HOMO SAPIENS ЧИ HOMO DEUS?
V-й відкритий семінар з «Богословського авангарду»
Частина ІІ.
У першій частині семінару ми зробили короткий огляд книг Ювала Ноя Гарарі, виокремивши ключові його ідеї. Існують три типи реальності: суб’єктивна, об’єктивна й інтерсуб’єктивна. Остання складається з великих оповідей про богів, нації і корпорації, які володіли здатністю об’єднувати людство. У ХХ столітті людству вдалося подолати три головні проблеми: голод, епідемії та війни. ХХІ століття ставить нову тріаду завдань – досягнути безсмертя, щастя, божественності. Вони перевершують людські можливості, тому стосуватимуться лише тих, хто буде спроможний їх оплатити. Внаслідок цього з homo sapiens виокремиться новий біологічний вид надлюдей – homo deus. Це і є та нова оповідь, котру пропонує людству Гарарі. Адже, на його думку, вперше за всю історію людство залишилося без жодної оповіді. Насправді пропозиція Гарарі частково нагадує класову теорію марксизму, нацистську теорію про расу надлюдей, а також старозавітні оповіді про два дерева із книги Буття. Головна риса ХХІ століття – це стан невизначеності, в якій дійсними є лише постійні зміни. Тому будь-які спроби передбачити майбутнє будуть далекими від істини. За таких умов виникне нова релігія – датаїзм, тобто релігія, в якій молитимуться Великим Даним, а за найвищу цінність вважатимуть уже не людину, а потік інформації. Внаслідок цього можуть виникнути цифрові диктатури, які зроблять більшу частину людства непотрібною, забезпечивши вічне божественне життя для жменьки еліт. Але перш ніж це станеться, завдяки поєднанню кібер- і біотехнологій, органічну операційну систему людей гакнуть. За це несуть відповідальність біологи, як дійшли висновку, що організми – це алгоритми. ХХІ століття буде достоту Saeculum Obscurum, тобто темним століттям, справжнім Кіберсередньовіччям. Внаслідок цього цілковито зміниться система освіти, переорієнтувавшись від традиційного накопичення знання до розвитку властивостей людини, необхідних для виживання в складних умовах, себто: гештальт-сприйняття, висока ментальна гнучкість і величезні резерви емоційної рівноваги. Цих характеристик можна досягнути за рахунок духовних вправ, щоденної практики медитації. Особисто Гарарі як послідовник буддійської школи медитації Віпассана залишається без жодної оповіді. Якщо ж нам кортить відрізнити реальність від вигаданого, слід дати відповідь на головне запитання: «Чи здатний центральний герой оповіді страждати?» – на яке християни мають упевнену відповідь.
Три сценарії опору
Тепер переходимо до другої частини нашого семінару, а саме до трьох сценаріїв опору. Попри те, що Гарарі закликає до спокою і внутрішньої рівноваги, його прогнози таки викликають занепокоєння. Задовго до появи його книг почали з’являтися перші прояви реакції на небезпеку фатального союзу кібер- і біотехнологій. Мова йтиме не про футуристичні прогнози, а події з минулого століття, з яких на сьогодні можемо виокремити три сценарії: радикальний, анархістський, консервативний.
Про американського математика, дивака-самітника й терориста за сумісництвом з милозвучним, до болю знайомим польським прізвищем Качинський, зазвичай не дуже полюбляють говорити. Наприкінці минулого століття він створив прецедент, від якого аналітики з питань тероризму наче досі не можуть отямитися. Теодор Качинський був дитиною-вундеркіндом польських емігрантів з Чикаґо. Вже у двадцять років мав за плечами Гарвард, і видавалось, що на молодого успішного математика й доцента університету в Берклі чекає подальша блискуча кар’єра науковця з перспективою на лауреата Нобелівської премії. Натомість якби згадану премію давали за тероризм та креативність у винайденні вибухових пристроїв, її слід було б вручити саме Теду Качинському. А чому б ні? За іронією долі, найвідомішу в світі премію в царині науки і літератури названо на честь Альфреда Нобеля, чиїм головним винаходом була саме вибухівка – запатентований у 1867 р. динаміт, що виконав роль стартапу в стрімкому просуванні бізнесу успішного підприємця. Про це варто пам’ятати щоразу, коли заходить мова про загрози тероризму.
