Homo Sapiens чи Homo Deus?

ТРИ СЦЕНАРІЇ ОПОРУ В ЕПОХУ КІБЕРСЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

V-й відкритий семінар з «Богословського авангарду»

 

 

Вступ

 

Традиційно нагадую ключові ідеї богословського авангарду, які зародились із браку реакції українського академічного богослов’я на  сучасні виклики, відсутність відповідної платформи, котра б давала можливість ці виклики осмислити й виробити відповідну стратегію реакції на них. Богословський авангард – це також відповідь  на виклик Українського католицького університету, задекларований гаслом «Візьми і зроби».  

 

Термін «авангард» військового походження й означає передовий загін на противагу резерву, тиловому забезпеченню й логістиці, себто «ар’єргарду». Чим є богословський авангард, символічно можна продемонструвати на прикладі Старого й Нового Завітів, де перший – «ар’єргард», відповідно, другий – «авангард». Старий Завіт за рахунок типології (праобразів) забезпечував Новому Завіту тил. Останній, натомість, надавав динаміку Старому від райських запахів Дерева Життя до мозаїчної оздоби коштовним каміння Небесного Єрусалиму (пор.: Бут 2:9 і Об 21:18-21).

 

Більшість відомих нині сучасних богословських напрямків виникли як реакція на конкретні проблеми: політична теологія як богословське осмислення політичної діяльності людини; теологія визволення – реакція на форми соціальної несправедливості й нерівності; публічна теологія – бажання зробити богослов’я відкритим для публічної сфери; радикальна ортодоксія намагається відповісти на питання про місце богослов’я в академічній освіті й сучасній гуманітаристиці зокрема. Остання, себто гуманітаристика, обтяжена регресом в історичне минуле, оповідями про «колись» релігії, філософії, історії, богослов’я. З методологічної точки зору це правильно. Адже філософа, чи богослова, котрий жив «колись», значно легше історично презентувати хоча б тому, що така оповідь враховуватиме значне число досліджень попередників. З іншого боку, оповідач про «колись» ісламу чи шумерської цивілізації забезпечує себе зоною комфорту, бо оповідь про «тут і тепер» завше хитка і непевна, може наразитись на цинічне «про це послухаємо тебе іншим разом» атенських академіків, що реготали з апостола Павла на Ареопазі (Дії 17:32).

 

 

Хай там що, але богословський авангард немислимий без логістики ар’єргарду – історії богослов’я й християнської духовності. Натомість історія богословської думки й студії Отців Церкви без богословського авангарду втрачають свій сенс, бо виникає питання: «Для чого?». Чи лише для того, щоб написати статтю, монографію й прозвітувати перед академічними бюрократами про виконану норму річного навантаження? Можливо, таку «бюрократичну розкіш» можуть собі дозволити історики, філологи та інші гуманітарії. Але філософія, а тим більше богослов’я, втрачають сенс, якщо не артикулюють життя тут і тепер.

 

Коротко ще нагадаю внутрішню діалектику богословського авангарду, котрий розгалужується у два напрямки: футуристичний, або «Кіберсередньовіччя», та конструктивістський, себто «Радикальна готика». Про все це була мова у попередніх семінарах, матеріали яких опубліковані в цьому інтернет-виданні Z.  

 

 

Натомість порівняльна антропологія духовності, як методологія богословського авангарду, надає останньому мозаїчної структури. Порівняльна антропологія духовності виконує завдання, аналогічне до мистецької програми видатного художника-авангардиста й іконописця  Юрія Новосільського: «Найістотніша риса моєї художньої програми – це те, що я не розділяю сакральне і профане. Звісно, таке розділення можна би було провести, але воно буде зовнішнє, тематичне». Тобто питання духовності у випадку богословського авангарду охоплює широкий спектр внутрішнього життя людини і не обмежується лише цариною релігійності чи церковної традиції. 

  

 

Ювал Ной Гарарі та його книги

 

В центрі уваги семінару перебуватиме історик Єврейського університету в Єрусалимі Ювал Ной Гагарі. Наголошую, що в нашому випадку Гарарі – це привід обговорити теми, які так чи інакше цікавлять богословський авангард. Адже, ведучи мову про три сценарії опору в епоху Кіберсередньовіччя, говоритимемо й про інших авторів. Мозаїчна структура порівняльної антропології духовності спонукає до несподіваних сценаріїв, поєднання, на перший погляд, цілком непоєднуваних елементів та явищ духовного життя людини, в чому переконаємось наприкінці семінару. 

