу традицію та набувають нової хвилі популярності: театр Handspan (1977-2002) з Мельбурна (Австралія) уславився своїми інноваційними й почасти сюрреалістичними ляльковими виставами, або ж театр Хліба та Ляльок (BreadandPuppetTheater), який базується у Ґловері (Вермонд, США) і відомий своїми гігантськими ляльками та радикальними політичними виставами. Варто згадати і режисера Сергія Образцова та його театр ляльок (1931 р., Москва), який створював вистави для дітей, але також і для дорослих. Зокрема, його сатиричний «Незвичайний концерт» (1946 р.) спричинив ревізію мистецтва та користувався чималим зацікавленням.
І знову до тексту
Роман Юрія Винничука починається фотографією: ще навіть не прочитавши ні рядка, читач зустрічається з фотокарткою на обкладинці твору. Вона ж дає назву романові, стає метафорою і долею деяких його персонажів. Світлина з неофіційною назвою «Танго смерті» налаштовує читачів на дотик до правдивого свідчення. Те, що тут зображено – правда, те, що я тут читатиму – моє наближення до минулого. Ця думка перегукується з авторитетною думкою Ролана Барта, що «воно там було» чи з міркуванням Сьюзен Зонтаґ, яка говорила про важливі функції фото й стверджувала: фотографія є засобом представлення фактів. Зображення на обкладинці твору Юрія Винничука є не лише художньою інтерпретацією, картиною чи символом: воно слугувало доказом на Нюрнберзькому процесі. Сценарист документальної короткометражки «Вісім тактів забутої музики» (1982) про оркестр із в’язнів Янівського концтабору Ігор Малишевський ділився своїм першим знайомством з цією світлиною у третьому томі семитомника «Нюрнберзький процес» і після того не міг заспокоїтися, прагнувши ідентифікувати всіх музикантів на знимці.
Отож, фотографія, назва роману, присвята Євгену Наконечному, авторові спогадів «Шоа у Львові», налаштовує нас на такт пригадування, настроює: це про Голокост тут, у Львові. Автори інсценізації залишили назву за виставою, відповідно, отримали виклик та постійне нагадування про те, що мають справу з тонкою матерією травмованої пам’яті. В епіцентрі твору «Танґо смерті» – доля чотирьох друзів (українця, єврея, поляка, німця), батьки яких були бійцями армії УНР і загинули у 1921 р. під Базаром за Україну, а їхні матері знайомляться на символічній могилі на Янівському кладовищі та стають подругами. Розповідь про період між війнами та впродовж війни ведеться від імені Ореста Барбарика, усі події подаються крізь призму його світосприйняття.
Найголовніше для нас – це «Львовосприйняття». Чому?
На обговорені вистави і директорка, і режисер наголошували, що хочуть повернути нас у Львів напередодні катастрофи, Львів міжвоєнний. Одним із засобів є мова. Театр привідкрив для публіки одну із замальовок із пишними діалогами Влодзі Барбарики, Ґолди Мількер, Ядзі Білєвіч і Ріти Єґер – колоритна суміш львівської гвари, німецької, польської та їдишу відповідно. Отже, у тексті міжвоєнний Львів – ідилічний. Це справді чудове місце співжиття різних етносів, як мінімум для чотирьох вірних друзів – головних героїв роману, воно таким є, а відповідно постає таким і для читача: «…бо мали ми аж три Різдва і три Великодні – католицький, греко-католицький і жидівський – і залюбки гостювали одні в одних, ласуючи то червоним козацьким борщем, у якому плавали вушка з грибами, а на поверхні золотіла підсмажена цибулька, то – надіваною рибою, яку Ґолда прикрашала тертим хроном і дивовижними витинанками з варених буряків та моркви, то – пирогами з квашеною капустою, то кислими голубцями з тертою бульбою, то ковбасками по-баварськи, то фантазійними перекладенцями, пляцками,струдлями і прецлями, чий запах по вінця виповнював помешкання і лоскотав ніздрі...»[1].