Не встигнувши попрацювати на посаді доцента одного з найпрестижніших університетів, Тед Качинський раптово покидає цивілізований світ, усамітнившись у горах штату Монтана. А з 1976-го по 1995-й, тобто майже двадцять років, він тероризує США, висилаючи вибухівку потенційним жертвам поштою. Качинського важко назвати терористом у буквальному значенні цього слова, адже його напади були цільовими й адресованими тим, чия діяльність завдає шкоди людині й природі. Якби Качинський народився століттям швидше, він би неодмінно надіслав пекельний лист Альфреду Нобелю, чий винахід знищив сотні тисяч людей, зруйнував стільки ж живописних скелястих ландшафтів і русел річок.
На певному етапі Качинський вирішує припинити терористичні напади за умови, що провідні американські видання опублікують його маніфест «Індустріальне суспільство та його майбутнє», відомий ще під короткою назвою як «Маніфест Унабомбера». «Індустріальна Революція та її наслідки були нещастям для людства. Вона збільшила тривалість життя для тих, хто живе у "розвинених" країнах, але вона ж і дестабілізувала суспільство, зробила життя беззмістовним, підкорила зневірі, розповсюдила психологічні страждання (а в країнах Третього світу також і фізичні) та спричинила серйозні збитки живій природі. Подальший розвиток технології ще більше погіршить ситуацію. Це спричинить ще більшу зневіру людей та паплюження живої природи, це, ймовірно, призведе до більших соціальних потрясінь та психологічних страждань і може призвести до збільшення фізичних страждань навіть у "розвинутих" країнах», – так розпочинає свій маніфест Качинський.
На підтвердження процитованого першого пункту маніфесту Унабомбера подаю ілюстрацію до композиції сучасного автора електронної музики, що демонструє нашу обтяжену електронікою цивілізацію (Див: Forest Swords. «Crow»). Якщо до ілюстрації долучити ще й музику – все разом справляє гнітюче враження майже на межі депресії. Саме так виглядає світ, що виник внаслідок Індустріальної Революції. Супроти такого світу і повстає Качинський. Тож коли його рідний брат прочитав маніфест, одразу впізнав ідеї дивака Теда й сповістив поліцію, яка схопила останнього після кількамісячного спостереження. Мабуть, не йняли віри, що цей самітній дивак може бути терористом. Як зазначав вище, про Качинського не надто полюбляють говорити. Позаяк казус Унабомбера – ляпас передусім поліції й спецслужбам, які в його випадку виявилися цілковито безпорадними. Звісно, окрім математичного генія Теда, який дозволяв передбачити й прораховувати все до деталей, слід врахувати і той факт, що розрив зі всіма технологічними засобами цивілізованого життя робить лісового відлюдника людиною-невидимкою в цивілізованому просторі. І що активніше спецслужби звикають до спостереження у кіберпросторі, то більшою є ймовірність, що вони згодом цілковито втратять здатність бачити тих, хто опиниться за його межами.
Назагал, аналітикам значно простіше говорити про загрозу ісламського фундаменталізму, скликаючи світові форуми з проблем глобальної безпеки. Навіть Гарарі звертає увагу на перебільшення факту загрози тероризму з боку ісламістів. Шок, який викликає невеличка атака терористів, пов'язаний із дуже низьким рівнем політичного насильства, якого вдалося досягнути західноєвропейським державам: «Вбивство кількох осіб у Бельгії значно більше привертає увагу, ніж сотні вбитих в Нігерії чи Іраку. Тому звучить парадоксально, що саме успіх сучасних держав у запобіганні політичному насильству робить їх особливо вразливими перед тероризмом» (ХХІ, 211).