 

 

Гарарі є автором трьох книг-бестселерів, перекладених українською мовою: Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього. Харків 2018 (2-е видання); Homo deus. За лаштунками майбутнього. Київ 2018;  21 урок для 21 століття. Київ 2018. З першою книгою я ознайомився лише побіжно, тому цитуватиму переважно дві останні, зазначаючи в дужках скорочено HD (себто Homo deus) або ХХІ (себто 21 урок…) та вказуючи після коми номери сторінок, які відповідають українським виданням. Власне Гарарі є прикладом гуманітарія, котрий не «завис» на академічному переповіданні історій з минулого, а наважився заглянути навіть за лаштунки майбутнього й сказати своє слова про актуальну ситуацію. Зрештою, в цьому випадку він продемонстрував, що історія таки є вчителькою життя, а не лише академічною дисципліною для історичних журналів та монографій. До такого самого типу універсальних гуманітаріїв належить і Маршалл Маклюен, чия антропологія релігійної культури перебувала в центрі уваги на минулому семінарі

 

Яких тем ми не зачіпатимемо на цьому семінарі? Ювал Ной Гарарі є гей, котрий свою нетрадиційну орієнтацію не лише не приховує, але й активно пропагує до тієї міри, що свою останню книгу 21 урок для 21 століття присвятив своєму чоловікові Іцикові. Я не спеціалізуюсь на морально-етичних проблемах нетрадиційних орієнтацій, тому охочі поговорити про ці проблеми можуть звернутися до моїх колег моралістів. Крім цього, Гарарі є запеклим послідовником Дарвінового еволюціонізму. Він розпачає, що секуляризована освіта замало уваги присвячує еволюціонізму, внаслідок чого так багато освічених людей продовжують вірити у «байки послідовників креаціонізму».

 

Також не маю наміру дискутувати з Гарарі на теми його критики релігій, передовсім монотеїстичних, позаяк в більшості випадків він не виходить за рамки тез і звинувачень позитивістів-атеїстів, добре відомих нам ще з часів совєтської атеїстичної пропаганди в стилі Зенона Косідовського «Як народжуються, живуть і помирають боги». Читаючи Гарарі, виникає враження, що християни досі одне й роблять, що влаштовують хрестові походи й ешелонами спалюють відьом та інших єретиків, за винятком нечисленних «добрих християн», котрі захищають права геїв та інших секс-меншин. Він критикує і юдеїв, не сприймаючи старозавітного Єгову, що ладен жорстоко покарати двох чоловіків, котрі вирішили розважитись у ліжку. Біблія для Гарарі – вигадана оповідь, зрештою, як і Коран та інші відомі в історії людства святі книги. І тут він не пішов далі від історичної критики часів Івана Франка. Кому пощастило під час богословських студій пройти крізь історично-критичне чистилище джерел й літературних форм Святого Писання, сприйматимуть тези єврейського історика радше з посмішкою. Натомість підлітки й студентська молодь, які читають Гарарі мов катехизм, переможно вимахують ними як прапором повстання проти темного мракобісся віри їхніх батьків, вчителів християнської етики й священиків, котрим ще вчора прислуговували під час Божественної Літургії.                    

 

 

Видається, що прийнятним для єврейського історика є лише «бог філософів», таємниця Всесвіту, про яку говоримо під час дружньої бесіди опівночі біля вогнища. Особисто Гарарі є послідовником буддійської школи медитації Віпассана за методикою Сатья Нараяни Гоєнки. Останньому він присвятив книгу Homo deus, як своєму наставнику. Вплив школи Віпассана сильно відчутний в останній книзі Гарарі 21 урок для 21 століття, котру закінчує розділом «Медитація» із свідченням власного досвіду «духовного навернення». Підсумовую, Гарарі сповідує типовий для сучасної «оксфордської» професури ліберально-світоглядний, з присмаком лівацтва, ідейний набір: агностицизм, еволюціонізм, приналежність, чи бодай прихильне ставлення, до секс-меншин, а в сфері духовності – буддистська медитація, йога чи інший екзотичний культ. За іронією долі, Гарарі здобув докторат в Коледжі Ісуса (Оксфорд).         

 

 

 

Провідні ідеї Ювала Ноя Гарарі

 

У цьому короткому викладі неможливо охопити всі ідеї книжок єрусалимського історика. Тому зупинюсь на тих, які є цікавими передовсім для богословського авангарду.