Така ідилія простежується впродовж тексту і залежить не лише від цих різноетнічних хлопців та їх матерів, зокрема: «А як наставала неділя і була тепла пора року, то відчинялися усі вікна на всіх вулицях міста, геть усі вікна, і з тих вікон вихилялися люди, переважно цікавські жінки, старі й молоді, спершись ліктями на подушки, одні перегукувалися, другі мовчки розглядали перехожих, треті чекали на те, що не прийде, і у всіх на вустах грала усмішка, а хто мав балькон, то сідав собі на бальконі і теж усміхався й дивився на перехожих, і всі почувалися, як одна велика родина, незнайомі могли собі заговорити до незнайомих без жодних цереґелів так, мовби зналися роками, бо не тільки самі люди, а й ціле місто було усміхнене і радісне»]. І такий Львів я побачила в грі акторів на представленні перших штрихів роботи над виставою.
Так триває до часу війни і раптово все змінюється. Звичайно, війна вносить свої корективи у плин життя, але змінюється також і подання та сприйняття Іншого-Чужого, окупанта, та Іншого-Свого, львів’янина. « …А пізніше пан Каценелєнбоґен повзав по хіднику перед оперним театром і шурував його зубною щіткою, і поруч із ним повзали інші жиди і теж чистили хідника […],а неподалік стояли есесівці і сміялися, і сміявся натовп (виділення – Х. Р.), зиркаючи на німців, щоб не пропустити чергової хвилі сміху та вчасно підхопити його, бо сміх той зближав їх, вивищував над оцим жидівським кодлом, над цією наволоччю, що колись так гонорувалася, а нині повзає по землі у своїх костюмах, у сорочках і краватках, цей сміх їх робив рівними з хоробрими готами і давав індульгенцію на виживання, бо якщо ти не сміявся, то відразу опинявся потойбіч, серед оцих чорних плюскв з пейсами і без, і не місце тобі було серед представників цивілізованої Європи…».[3]
Тут головний герой – натовп, який має поводитися, як і личить натовпу… Будь-які національні особливості знівельовані, будь-яка ідилія «родини» загублена, ідентичність «ми всі львів’яни» втрачена. Тема Шоа у Львові є однією з ключових у цьому творі. Але ставлення львів’ян до гоніння, приниження та пізнішого знищення євреїв подається дещо однопланово, окрім декількох моментів, на кшталт поданих вище, де перед читачем постає просто узагальнений натовп.
До вистави
Отож, питання, яким постане (і чи постане взагалі?) перед глядачем львів’янин під окупацією, чи побачимо ми натовп? Чи побачимо ми цей важливий трагічний, захлюсканий лавою момент? У тексті згадується про українську поліцію на службі нацистів, які охороняли ґетто, проте це були не львів’яни, а «совєтські українці», бо «галичани могли співчувати євреям». Моменти допомоги євреям під час Голокосту представлені в основному на прикладах головних героїв, але з’являються й в іншій лінії роману, де перед нами постає Львів кінця 1980-90-х років з головним героєм професором Мирком Ярошем. Але лінія Мирка Яроша в драматургії відчутно ущільнена.
Варто також наприкінці згадати й пролог роману «Танґо смерті», який є неймовірним: «Четверо молодих чоловіків сидять у схроні… Моляться не разом, а кожен окремо, і молитви їхні різними мовами[4]. Четверо різноетнічних друзів в очікуванні смерті… Як і вся їхня історія, немов в обгортці. Чи наважаться театрали розгорнути цю кольорову позлітку?
Глядачі мали змогу побачити шматочки вистави; можливо, у повній картинці пазли складуться і колективу вдасться впоратися з викликами, підняти рівень діалогу на вищий рівень. Питання поки залишається відкритим: чи приведе «Танґо смерті» до театру Ляльок нових дорослих глядачів – і чи повернуться вони туди ще раз?
[1] Винничук Юрій. Танґо смерті: роман. – Харків: Фоліо, 2015. – С. 17.
[2]Там само. – С. 46.
[3]Там само. – С. 89.
[4]Там само. – С. 4.
24.12.2018