Однак Гарарі нічого не згадує про випадок Качинського. А даремно, позаяк значна частина маніфесту Унабомбера відведена критиці лівацтва. Щоправда, Качинський відчуває певну трудність із намаганням дати відповідь на питання «що таке лівацтво?», адже: «Сьогодні лівий рух фрагментовано, і не ясно, хто може називатися істинно лівим. Коли ми говоримо про ліваків у цій статті, ми маємо на увазі головним чином соціалістів, колективістів, прихильників "політкоректності", феміністок, захисників гомосексуалістів та захисників інвалідів, а також активістів захисту прав тварин і тому подібних». Не лише за своєю нетрадиційною орієнтацією, а й за психологічним типом Гарарі у класифікації Качинського потрапляє в категорію ліваків. Цікаво, що окремі пасажі з маніфесту Унабомбера майже дослівно переписав у свій маніфест норвезький терорист Андерс Беринг Брейвік. Про нього Гарарі також нічого не згадує, хоч, судячи із кількості жертв представників молодіжного крила норвезької лівоорієнтованої робітничої партії, саме Брейвік в одній із найуспішніших західноєвропейських країн відродив політичне насильство.
Тим часом у випадку Качинського трапилося те, що жодним чином не могло статися у випадку Брейвіка чи інших терористів. Відразу після публікації маніфесту Унабомбера утворилася ціла партія його прихильників, яка, парадоксально, складалася з тих, кого Качинський найбільше ненавидів – з інтелектуалів і науковців, що займалися розробками нових технологій. Останні не лише покликаються на написані Качинським у в’язниці найстрогішого режиму книжки, а й заохочують широку громадськість читати маніфест Унабомбера. Щоби не ходити далеко за прикладом – український айтішник і блогер, який працює в Берліні, в числі п’яти книг, які слід обов’язково прочитати, називає книжку Ювала Ноя Гарарі «Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього» і маніфест Теодора Качинського «Індустріальне суспільство і його майбутнє». Останнє Савка аргументує так: «Читаючи цю книжку, ви, напевне, як і я, поставитесь доста скептично до частини висловлених тез, але варто розуміти, що такого роду думки з часом виникатимуть у людей все частіше. Релігійний фанатизм, який зараз є основною причиною терактів, зрештою відійде у минуле, а от фанатизм інтелектуальний, побудований на раціональних доводах, може спричинити для людства, яке рано чи пізно об’єднається, набагато більше проблем». Чи піднімають це питання на безпекових форумах? Можливо, тема релігії датаїзму і загрози цифрової диктатури є саме тією проблемою інтелектуального фанатизму, що ґрунтується на раціональних доводах?
Попри те, що Теодор Качинський, а разом з ним і Адрес Брейвік, намагалися охарактеризувати свої терористичні атаки як «вимушені», бажаючи вказати на небезпеки значно більшого масштабу з неймовірною кількістю жертв у майбутньому – вбивство людей ніколи не мало і не матиме виправдання. Чи можна якимось чином протистояти цифровій диктатурі безболісним способом, без терактів? Такий шлях запропонував австралієць Джуліан Ассанж – інтернет-активіст і засновник сайту журналістських розслідувань «Wikileaks». У книжці «Шифропанки: Свобода і майбутнє інтернету» закликав взяти в руки криптографічну зброю – методику шифрування текстів і повідомлень. Шифропанками називають тих, хто пропагує використання криптографії з метою досягнення суспільних і політичних змін. Ассанж попереджає, що сьогодні Інтернет – це загроза для всієї людської цивілізації, реалізація антиутопії – об’єднання непідконтрольних нікому спецслужб з транснаціональними корпораціями. Протистояти цій системі покликані шифропанки, спираючись на гасло: «Приватність для слабих і прозорість для сильних». Тому ті, хто почуваються беззахисними перед психологічним насильством і тотальним контролем з