Львівський щорічний «Jazz Bez» із його стійкою репутацією фестивалю, що вітає всілякі музичні експерименти, цього разу від самого початку вдався до сміливого кроку. Він переїхав: із філармонії – до готелю «Дністер». І для багатьох – нарешті. По-перше, забудуться постійні скарги на якість звуку. По-друге, тепер немає обмежень у часі. Можна поспілкуватися після концерту, не відчуваючи на собі невдоволений погляд служителів філармонії. Хоча певні побоювання щодо зміни локації все ж таки лишалися. Експеримент є експеримент.
Квартет Аркадія Овруцького
Честь відкрити фестиваль дісталася гурту, виступ якого був одним із найбільш успішних на минулорічному «Jazz Bez», – квартету Аркадія Овруцького з Нью-Йорка. Квартет варіює свій склад від виступу до виступу. Торік він виходив на сцену з саксофоністом Майроном Волденом. Цього разу у ролі соліста мав виступити трубач і співак Бенні Бенак.
Однак на слухачів чекав сюрприз, що став несподіванкою і для самих музикантів. Очікуваний квартет перетворився на тріо, оскільки Бенні Бенак через негоду не зміг прилетіти до Львова. Ситуація, хоч і не штатна, але для джазових музикантів – не бозна який виклик. Кому ж імпровізувати, як не їм? Довелося дещо змінити програму і відпрацювати за шістьох, аби глядачі не відчули втрати. Звісно, це жартома, але не зовсім. Адже тріо Овруцького видало концерт у, сказати б, атлетичному стилі, не зовсім звичному для камерного формату фортепіанного тріо.
Піаніст Беніто Гонсалес
Піаніст Беніто Гонсалес – музикант вулканічної сили й витривалості, що грає переважно в манері Маккоя Тайнера, і для вражених глядачів цей концерт став можливістю вповні оцінити його потенціал. У пошуках порівнянь щодо його соло спадає на думку асоціація із виверженням вулканічної лави. Уже в першій композиції (власного авторства) вступна соло-імпровізація Беніто тривала 19 хвилин! Та й починає піаніст майже завжди з форте, ба навіть фортисимо, і спроможний тримати цей рівень упродовж усього соло та ще й додавати. Такий же «забіг» він повторив протягом концерту ще принаймні один раз, змушуючи публіку шаленіти від захоплення, і також в інших випадках лаконізму не прагнув.
Загалом тріо виконало шість композицій разом з виходом на біс: авторські Беніто Гонсалеса та Аркадія Овруцького, а також «Simone» Френка Фостера та «One Finger Snap» і «Dolphin Dance» Гербі Генкока. У кожній п’єсі довелося солювати й лідеру Аркадію Овруцькому – з повною віддачею, іноді з натхненням – демонструючи мало не весь арсенал своїх прийомів, адже інакше після бурхливих потоків Беніто рівень енергії було не втримати.
Аркадій Овруцький та Дейвід Годек
Замість заявленого у складі квартету Чарльза Гулда, Аркадій привіз на фестиваль нового барабанщика, 18-річного Дейвіда Годека, який гідно підтримав партнерів. Також на його рахунку два-три потужних соло, одне з яких тривало 9 хвилин. Тож можна сказати, доречно скориставшись спортивною термінологією, що у квартеті Аркадія Овруцького довга лава запасних.
«Атлетичний» стиль виконання у даному випадку зовсім не став на заваді музичній винахідливості. Зокрема, Аркадій любить застосовувати зміни ритмів, знаходити цікаві переходи й поєднання, особливо в коді, тобто завершенні твору. Так, «Dolphin Dance» Генкока в коді перетворився на «Giant Steps» Колтрейна. А в останній виконаній композиції («Pasturing» авторства самого Аркадія) кода затяглася на п’ять хвилин і становила собою заповзятий діалог між Девідом Годеком та його партнерами, що по черзі підкидали йому репліки, провокуючи знову і знову на продовження.
Перший день фестивалю завершив гурт американського саксофоніста Логана Річардсона «Blues People». Логан Річардсон (Logan Richardson) після запису 2016 року свого третього альбому «Shift» за участі Пета Метіні та Джейсона Морана (це награння стало помітною подією) вже деякий час мешкає у Парижі і співпрацює з європейськими музикантами. Зокрема його постійним партнером є український гітарист Ігор Осипов. Саме з ним Річардсон уже двічі був в Україні: в 2016-му на «Jazz Bez» та 2017-му на «Аlfa Jazz Fest» . Але власний проект він представляє в нашій країні вперше.
