Діброва В. Нове, сиве, різне. – К.: Смолоскип, 2018.
Перекладач Беккета, Воннеґута і Йонеску. Один з перших лауреатів конкурсу «Книга року ВВС». Письменник з упізнаваним стилем, вимогливий до себе, та від читацької публіки уваги до себе не вимагає: не бере участи в жодних літературних заходах, не проводить презентацій, навіть не нагадує про себе у соцмережах. Володимир Діброва – дивний фрукт на нашому літературному городі. Донецький – та й у Гарварді. У вісімдесятих роках створював рухівський осередок ув одному з київських вишів (через це довелося перейти на іншу роботу), а невдовзі потому полемізував з шістдесятниками щодо підходу в зображенні історії.
Буржуазний статус гарвардського небожителя унеможливлює його приєднання до наших літературних колгоспів. Даремно шукати творів Діброви в антології українських письменників Донбасу «Порода», хоча мюнхенську емігрантку Емму Андієвську в цій антології представлено. Вікіпедійна сторінка про Діброву давно застаріла і не подає інформації про те, що за останні десять років вийшло не мало не багато – п’ять книжок письменника: «Чайні замальовки», «Правдиві історії», «Переказки», «Чотири, три, два, один» і «Нове, сиве, різне». Між іншим, всі у різних видавництвах, що навряд чи свідчить про магнетичну тягу видавців до його імени.
Отже, «Нове, сиве, різне». Переважно таки нове, жодних раніше друкованих текстів я не зауважив. “Сиве” не завжди означає старе. Переважно у цій книжці мала проза, але є і жменя верлібрів, і трохи прози зовсім малої – її можна назвати есеїстикою, і авторські ілюстрації. Жанрова строкатість, за словами автора передмови Сергія Іванюка, не перешкоджає цій збірці бути “концептуальною і композиційною єдністю”, створеною “найкращим українським драматургом серед прозаїків”.
Книжка складається з трьох частин: «Діалоги», «Монологи» і «Сюжети». Головні герої «Діалогів» – антиподи: раніше чи пізніше вони виявляють свою несхожість, попри те, що є друзями, родичами або пов’язані між собою родом занять чи створені одне одним. У першому оповіданні «Той, що зіскочив, і Той, що лишився» двоє друзів шукають, як вирватися із тоталітарної задухи. Спосіб втечі, який вони обрали, – це карнавалізація, міфотворчість. Та в певний час спрацьовує ефективніший спосіб: шлях Того, що зіскочив, тобто зійшов з дистанції, тобто відійшов, – що метафорично може означати і шлях еміграції. Цим оповіданням Діброва вводить читача у коло традиційних для його творчости тем, серед яких далеко не останнім є питання адекватности вербалізації життєвого досвіду (зокрема, і засобами літератури). Питання, ясна річ, із тих, на які не може бути однозначної відповіди, а отже, над ним варто не лише думати, а й сміятися. От Діброва те й робить, що підштовхує читача і до першого, і до другого.
Якщо в першому оповіданні присутня атмосфера облуди, масового психозу (тоталітарне суспільство), то в другому – «Арсен і Паша» – герої вільні від такого тла, тут ідеться про стосунки в родині, про виховання. Головний герой на ім’я Паша обурений поведінкою свого онука, але стримує себе, бо життя навчило його, що силою (силою слова теж) можна викликати і протилежний результат: не переконати, не схилити на свій бік, а відштовхнути, спровокувати подальший рух наперекір. Його донька виросла цілком інакшою, ніж її вчив батько, але від того не менш людяною. Та й сам Паша колись, як «тільки-но усвідомив себе, зразу ж відкинув усе, чим його натоптували» (с. 38). Зважаючи на цей досвід, він схиляється до думки, що не варто наполегливо втручатися у виховання онука, потрібно просто терпіти й чекати. Тим більше, коли на власну досконалість покладатися не доводиться. Тож з віддаленої перспективи позиції діда та його онука однаково виправдані, між ними нема ієрархії. Онук звертається до діда просто “Паша”, рівність між ними підкреслена і в заголовку твору.
Обізнані з творчістю Діброви читачі знають, що одна з давніх його інспірацій – рок-музика. У цій книжці без неї теж не обійшлося. Але підхід тут інакший, ніж у «Піснях Бітлз». В оповіданні «Арсен і Паша» лейтмотивом звучить пісня «Ruby Tuesday» групи «Rolling Stones». Звичайно ж, герої сприймають її по-різному. Для Паші вона була і залишається відображенням хіпівської свободи, для онука ж – це попса, він просить її вимкнути. Молоде покоління має мати свою музику свободи, свої критерії для критичного переосмислення минулого.