боку транснаціональних корпорацій, повинні навчитися шифрувати свої приватні дані. Видається, в цьому є сенс, позаяк і Гарарі вважає, що «особисті дані – це найцінніший ресурс», який ми без вагання віддаємо корпорації Google за електронну пошту і доступ до відео смішних котиків (HD, 418). З іншого боку, не варто забувати, що Ассанж розпочинав як хакер, зламавши у 1991 р. сервер канадської телекомунікаційної компанії Nortel, за що і був заарештований разом зі своїми спільниками. А у 2010-му відома гакерська група «Anonymous» відреагувала на вже інший арешт Джуліана Ассанжа масовими кібератаками на платіжні системи, банки, сервери урядів і політичних діячів. Натомість Росія відповіла на цей арешт, висунувши Ассанжа у 2010-му кандидатом на Нобелівську премію миру. Утім, стратегія, яку він пропонує, найімовірніше, призведе не до миру під оливами, а навпаки до форми тероризму, який Гарарі називає тероризмом майбутнього – себто до кібертероризму, в тому числі ядерного тероризму і біотероризму (ХХІ, 213). Якщо пригадаємо нещодавні події в Британії і Голландії – до всіх трьох форм тероризму майбутнього вже тепер причетна Росія. Також не варто забувати, що батьківщиною тероризму як явища є саме Росія (Див.: Борис Савенков. Воспоминания террориста. Вече 2016).
Найбільш відомою структурою, що сьогодні презентує консервативний сценарій опору в епоху Кіберсередньовіччя, є «Прелатура св. Хреста і Діло Боже», більш відома за короткою латинською назвою Opus Dei. Прелатура є світським інститутом богопосвяченого життя Римо-Католицької Церкви, а засновником Opus Dei є св. Хосе-Марія Ескріва де Балягер.
У більшості організація Opus Dei викликає асоціації з екранізованим романом Дена Брауна «Код да Вінчі», в якій прелатура зображена як небезпечна тоталітарна секта. Внаслідок цього Opus Dei навіть зверталася із судовими позовами супроти автора. Тим часом Opus Dei – це не чернечий орден, а організація, що на 70% складається з мирян у подружжі. Решта становлять миряни, які вирішили жити в целібаті. Священики становлять абсолютну меншість. Основною духовною засадою прелатури є заклик св. Хосе-Марії шукати святості у щоденному, звичайному житті. Тому члени прелатури ніколи не афішують своєї причетності до Opus Dei – до тієї міри, що можемо їх мати серед своїх друзів, викладачів, співробітників і навіть про це не здогадуватися. Саме це викликає найбільше критики і підозр щодо тоталітарного характеру організації. Тим більше, що під патронатом Opus Dei є багато освітніх закладів, лікарень, інститутів, наукових центрів. До найвідоміших належить Папський університет св. Хреста в Римі та Університет Наварри у м. Памплона (Іспанія), який заснував особисто св. Хосе-Марія у 1952 р. Останній має дуже розгалужену мережу факультетів: від архітектурного, юридичного, освіти й психології, природничих наук до церковної філософії й богослов’я, не рахуючи низки дослідницьких інститутів та бізнес-шкіл. Більш ніж упевнений, що всі ці проблеми, про які згадує Гарарі і яких торкнулися в цьому семінарі, також належать до сфери зацікавлень дослідницьких центрів університету з питань розвитку технологій і проблем комунікації. Але при цьому слід пам’ятати, що за лаштунками Університету Наварри стоїть прелатура Opus Dei зі строгою дисципліною й розробленою системою стійкої духовної формації, здатної протистояти викликам у сучасному світі. Звичайно, така діяльність прелатури багатьох насторожує, не бракує критиків всередині самої Римо-Католицької Церкви. До числа найбільш запеклих критиків Opus Dei належить американський ліберальний теолог, єзуїт Джеймс Мартін. До речі, видавництво «Свічадо» цього року видало вже дві книги останнього: «Сім останніх слів Ісуса» та «Ісус». Остання книжка – бестселер газети «Нью-Йорк Таймс».