Гурт Логана Річардсона «Blues People»
Новий цьогорічний проект і альбом Річардсона «Blues People»-– цілковито новий крок у творчості музиканта, радикальна зміна стилю. Його перший альбом мав назву «Cerebral Flow», що можна перекласти як «потік свідомості» чи «потік думок», а словом cerebral, тобто «мозковий» в джазі прийнято характеризувати інтелектуальну музику. Тож якщо раніше він грав пост-боп інтелектуального характеру, то новий проект – це звернення до музичних традицій своєї малої батьківщини, Канзас-сіті, що його Річардсон вважає принаймні однією з колисок джазу.
Ігор Осипов у проекті Логана Річардсона
«Blues People» являє собою сплав джазу, блюзу та року, причому нерідко здається, що тут більше саме року, ніж джазу. Партнери Логана – крім Ігоря Осипова, це бас-гітарист Домінік Сандерс та барабанщик Райен Лі – створюють потужний електричний звуковий ландшафт (із включенням також фонозаписів), над яким підноситься пронизливий голос альт-саксофона Річардсона, котрий мало схожий на себе колишнього. На зміну закрутистим лініям прийшли довгі, чисті, прозорі ноти, що звучать наче викликання чи заклинання духів, або заклик до чогось. У пошуках подібного згадується насамперед «Love Supreme» Джона Колтрейна. Інші стилістика й настрій, але та сама духовна зосередженість, якась містична складова, властива гімну. А одна з композицій так і називається «Гімн людській справедливості» (Anthem to Human Justice). Здається, що ця по-справжньому пронизлива музика більша за музику. Вона ніби звертається до світу в містичному сподіванні безпосередньо вплинути, пробудити якісь зміни.
Саксофоніст Логан Річардсон
Про своє занепокоєння подіями в світі музикант гаряче говорив під час концерту між композиціями, і можна додати на основі особистого спілкування, що цими думками і пошуками відповіді на питання про свою відповідальність як музиканта Річардсон постійно живе і за межами сцени. Хочеться сподіватися, що цей альбом стане певним музичним «проривом» і не тільки на творчому шляху самого музиканта.
Другий день фестивалю особисто в мене зняв всі питання щодо нового майданчика. Прийшло впевнене відчуття, що саме тут звук повністю огортає тебе (а не долинає із високої і далекої сцени), а розкута, дещо ресторанна атмосфера зовсім не заважає, ба навіть цілком у дусі джазового фестивалю.
Тріо Давіда Гелбока
День розпочався із одного з найцікавіших, як на мене, представлених на фестивалі проектів – тріо «Random/Control» австрійського піаніста Давіда Гелбока. Уперше я почув Давіда п’ять років тому на фестивалі в Коктебелі, де він виступив соло фортепіано і вразив віртуозністю, стилістичною різноманітністю, легко поєднуючи стилі Кіта Джарретта, Телоніуса Монка, а ще ексцентричністю, почуттям гумору.
Ексцентричні мультиінструменталісти «Random/Control»
Взагалі музика і виконавство Гелбока – це політ фантазії, що не звертає уваги на жодні стильові та інструментальні рамки, бо постійно дивує винахідливим і незвичним використанням музичних інструментів. Партнери Гелбока є мультиінструменталістами й не поступаються Гелбоку здатністю до музичної ексцентрики. Йоганнес Бер грає на тубі, трубі, гармоніці, перкусії та інших інструментах, виконує бітбокс, тобто являє собою людину-оркестр, що видно неозброєним оком, оскільки на кожному коліні в нього прив’язані тарілочки й бубни, і він примудряється грати на тубі і двох перкусіях водночас. Андреас Брогер теж постійно переключається з бас-кларнета на флейту або тенор-, альт- чи сопрано-саксофони, а інколи грає одночасно на двох (як це робив славетний Роланд Керк).
Останній альбом тріо «Tour D'Horizon – From Brubeck To Zawinul» дещо незвичний для Гелбока, оскільки відходить від оригінальної музики й присвячений музикантам, які вплинули на Гелбока. Але версії джазових стандартів «In a Sentimental Mood» Еллінгтона, «My Song» Кіта Джарретта, «Take Five» Пола Дезмонда, «Spain» Чіка Корії, «Watermalon Man» Гербі Генкока і деякі інші менш відомі композиції (у тому числі одна авторська – присвята Есбйорну Свенссону) навіть складно назвати інтерпретаціями у звичному сенсі. Це радше деконструкції, оскільки вони нерідко перекомпоновують не тільки елементи музики, а й самі теми, а головне розкладають їх на багатство різних інструментів, влаштовуючи феєрверк голосів і тембрів, які, мабуть, ніколи не поєднувалися в одному ансамблі.