 

 

 У сфері наукових дискусій звикло враховуємо співвідношення суб’єктивної й об’єктивної реальності. Що менше в науковому дослідженні суб’єктивності (симпатій, емпатій, антипатій), то об’єктивнішим його вважають. Від об’єктивності дослідження залежить його рівень науковості. Однак для існування людини визначальною є третя, інтерсуб’єктивна реальність, яка складається з вигаданих оповідей, великих наративів із здатністю об’єднувати велику кількість людських суб’єктів. Адже, об’єктивно кажучи, окрема людина може знати й зберігати у власній свідомості не більше 150-ти суб’єктів. Згідно з Гарарі, існують три таких головних типи оповідей, здатних об’єднати мільярди людей, – це оповіді про богів, нації і корпорації. Для прикладу, боги шумерської цивілізації Енкі та Інанна були для шумерів так само реальними, як для нас Google і Microsoft (HD, 195). Більшість людей ніколи не бачили і не побачать цих транснаціональних корпорацій, але, аналогічно до древніх шумерів, щодня засилають їм свої «молитви» з першим кліком на «ікону» програмного забезпечення в ноутах, приносячи в жертву свій час. І доки писатиметься ця стаття, «молитовне правило» на честь Google і Microsoft триватиме. Ми «поклоняємось» інтерсуб’єктивній реальності Android-a навіть тоді, коли читаємо молитовне правило із завантаженого в наш смартфон церковного календаря «Дивен світ». Власне, завдяки здатності створювати й вірити у вигадані великі наративи людство, на відміну від інших живих істот, змогло взяти під контроль цілий світ. Але, видається, що людство наближається до тієї стадії розвитку, коли великі вигадки, точніше, одна – про віртуальну реальність як об’єднавчу теорію «інтернету для всього» – може не лише завантажити у свою «хмару» всі великі людські наративи, а й взяти під контроль саму людину, так, як колись людина запанувала над тваринним світом і природою. Це і є головна «радісна звістка» книг Гарарі.

 

 

ХХ століття, на думку Гарарі, було дуже успішним, адже тоді людство нарешті подолало три найважчих проблеми: голод, епідемії та війни. На перший погляд, надто оптимістично й неправдоподібно, бо голод, епідемії та війни тривають і надалі. Принаймні українці в цьому не мають жодних підстав для сумнівів. Утім, історик вказує на принципову різницю між тим, як це було колись і як це є тепер. Колись людина була абсолютно безпорадною перед голодом і епідеміями, були часи, коли чума забирала до половини населення Європи. А коли вдавалось уникнути епідемій, траплялись неврожайні роки, тоді голод знову забирав велику кількість людських життів. Останнє змушувало тих, хто вижив, пускатись в далеку дорогу в пошуках сприятливіших земель. Так колись гуни опинились в родючій Панонській рівнині, попередньо попхавши готів із теренів України аж до мурів Вічного Міста. Однак у ХХ ст. людство нарешті володіє всіма інструментами, щоб уникнути всіх трьох загроз, вважає Гарарі. Сьогодні людина має більше шансів померти від переїдання, ніж недоїдання, більше людей гине від чергової пляшки Coca-Col-и, ніж від нападу терористів. А епідемія самогубств в розвинутих країнах забирає більше життів, ніж в існуючих тепер воєнних конфліктах. Колись, коли пів міста Львова забирала чума, неврожай спричиняв голодні бунти, околиці міста плюндрували татари, а під мури закладали вибухівку турки – мешканці тодішнього Львова, як і решти міст Європи, розуміли, що це кара Божа за гріхи. Відтак, з появою друку почало зростати національне усвідомлення, а разом з ним появився націоналізм. Вибухнула Перша й Друга Світові війни, в якій постраждало багато народів. Зрозуміло, спочатку воювали боги, потім нації. Тепер же, як стверджує Гарарі, маємо всі можливості усунути голод, епідемії та війни, але цього не стається, бо хтось зацікавлений, щоб три нещастя далі супроводжували людство. Якщо не боги і нації, то хто? Корпорації?

 

Тим часом на порядку денному ХХІ століття нова тріада проектів: безсмертя, щастя і божественність, які спрямовані на перевершення людських можливостей. Останнє неможливо поширити на все людство, тож епоха мас закінчується. А це означає, що тріада ХХІ століття зосередиться на вдосконаленню лише жменьки обраних людей. Хто ж потрапить в число щасливчиків, яким суджено у ХХІ столітті перевершити людину до рівня homo deus?