Про інший бестселер «Нью-Йорк Таймс» «Шлях Бенедикта» – книжку американського консервативного письменника і публіциста Рода Дрегера, вперше довідався зі статті «Бути Церквою сьогодні» журналіста й дослідника історії патріархального руху УГКЦ Анатолія Бабинського (Див. Патріярхат, число 2, 2018). Основна ідея книжки Дрегера полягає в тому, що Церква програла битву за культуру. І не просто програла – Церква стала частиною обслуговуючого персоналу споживацького суспільства. Це не песимізм у стилі «все пропало», радше спокійна констатація факту, яка спонукає до творчого пошуку нової стратегії християнського життя. Але, як натякає назва книги, нове – це забуте старе. Шкода, що Анатолій Бабинський не зробив якогось ширшого представлення книги Дрегера в контексті актуальної церковної ситуації на Американському континенті. Бо навіть на тлі того мінімуму, що сказав Бабинський про основні ідеї Дрегера, відчуваємо, наскільки обмеженою і блідою в духовному сенсі є релігійна атмосфера України, деградована пострадянськими академічними релігієзнавцями й церковними аналітиками до рівня бюрократичних проблем «автокефало-томосознавства». А у порівнянні з проблемами, згаданими в контексті книжок Гарарі, труднощі із наданням Томосу українському православ’ю виглядають дрібними й жалюгідними, не кажучи про екуменічні перспективи, які розгледіли церковні аналітики в цьому бюрократичному процесі.
Поставлене Дрегером питання про Церкву як частину обслуговуючого персоналу споживацького суспільства звучить попередженням на тлі патріотично-патетичних лозунгів у стилі «Українській державі – українську Церкву». Для порівняння, в російському контексті Міхаіл Епштейн говорить про таке явище, як поп-релігія – себто продукування релігії для масового споживача. Аналогічно до поп-музики, релігійна обрядовість, лягаючи на атеїстичну основу, поширюється за межі храму, трансформуючись у легкий прибутковий товарообіг. Капітал, здобутий з товарообігу поп-релігії, лягає на рахунки релігархів – особливого типу влади, який об’єднує церковну ієрархію з державною. Тобто релігарх – це вищого рангу релігійний діяч, який належить до кола вибраних правлячої еліти держави. Сам термін «релігарх», підкреслює Епштейн, з’являється в 2009-му майже одночасно з інтронізацією Кіріла Гундяєва (Див.: Религия после атеизма. Новые возможности теологии. Москва 2013, с. 156–157). Отож, борячись за незалежність від російського впливу, чи не прагне Україна скопіювати релігархічну модель російського православ’я?
Тим часом, «Шлях Бенедикта» – це не лише дуже вдала назва книги, а й сильна метафора, що поєднує духовний радикалізм початків західного чернецтва св. Бенедикта і пророчі слова молодого о. Йозефа Ратцінґера (Папа Бенедикт XVI) про Церкву: «Із нинішньої кризи вийде Церква, яка багато втратить. Вона стане нечисельною і муситиме розпочати заново, більш-менш від початків (…). Разом зі зменшенням числа своїх вірних вона втратить також більшість суспільних привілеїв. Розпочне заново від малих груп, від рухів і меншості, яка заново поставить віру в центр досвіду. Вона буде більше Церквою духовною, яка не припише собі політичного мандату, фліртуючи раз із лівими, а раз із правими. Вона буде вбога і стане Церквою вбогих». Звідси друга провідна ідея «Шляху Бенедикта»: зосередившись на невеличких спільнотах, Церква повинна врятувати якісні прояви духовного життя, що жевріють в окремих її середовищах. У цьому контексті знову пригадую сказане Гарарі, що на відміну від релігії (точніше – поп-релігії, яка прагне нав’язати світовий порядок), духовність навпаки шукає шляхи втечі від нього. Саме такою була стратегія відомих Отців Єгипетської пустелі, включно з пізнішими засновниками великих чернечих орденів, на кшталт св. Бенедикта Нурсійського. Зайве говорити, що з огляду на серйозну кризу, яку переживає Римо-Католицька Церква в США, особливо в Пенсильванії, «Шлях Бенедикта», рівно ж як і пророчі слова Йозефа Ратцінґера, можуть вже сьогодні стати реальністю, яка змусить Церкву повернутися від поп-релігії до духовного життя. Ніщо так не сприяє духовному оновленню Церкви, як хороший апокаліпсис. В України, очевидно, все ще попереду…