Тема переоцінки мистецьких творів, переосмислення власного «я» присутня і в оповіданні «Художники». Двоє друзів-художників сповнені глибокої віри, що споглядання картини Рубльова «Трійця» призведе до їхнього просвітлення. Однак стається зовсім не те, на що вони могли розраховувати: високе (релігійне!) мистецтво не облагороднює наших героїв, а штовхає їх на шлях меркантилізму або розчарування й образи. Про що це оповідання? Напевно, про те, що життя непередбачувана штука, здатна розкривати наші приховані сторони, про те, що виховання – нескінченний процес, а дружба не мусить тривати довго.
Останнє оповідання першої частини теж стосується теми мистецтва. А ще – кохання. Діброва нарешті вводить у книжку фемінних персонажів. Згадану на самому початку твору безіменну аспірантку можна відразу й забути, натомість заявлених у заголовку Віру і Любов так просто з пам’яти не викинеш. Історія Віри – романтичний сюжет про любовну винагороду після низки драматичних подій. Віра – вигадка Любови, її літературне альтер его. Любов написала «Історію про Віру» для практичних занять з російської мови, цей сюжет перегукується з історією самої Любови, але відмінності суттєвіші, ніж перегуки. Любовна винагорода, котрою щасливо завершується романтична «Історія про Віру», у житті авторки якщо й була, то вже давно загубилася між інших подій. Художній твір досягає однозначно позитивної розв’язки: він і вона знайшли одне одного. А чи був би такий фінал позитивним, якби ним завершувалося життя? Напевно, ні. У житті все складніше, трагічніше і банальніше. Діброва – із тих авторів, котрі дуже чутливі до всілякої штучності, у тому числі і літературної, його літературні забави контрольовані цим відчуттям.
Другий розділ книжки – «Монологи», тексти справді виражають свідомість одного персонажа, та в цьому голосі часто присутні сумніви і діалектика. Ось «Ангкор-Ват»: у невимушеному публіцистичному стилі автор переказує інформацію про стан архітектурних пам’яток столиці кхмерського царства, аби наголосити на нерозривному зв’язку цивілізації із хаосом природи: «Дерева тиснуть на храми, але водночас вони й не дають їм завалитися». Протилежності – сходяться й міцно тримаються одне за одного. Завершується цей доволі сухий текст афористичним пуантом: «Тільки дичина і може врятувати імперію. Видно, тепер такі часи».
Або інший текст – «Одна хвилина», – в якому тема часу виходить на передній план. Конкретна ситуація: до оповідача зателефонували й запросили на коротеньке інтерв’ю – не більше однієї хвилини. І не було б у цьому нічого особливого, якби оповідач не задумався над питанням, щó ж можна встигнути сказати за такий проміжок часу. Спершу йому здалося, що треба бути дуже добре підкутим інтелектуально, аби втиснути весь свій досвід у хвилину розмови, та потім він розуміє, що для узагальнення досвіду необхідна відстороненість, дистанція, тоді як він надто заанґажований, занурений у справи, у такому стані найадекватнішою реакцією людини мав би бути крик.
Але вернімося ще раз до дерев – у «Монологах» вони фігурують надто часто («Ангкор-Ват», «Нотатки натураліста», «Забагато щастя», «Дерева»), щоб обійтися однією згадкою. Дерева дуже органічно розповнюють теми людських стосунків, свідомости, естетичних відчуттів, хóду історії. У другій частині «Нотаток натураліста», що є, по суті, коротким есеєм, автор розмірковує над сезонною зміною кольорів листя, але основна теза твору («висновком» її не називаю, бо подана у формі припущення) стосується естетичної свідомости людини: «Наші очі здатні сприймати красу лише дрібними дозами, вибірково й за мить до її згасання».
В оповіданні «Дерева», що завершує «Монологи», Володимир Діброва звертається до свого київського минулого. Починається сюжет наприкінці п’ятдесятих років ХХ століття, коли оповідач зовсім юним поселяється у будинку на Печерську – житло для молодих партійних кадрів (серед таких мав честь бути й оповідачів батько), зведене на місці старого цвинтаря. Завершується ж у двотисячних, коли замикається батькове життєве коло (оповідач приїхав на похорон), позникали друзі, порожніють квартири, а дерева повсихали, пора їх викорчовувати. Майбутнє колись рідної території бачиться оповідачеві як сценарій реваншу того минулого, що у п’ятдесятих було так брутально винищено й витіснено у непам’ять.
Третя частина книжки називається «Сюжети». Це ніби само собою зрозуміло, що в книжці прози сюжети мають бути. Діброві ж, очевидно, йшлося не про наявність сюжетів, а про їх постання, зародження. Часом складається враження, ніби письменник хоче нас переконати, що його друзі швидше написали б оповідання, ніж він. Але його спротив перед письмом не може не викликати поваги. Бо письменник – то той, хто викреслює, хіба ні?