 

 

Багатії завше користувалися всіма перевагами соціального й політичного характеру над бідними. Утім, ця різниця ніколи не мала біологічного характеру, попри твердження аристократів, що в їхніх жилах тече якась інша, голуба кров. Розвиток науки нині створює можливості для вдосконалення фізичних і когнітивних здібностей, але не всім, а лише тим, хто, очевидно, зможе це оплатити. Таким чином, на думку Гарарі, може з’явитися новий вищий клас надлюдей. Тобто це буде не просто клас багатіїв, котрий різнитиметься від бідних за кількістю грошей в гаманці, а новий біологічний вид – homo deus, себто людина божественна. Це і є та нова оповідь, яку хоче запропонувати сучасному світу Гарарі, вважаючи, що сьогодні світ вперше за всю історію людства залишився без жодної оповіді.

 

Чи справді оповідь Гарарі така вже й нова? Легко зауважуємо поєднання з одного боку – марксизму, з іншого боку – нацистської теорії про арійську вищу расу надлюдей, чистоту якої забезпечить наука євгеніка. Але в останній інстанції проекти ХХ і ХХІ століть дуже нагадують біблійну оповідь про два дерева. Дерево пізнання добра і зла – це вигнаний з раю homo sapiens, якого повсякчас супроводжує голод, епідемії і війни. Дерево життя – це homo deus, який проживав у Едемі, насолоджуючись безсмертям, щастям і божественністю. Людина, яка захотіла стати розумною, втомившись від наслідків пізнання добра і зла, тепер бажає скористатись ще й плодами із дерева життя. Але хтось, передбачивши такий розвиток подій, поставив на сторожі брами до безсмертя, щастя й божественності херувима з полум’яним мечем (Див.: Бут 3:24). Християни добре знають, що деревом життя, котре повертає людині згадану тріаду, є дерево, на якому був розп’ятий Христос. Але для Гарарі хрест – це лише «два дерев’яні бруски, збиті разом» (ХХІ, 349).   

 

 

Ми входимо в епоху цілковитої невизначеності, достоту Saeculum Obscurum, Dark Age, справжнє Середньовіччя із префіксом «кібер». Коли розмови про апокаліптичні сценарії починають набридати слухачам, Гарарі виставляє козир – прогноз про мільярди людей, яких нові технології витіснять з ринку праці – авдиторія помітно жвавішає. Дуже ймовірно, що у майбутньому ми не потребуватимемо сімейних лікарів, яких замінить віртуальний менеджер здоров’я на кшталт «Dr. Watson», котрий 24 години на день наглядатиме за вашим тиском і повідомлятиме, що ви не виконали денної норми кроків, поставивши під загрозу власну серцево-судинну систему. Також ймовірно, що незабаром не потребуватимемо перекладачів навіть для найскладніших патристичних текстів. Google Translate все ще дуже недосконалий, але це до часу, коли хмара Штучного Інтелекту насититься необхідною кількістю текстів з електронних бібліотек і докторських досліджень. Останнє дасть можливість отримати якщо не точний переклад, то принаймні необхідну кількість варіантів перекладу складного фрагменту тексту. Про переклад сучасних текстів – зайве говорити. Десятки, а то й сотні тисяч перекладачів, що працюють у сучасних видавництвах, журналах, газетах, інтернет-виданнях, перекладацьких агенціях – втратять роботу. Натомість Дональд Трамп, щоб захистити робочі місця своїх громадян, вибудував стіну на кордоні з Мексикою, хоча насправді мав би оточити муром Каліфорнію з її Кремнієвою Долиною. Бо саме звідти, на думку єрусалимського історика, походить головна загроза втрати робочих місць. Найгірше в актуальній ситуації, що ніхто не знає, куди поділася влада. Вона наче випарувалась у хмарні технології, загубилась в лабіринтах Штучного Інтелекту. Куди поділась влада, не знають навіть мультимільярдери, ні ЦРУ, ні масони разом із сіонськими мудрецями, не кажучи вже  про політиків. Адже ніхто з них не може передбачити, які зміни нас чекають. Що вірогіднішим виглядає прогноз, то дальший він від істини. Якщо ми спробуємо проаналізувати хід подій на основі повідомлень медіа, ми ніколи не вийдемо на чисту воду. Втомившись, скеруємо свою увагу на плітки про коханок Путіна чи Трампа або на відео смішних котиків. Адже сьогодні медійна цензура полягає не в обмеженні інформації, а в поширенні лавини непотрібної інформації. Тому, згідно з Гарарі, «нині влада полягає у знанні того, що слід ігнорувати» (HD, 487). І з ним важко не погодитись.