«Радикальна готика» – це не лише конструктивістська складова богословського авангарду. Як і «Шлях Бенедикта», «Радикальна готика» – це сильна метафора, за лаштунками стоїть духовний радикалізм і християнська безкомпромісність. Саме такі асоціації викликає знайомство з перлинами європейської готичної архітектури. Навіть в епоху високих технологій готичні собори не перестають нас дивувати силою творчого задуму. В основі стрімкого злету людського духу, втіленого у стрілчатій конструкції готичної архітектури, незбагненне Таїнство Воплочення Ісуса Христа, внаслідок чого людська природа впритул наблизилася до божественної. «Другий Адам (себто Ісус Христос, – прим. О.Г.) трансформував Боже творіння і наділив людину новою могутністю творця, незнаною для першого Адама. Для християнина “воплочення” означає, що вся матерія в певний історичний момент наново створюється, а “поточна” матерія підлягає майже надлюдській трансформації», – зазначає Маршалл Маклюен. Останній, на відміну від агностика Гарарі, був віруючим, тож процес еволюції людини від homo sapiens до homo deus закорінений у його християнському світогляді. Цікаво, що християнське визначення homo deus подав не хто інший, як митрополит Андрей Шептицький: «Християнське життя є іконою Христа. Кожна ікона є ділом чоловіко-Бога (homo-Deus, – прим. О. Г.), себто чоловіка, що в ньому Бог мешкає як животворча, оживляюча, побуджуюча, провідна життєва сила» (Див.: «Дар П'ятидесятниці»).
На сьогодні «Радикальна готика», на відміну від «Шляху Бенедикта» (не кажучи про Opus Dei), ще перебуває на стадії свого формування, яке відбувається на очах студентів, викладачів і працівників УКУ практично з 2013 р. Це означає, що це не богословський продукт, запозичений із досвіду життя Церкви на американському континенті, в Британії чи пак Іспанії, який ми ретранслюємо на українське тло «із почуттям великого захоплення чимось, що відбувається десь, але не у нас». Це оригінальний пошук духовних практик в умовах епохи Кіберсередньовіччя, тут і тепер, себто в Україні, у Львові.
До речі, політики полюбляють вихваляти Україну як рай для розвитку IT-галузі, в тому числі Львів – як місто, в якому після Києва чи не найбільше ІТ-компаній, в тому числі УКУ – де все частіше чуємо про амбітні плани розвитку як технологічного університету. На перший погляд, мали б цьому вельми радіти. Але після прочитання книжок Гарарі розуміємо, що підстав для великої радості небагато, зате багато підстав очікувати найближчим часом великі соціальні потрясіння (порівняй: zbruc.eu/node/83491). Адже розвиток IT-компаній означатиме наявність в Україні, Львові, в тому числі УКУ, жменьки людей, які продукуватимуть «хмару», отримуючи за це захмарні зарплати. І решти людей, які ще якийсь час годитимуться на експлуататорські умови копійчаної зарплатні, допоки не потраплять у категорію непотрібних. Тобто якщо на Заході, чи в тому ж таки Ізраїлі, це ще не дуже відчутно, категорія непотрібних людей в Україні неймовірно зростає і зростатиме. Що робити з непотрібними? Посадити на наркоту (мури Львова розписані цинічними адресами «кладів» на кшталт @xxxxx) і за комп’ютерні ігри? «Бачили зомбі, що чалапають вулицями з обличчям, приклеєним до смартфонів? Як гадаєте, це вони контролюють технологію, чи вона керує ними?» – запитує Гарарі (ХХІ, 328). Їх зустрічаємо повсюдно, в школах, університетах, в транспорті. Навіть головні герої першого більш-менш якісного українського молодіжного серіалу «Школа» – ті самі зомбі, обличчя вчителів і їхніх учнів повсякчас втуплені в екрани смартфонів на тлі постійних сигналів SMS-повідомлень. Ми бачимо, але вже не думаємо, позаяк це наше природне довкілля, вир, в якому перебуваємо і наче вже й не відчуваємо.