Давід Гелбок та Йоганнес Бер
Як відомо, ранні джазові музиканти розширили засоби музичної виразності, почавши використовувати нові засоби звуковидобування, зокрема так звані «брудні ноти». Гелбок у цьому сенсі лише повертається до карнавальних витоків джазу, і разом з партнерами, так би мовити, неймовірно розсуває клавіатуру за межі будь-якої визначеності. Гадаю, це справді оновлення веселого мистецтва джазу, що потроху академізується. І, можливо, невдовзі бути мультиінструменталістом стане нормою для джазових музикантів.
Другий концерт дня подарував зустріч з одним із найбільш універсальних вокалістів сучасної джазової сцени Вінксом, американцем, що мешкає у Парижі (до речі, Vinx – це скорочене ім’я Vincent, Вінсент).
Самобутній Вінкс
Вінкс розпочав свою світову музичну кар’єру 1990 року завдяки випадковій зустрічі і подальшій співпраці із Стінгом, враженим самобутністю Вінкса. Відтоді вокаліст випустив близько півтора десятка альбомів у найрізноманітніших складах і стилях. Але його найбільш самобутня манера – це спів а капела у супроводі перкусії власноруч.
Але на «Jazz Bez» Вінкс виступає разом з угорським гуртом «Silhouette»: Сілард Банаї – барабани, лідер, Марко Мілан Мілошевич – клавишні, Віктор Банаї – гітари, Кароли Драб – бас-гітара, Атила Заводі – саксофон. Ця співпраця склалася після спонтанної зустрічі на сцені Вінкса й Сіларда Банаї (Szilard Banai), якого вважають одним із найкращих барабанщиків Угорщини. Як кажуть самі музиканти, між ними виникла хімія, і от уже три-чотири роки вони грають разом, і наступного року має вийти перший спільний альбом. До речі, сама назва гурту має подвійний сенс. Вона містить перший склад імені Сілард, а «силует» має на увазі тло для постаті й аркоподібного імені Vinx.
«Silhouette» and Vinx
«Silhouette» and Vinx разом грають переважно мелодійний фьюжн чи просто поп-джаз (або smooth jazz). Угорський гурт своїм звучанням нагадує чимало популярних груп і музикантів, як от Spyro Jyra, Rippingtons, Девіда Сенборна, Дейва Коза (останній – улюблений музикант саксофоніста Атили Заводі).
Вінкс має надзвичайно сильний, глибокий і різнобарвний голос. Йому достатньо просто промовляти слова пісні, щоб вже наповнювати вібраціями залу. Це спів соул з характерною хрипкістю, що йде ніби з живота. Голос Вінкса, у залежності від настрою пісні, може нагадувати чи Рея Чарльза, чи Джо Кокера, чи Бі Бі Кінга, а чи Луї Армстронга. Вінкс однаково викликає мороз по шкірі, коли співає шаутс (тобто криком) і коли поринає в ліричну задумливість.
Вінкс – майбутнє джазового вокалу
Лише двічі Вінкс продемонстрував багатий, виразний скет. Він почав з довгої імпровізації, що виявилася вступом до «Summertime», виконаної до речі в блюзовому ритмі, близькому до інтерпретації цього стандарту Елома Джерро (вислів котрого про Вінкса як про майбутнє джазового вокалу часто цитують). І так само завершив – довгим і проникливим монологом в останній композиції.
Квартет Антоніо Флінти з Італії, що відкрив третій день фестивалю, – рідкісний випадок співдружності. Піаніст Антоніо Флінта (Antonio Flinta), чилійський емігрант, отримав освіту в Іспанії, осів у Римі, де знайшов партнерів і однодумців: контрабасиста Роберто Буччі й барабанщика Клаудіо Джоанніні, із якими грає вже 25 років. Рідкісна ця співдружність не тільки тривалістю, а й тим, що музиканти не беруть участі в жодних інших проектах, цілновито присвятивши себе в творчому плані (окрім викладацької роботи) тому напряму, який розробляють разом. Пізніше тріо стало квартетом, а саксофоніст Лучано Оролоджі приєднався до нього зовсім нещодавно.