 

 

Епоха Кіберсередньовіччя вибудовує власну релігію. Згідно з Гарарі, релігією можна вважати «будь-яку всеохопну оповідь, що переносить надлюдську легітимність на людські закони, норми й цінності» (HD, 223). В цьому випадку комунізм, нацизм також потрапляють в категорію релігії, адже, як і будь-яка релігія, вони намагалися нав’язати і закріпити свій світовий порядок, натомість духовність, вважає Гарарі, «докладає зусиль, щоб утекти від нього» (HD, 229). Отже, релігією ХХІ століття, на думу Гарарі, стане релігія Великих Даних (Big Data), або скорочено – датаїзм. (Не плутати з дадаїзмом як напрямком в авангардному мистецтві.)  Для датаїзму найвища цінність – потік інформації, а не людина, якій відведена другорядна роль інструменту для створення всеохопної платформи, що має нарешті об’єднати всі науки на базі «інтернету для всього» (HD, 467). Отже, людина більше не перебуває у центрі всесвіту, чого прагнув гуманізм. Останній, в ім’я людської свободи, «проголосив» Бога продуктом людської уяви, тепер же датаїзм  пішов далі, зарахувавши уяву – одну із найважливіших когнітивних функцій людини – до продуктів біохімічних алгоритмів. А чи не нагадує нам датаїзм відомий ще з перших століть християнства гностицизм?

 

 

З датаїзму  релігії Великих Даних – походить головна загроза для людства епохи Кіберсередньовіччя як нової форми диктатури, в основі якої буде не окрема ідеологія, а алгоритми. Людина не страждатиме від поневолення й експлуатації, як це було під час відомих в історії людства тоталітарних режимів, а від значно гіршого. Більшість людства виявиться просто непотрібною (ХХІ, 13). Перш ніж люди стануть непотрібними, їх просто гакнуть так, як тепер можна гакнути смартфон, ноутбук чи банківський рахунок (ХХІ, 329). За такий стан справ Гарарі перекладає всю відповідальність на біологів, які описали живі організми як алгоритми, чим проклали міст до кібернетичних алгоритмів (HD, 423). Вже тепер алгоритми транснаціональних компаній Coca-Cola, Amazon, Facebook мають можливість вивчити суб’єктивну реальність людей краще, ніж самі люди. А це трапляється кожен раз, коли ми ту чи іншу функцію поступово доручаємо алгоритмам. І не просто доручаємо, а в першу чергу довіряємо, з легкістю приймаючи все нові й нові пропозиції, пов’язані з доступом до особистих даних. Однак, попереджає Гарарі, «ми можемо опинитися в ситуації, коли стане неможливим від’єднатися від цієї всезнаючої мережі навіть на мить», бо «від’єднатися означатиме смерть» (HD, 422).  

 

 

Насправді Гарарі не вважає, що технології становлять пряму загрозу людству. Але за умови, коли людина знає, чого хоче в житті, бо «якщо ви не знаєте, чого хочете від життя, технології буде дуже легко сформувати за вас ваші цілі й почати контролювати ваше життя» (ХХІ, 328). Тому заклик Сократа пізнати себе ще ніколи не був таким актуальним, як у ХХІ столітті (ХХІ, 329).  На цих засадах вже тепер закликають систему освіти переорієнтуватися від наповнення учнів інформацією на формування т. зв. «4К»: критичного мислення, комунікації, колективної роботи й креативності (ХХІ, 322). Сформувати дітей, студентів так, щоб вони вміли зберігати ментальну рівновагу при зустрічі з невідомим, значно важче, ніж навчити вирішувати математичні рівняння чи знати причини світових воєн (ХХІ, 326). Що означає «вміти зберігати ментальну рівновагу», ілюструю кадром із британського фільму режисера Ролана Жоффе «Місія» (1986). Єзуїтський місіонер о. Габріель в джунглях, оточений індіанцями неконтактного племені гуарані, зберігає внутрішню рівновагу перед прямою загрозою смерті, граючи на гобої. Під цими кадрами звучить мелодія композитора Енніо Морріконе, викликаючи емоції спокою та умиротворення (Див.: The Mission, Gabriel's Oboe).