Натомість усвідомити, побачити, відчути може допомогти лише духовне життя і духовні практики. Це і є ключове питання, на яке в рамках богословського авангарду має дати відповідь його конструктивістська складова – себто «Радикальна готика». Очевидно, що богословський авангард немислимий за межами християнської, церковної культури Божої присутності. Відповідно, виникає питання, на яку антропологічну складову духовності слід зробити акцент. Колись у Церкві була популярною стратегія пристосування до актуальної культури, до її сучасних засобів. Якщо були популярними комікси – катехитичні підручники розробляли у стилі коміксів про життя Ісуса і апостолів. Якщо молоді подобалося бринькати на гітарі – слід було написати відповідні релігійні пісні й виконувати їх у церкві під гітару. Якщо молодь сидить в інтернеті – отже її слід «лапати» в соцмережах різними дискусійними групами або розробити комп’ютерні ігри на базі старозавітних чи євангельських історій і т. д. Тепер така схема вже не працює. Тепер Церква може вплинути лише за рахунок побудови простору релігійної культури на основі радикальної альтернативи до існуючої, а не навпаки. (Звичайно, я маю на увазі меншу частину Церкви, яка ще зберегла ознаки свідомості, не поринувши в бюрократичну ілюзію «томофенії»). Якщо тепер більшість інформації сприймаємо за рахунок очей прикутих до екранів смартфонів і ноутів, альтернативна релігійна культура має бути побудована на пробудженні й розвитку аудіотактильних властивостей людини. Останні сьогодні притуплені домінуючою візуальною культурою. Розбудова духовних практик і релігійної культури на базі аудіотактильної культури і є провідною темою «Радикальної готики». Але це питання залишаю відкритим для подальших семінарів і дискусій.
Оскільки Гарарі закінчує свою книжку 21 урок для 21 століття розділом «Медитація», моїм бажанням є також закінчити свій семінар коротенькою медитацією. Але перш ніж послухати фрагмент з Третьої (героїчної) симфонії Л. ван Бетговена у виконанні оркестру Берлінської філармонії під диригуванням геніального Герберта фон Караяна, декілька пояснень. «Теологія слуху» – це єдиний богословський термін, який зустрічаємо в «Проективному філософському словнику», укладеному за редакцією М. Епштейна. Ми звикли говорити про Боже Слово. Оскільки Бог вже все сказав через свого Сина Ісуса Христа, сьогодні він мовчить. Проте мовчання його активне, тобто вся наша реальність пройнята Божим слухом. Бог достоту вслухається в нас, щоби насамкінець сказати своє останнє слово, свій «Амінь» на зорі воскресіння до вічного життя. Можливо, саме через те творче вслуховування в нашу реальність Бога часто порівнювали з диригентом, який диригує світом відповідно до партитури Божого задуму. Покликання диригента дуже схоже на покликання священика. Переважно думають, що бути диригентом легко, рівно ж як і священиком: треба лише махати паличкою в ритм музики, виконуючи роль декорації для оркестру, який може цілком справитися і без помочі диригента. Схоже думають і про покликання священика: це побожно, умиротвореним тоном і єлейним голосом з книжки читати службу Божу й інші молитви. Насправді бути диригентом і бути священиком означає достоту важку внутрішню духовну роботу. Диригент диригує не руками, які в цьому випадку виконують другорядну роль. Диригент диригує своїм внутрішнім духовним єством. Його праця нагадує молитовну практику аскетів-ісихастів. На рівні умовому він тримає партитури всіх інструментів одночасно. Такий гештальт пересічній людині важко уявити, адже мозок диригента виконує неймовірно складну когнітивну функцію, пов’язану з трансформацією кожного нотного знака у звук, тримаючи при цьому в увазі звуковидобуття кожного музиканта і контролюючи його на відповідність із задумом партитури композитора. Але це ще не все. Весь цей складний когнітивний процес диригент повсякчас переносить на рівень серця, звідки умовно виростають жести рук. Тому корпус справжнього диригента-ісихаста стоїть твердо, без зайвих рухів амплітудних, підскакувань, присідань, гойдання бедер і т. д. Від усіх цих факторів залежить, звучатиме оркестр як одне ціле чи, навпаки, розповзеться «хто в ліс, хто по дрова». Прошу звернути увагу на обличчя Герберта фон Караяна, яке свідчить про неймовірну внутрішню концентрацію, пірнання в себе-диригента, про що свідчать постійно заплющені очі.