«Приятель знає, що я збираю всякі історії, а тоді видаю їх за свої», – читаємо в першому з сюжетів, про коваля, що емігрував до США з Одеси. Приятель розповідає про коваля, який є його знайомим, постачає оповідача матеріалами, дає підказки, як можна повести сюжет, а у відповідь чує: «Але ж я не можу писати про те, чого не знаю і чого сам не зазнав».
Серед текстів про постання тексту виділяються, крім згаданого «Коваля з Юти», «Відбраковане» (назва говорить сама за себе) й «Телефонна книжка». «Телефонна книжка» – фінальний акорд, у якому зі списків прізвищ у телефонному довіднику прокльовуються портретні характеристики, сюжети. Але Діброва не з тих, хто став би грати м’язами й витворювати із цих сюжетиків цілісну структуру. У «Відбракованому» письменник подає низку незавершених текстів, а в дужках ще й коментарі, чому ці тексти відганджовані. Частина тих іронічних зауважень і справді відображають авторську поетику («немає описів природи. Те саме й відносно портретів»).
Тематично книжка «Нове, сиве, різне» продовжує розвиток вже знайомих мотивів творчости Діброви. Йдеться передовсім про зв’язок з його прозою двотисячних, помітне місце в якій посідає тема свідомости емігрантів із пострадянського простору, шукачів щастя в Америці. Іронічне світобачення, що було визначальною рисою його писаних в шухляду ще за комуністичних часів текстів – тих, про котрі Роксана Харчук у монографії «Сучасна українська проза: Постмодерний період» писала, що вони стали «чи не найпотужнішим поштовхом до подальшого домінування іронічного стилю», – тепер не таке очевидне, та все ж наявне, і воно спрямоване як у бік постколоніальної свідомости, так і в бік американського трибу життя, як у бік фемінізму, так і в бік маскулінности.
Письменницький погляд не обмежений жодними ідеологічними установками, це погляд людини з широко розплющеними очима, для якої будь-які викривлення здорового глузду видаються вартими фіксації. Людини зі стереоскопічним баченням світу, «винятково спостережливої і уважної до деталей» (О. Ірванець). Можливо, що наголос на іронії у цій рецензії навіть перебільшений, можливо, варто говорити в першу чергу про екзистенційні проблеми у творчості теперішнього Діброви. Про те, що є надто людським за будь-яких умов: про пошук гармонії і розмаїті дисбаланси; про потяг до краси й про меркантильні інтереси понад усе; про життя як несправедливість і життя як дар…
Незважаючи на жанрову строкатість, книжка справляє враження цілісної структури, у ній є достатньо гачків, котрі в’яжуть між собою певні тексти на рівні теми, проблеми чи стилістики. Скажімо, вірш «Неможливо стояти на одній нозі, коли вітер трощить дерева», який можна назвати прологом до всієї книжки, тематично пов’язаний з передостаннім текстом «Сезон ураганів», а перше оповідання «Той, що зіскочив, і Той, що лишився» стилістично споріднене з фінальною «Телефонною книжкою».
Безумовно, ця книжка не для всіх, любителям романтичних любовних історій вона навряд чи сподобається, зате тим, хто шанує іронічне письмо, хто читає сучасну поезію, її можна і треба рекомендувати. Намагатися ковтнути її притьмома не варто. Красу письма, як і будь-яку іншу, краще споживати дозовано, – радять натуралісти.
P.S. Це не має прямого стосунку до збірки «Нове, сиве, різне», але має стосунок до автора книжки. В інтернеті гуляє інформація про те, що в 1982 році студенти київського Інституту іноземних мов поставили під керівництвом молодого викладача Володимира Діброви «Носорогів» Ежена Йонеску. Але може не всі читали том спогадів Світлани Кириченко «Люди не зі страху», де серед іншого є згадка і про Діброву. Син Світлани Кириченко Сергій грав у тій виставі роль Професора. Та це лише претекст, важливіше те, що сталося через пів року після постановки. Квітень 1983 року, кілька днів перед тим на інститутських комсомольських зборах було прийнято рішення про виключення Сергія з комсомолу й передання справи у ректорат для процедури виключення з інституту. Довкола нього – остракізм, зневага, кпини. І раптом така сцена. Сергій самотньо стоїть у коридорі, його одногрупники тримаються на відстані від нього, тут з’являється Діброва, підходить до переслідуваного студента, простягає руку і голосно, щоб усі чули, каже слова, котрі Світлана Кириченко наводить жирними літерами: “Вітаю, Сергію! Мені переказали, що три дні тому в нашому інституті знову грали «Носорогів». І на цей раз ти зіграв Беранже. Радий за тебе. Ще раз вітаю!” (Для тих, хто не в темі: Беранже – це єдиний герой п’єси Йонеску, що в умовах масового психозу не піддався і залишився людиною.) Слова Діброви, пише Світлана Кириченко, були як бомба, що розбила кригу остракізму: після них Сергієві однокурсники стали знову з ним спілкуватися, і з інституту його не було виключено.
12.12.2018