Саксофоніст Лучано Оролоджі в квартеті Антоніо Флінти
Як погоджується Антоніо Флінта, він є, за відомим висловом, людиною однієї ідеї, і, мабуть, це таємниця самої творчості, яку він намагається виразити мовою музики. Квартет виконує переважно авторські композиції лідера. Цікаво, що чимало з них навіяні творами інших мистецтв: поетичними, літературними, живописними. Хоча лише торік музиканти випустили свій новий альбом «La Noche Arrolladora», на концерті прозвучала повністю нова програма, що свідчить про невпинну роботу творчої думки.
З перших акордів неважко було впізнати, що Антоніо Флінта – великий прихильник і послідовник стилю Маккоя Тайнера. Також у грі Флінти можна почути відгомін Гербі Генкока, Білла Еванса, Кіта Джарретта.
Піаніст Антоніо Флінта
Хоча більшості з композицій властива певна одноманітність «важкого» тайнеровського настрою, проте в цих рамках музика квартету відрізняється багатством ритмів, ритмічних фігур, причому не тільки в сенсі переходів, але й одночасності. Можна сказати, що всі музиканти грають у різному темпі, ритмі, чи в одному ритмі, але розставляють різні акценти. Особливо варто відзначити складну партію барабанщика Клаудіо Джоанніні, який веде одночасно декілька по-різному акцентованих ритмів. Не знаю, як це співвідноситься зі можливими літературними чи іншими джерелами, але найцікавіше тут спостерігати за цими розходженнями і сходженнями, несподіваними для них самих збігами. І усвідомлення того, що за цим стоять певні серйозні роздуми, можливо, літературні асоціації, теж щось додає до сприйняття.
Барабанщик Клаудіо Джоанніні
А от на завершення музиканти зіграли дві речі в дещо іншому настрої. Спочатку блюзову з дещицею фанку композицію з назвою, що не могла не знайти відгуку в публіки, - «Yellow Meets Blue». А на біс – щось про те, що «Ніякий вітер мене не зупинить» (мабуть, теж поетичний рядок) в афрокубинських ритмах.
Тріо Йонаса Камбьєна з Норвегії, здається, перша поява на «Jazz Bez» представників цієї країни. Норвезький джаз – особливий музичний світ, що, можна сказати, вимагає особливого слуху, налаштованого не стільки на ритм, скільки на якість звуків як звукового ландшафту, і цей гурт – дуже вдалий вибір для знайомства.
Піаніст Йонас Камбьєн
У складі тріо ще молоді музиканти (усім більш-менш за тридцять): піаніст Йонас Камбьєн (Jonas Cambien) – бельгієць, який уже десять років мешкає у Норвегії, саксофоніст Андре Роліхетен (Andre Roligheten) та барабанщик Андреас Вільдхаген (Andreas Wildhagen). Останні двоє – дуже досвідчені музиканти, яких часто іменують «зірками, що сходять» норвезького джазу. Утім, після другого альбому тріо «We Must Mustn’t We», який музиканти привезли до України, і численних схвальних відгуків у пресі, усе тріо, мабуть, можна вважати «зіркою, що сходить».
Саксофоніст Андре Роліхетен
Норвежці виконують музику, яка не піддається визначенню. Це доволі далеко від ритмічного джазу (байдуже, який ритм), але й не можна назвати вільною імпровізаційною музикою, оскільки певне ритмічне начало зберігається. Це повторення якихось вигадливих звукових комплексів, що складаються з окремих звуків, нот, або просто шумів, зародкових чи обірваних музичних фраз. Звукові комплекси змінюються, але відчуваються як повторення, що інколи частішає і навіть починає нагадувати танок. Так і підкидає.
Норвежці – справжні звукописці, що створюють картину зі звуків різних тембрів, характерів і висоти, уміючи надати їй певної гармонії, і їхнє володіння своєю палітрою вражає.
Барабанщик Андреас Вільдхаген
До речі, під час фестивалю у його організатора Маркіяна Іващишина виникла «шалена» ідея зробити тематичний фестиваль – присвяту Ігорю Стравінському – за три роки, в 2022-му, й запропонувати всім колишнім учасникам відповідно підготуватися. Першими, хто принагідно одразу отримав пропозицію, стали музиканти з квартету Антоніо Флінти. «Я вже думаю», – відповів чілієць. Норвежці також вже погодились. Отож, щось буде.
А поки що позаду перша половина «Jazz Bez», справді чудова шістка концертів, кожен із яких залишив враження захоплення чи відкриття, ба навіть прориву. І за творчим шляхом кожного з музикантів хочеться стежити і надалі.
А попереду ще шістка концертів і знову переселення на нові майданчики. Не знудишся.
Фото Юрія Юсупова
13.12.2018