Я ніколи спеціально не цікавився диригентурою, навіть не читав біографій відомих диригентів. Все, що мені дотепер було відомо, знаю зі слів своє дружини Катрусі – професійної скрипальки, котра розповідала саме про вплив внутрішнього духовного світу диригента на якість звучання оркестру. Все решта – це просте спостереження за багатьма диригентами й оркестрами, до якого мене спонукало питання аудіотактильної культури й порівняльна антропологія духовності. До речі, диригентів, котрих можна умовно зарахувати до «ісихастів», не так уже й багато. Особисто відшукав лише одного, котрий може стати поруч із Каряном – це головний диригент Сеульської філармонії Мьон Хун Чон (Myung Whu Chung).
Не менш відомою є його рідна сестра – скрипалька Кьон Хва Чон.
Останнім часом спостерігаємо своєрідний «азійський ренесанс» у царині класичної музики. Йдеться не лише про прорив, а й домінування музикантів із Китаю, Південної Кореї та Японії. Колись найвидатнішим скрипалями були переважно євреї, на кшталт Ієгуди Мєнухіна та Яши Хейфеца.
Однак тепер на скрипкових конкурсах, які носять імена скрипалів-євреїв, перемагають переважно музиканти з азіатських країн. На слайді бачимо Крістіана Лі, який виконує «Чотири пори року» Вівальді на гала-концерті конкурсу Мєнухіна. У цього десятирічного хлопчика вже сформовані всі 4К, про які згадує Гарарі. Там і креативність, і комунікація, і здатність до спільної роботи, і, звісно, критичність.
Отже, правильні народи роблять ставку на правильні технології. «Правильні народи» (маю на увазі китайців, корейців і японців) вживаю з відсотком сарказму щодо народів європейських, в тому числі українців, котрі не шкодують грошей на «цяцьки Стіва Джобса», натомість класична музика опинилася в категорії безперспективних. В Україні музичні школи на межі виживання, рівно ж як і артисти оркестрів філармоній, у тому числі й Львівської, бо ж молодші музиканти масово вирушають у Китай і Корею, боячись в Україні потрапити в категорію непотрібних. Адже Китай і Корея переживають справжній бум на класичну музику, їм катастрофічно бракує викладачів для музичних шкіл, число яких невпинно росте. Колись Микола Хвильовий перебував перед дилемою «психологічна Європа чи азійський ренесанс». Питання «азійського ренесансу» актуальне як ніколи, позаяк правильні народи із розвинутою інтуїцією, досягнувши високого рівня технологічного розвитку, правильно розпізнають правильні технології порятунку із виру, про який мова була вище. Нагадую, рибалка з оповідання Едгара По врятувався завдяки порожньому легкому предмету, котрий вирвав його зі смертельного виру на поверхню моря. Хто мислить, той зрозуміє, на що натякаю…
На цьому закінчуємо семінар короткою медитацією, прослуховуванням найдраматичнішого фрагменту Третьої (Героїчної) симфонії у виконанні симфонічного оркестру Берлінської філармонії під диригуванням Герберта фон Караяна. Прошу звернути увагу на не менш геніальну роботу кінооператора, який зумів підкреслити антропологію духовності геніального диригента.
11.12.2018