 

Тож в найближчій перспективі освіта полягатиме не стільки у накопиченні знань, скільки у вихованні необхідних для життя характеристик, як  гештальт-сприйняття, висока ментальна гнучкість і величезні резерви емоційної рівноваги. Як зазначає філософ і культуролог Міхаїл Епштейн, у церебрально відкритому суспільстві (інша назва  нейросоціум) – тобто в суспільстві майбутнього, в якому всі ментальні процеси, включаючи уяву окремого індивіда, стануть доступними для зчитування та загальної демонстрації, – людство зможе вижити лише за рахунок високої ментальної гігієни, перевершивши духовність відомих аскетів єгипетської пустелі. Тому студії богослов’я духовності й християнська антропологія, а разом з тим богослов’я назагал, невдовзі із маргінальних дисциплін, зарезервованих переважно для підготовки кандидатів до священства духовних семінарій, займуть провідне місце в загальному обсязі гуманітаристики.

 

Та ще важливішими стануть практичні заняття на кшталт «Духовних вправ» св. Ігнатія Лойоли (Див.: Ігнатій Лойола. Духовні вправи. Львів: Свічадо 2006). В цьому сенсі Гарарі створив прецедент, адже після знайомства із методикою Віпассани щоденно медитує. «Це не втеча від реальності. Це з’єднання з реальністю. Принаймні дві години щодня я фактично спостерігаю реальність, якою вона є, тоді як решту двадцять дві години переповнений електронною поштою, твітами й відео кумедних звіряток», трохи іронізує єрусалимський історик (ХХІ, 383). Окрім того, він щороку здійснює тривалу медитацію протягом місяця-двох. Така навіть для ченців – велика розкіш, вже не кажучи про звичайних священиків, чиї річні «реколекції» (які, в більшості випадків, «реколекціями» важко назвати) тривають менше тижня. Нагадую, що Гарарі історик, який підкреслює, що медитація в його випадку ніколи не вступала в конфлікт із науковими дослідженнями, вона радше «ще один цінний інструмент у науковому арсеналі», особливо в царині розуміння людського розуму (ХХІ, 383). Практично, Гарарі іншими словами повторює те, про що століттями говорить Церква, зокрема в таких документах, як енцикліка папи Івана Павла ІІ Fides et ratio (Віра і розум): віра, духовне життя не суперечать розуму, а є цінним інструментом науковця, пізнання себе й світу. Є над чим подумати, особливо тим, хто відповідає за духовну формацію в УКУ та семінаріях. В іншому випадку про неї подбають інші.

 

 

Гарарі не перший, хто поставив питання про трансформацію освіти від накопичення знання до духовної формації людини. «Усі знають вислів: голос тиші. Він традиційно призначений для скульптури. Якби в коледжах цю фразу вивчали хоча б рік, світ міг би сподіватися на те, що з’явиться достатня кількість компетентних умів», писав ще у 60-х минулого століття Маршал Маклюен (Галактика Ґутенберґа. Становлення людини друкованої книги. Київ 2008, с. 324). Однак безпосередньо проблему заакцентував французький філософ, дослідник античної філософії П’єр Адо, зазначаючи, що «університетська інституція сприяє перетворенню викладача філософії на функціонера, робота якого полягає головним чином у формуванні інших функціонерів; більше не йдеться, як за доби античності, про те, щоб сформувати людину, йдеться про те, щоб сформувати службовця або викладача, тобто спеціаліста, теоретика, носія певного знання, більш або менш езотеричного. Проте це знання не задіює всього його життя, як цього прагнула антична філософія» (Що таке антична філософія? Київ 2014, с. 338). П’єр Адо пройшов духовну й інтелектуальну формацію в Римо-Католицькій Церкві, був священиком, але згодом вирішив присвятити своє життя науці, зокрема філології й античній філософії. Однак духовна формація залишила свій відбиток на світогляді, рівно ж як і на його обличчі залишилась незатертою печать духовної людини, священика. У всякому випадку, він трактує філософію не як інтелектуальні ігри, дискурси задля дискурсів, а як духовні вправи (Див.: Exercices spirituels et philosophie antique. Paris 1981), завдання яких, аналогічно до «Духовних вправ» Ігнатія Лойоли, полягає у трансформації внутрішнього світу й способу життя людини.

 

 

Вочевидь, П’єр Адо передчував, що у ХХІ столітті, як стверджує Гарарі, людина навряд чи зможе дозволити собі стабільність, адже постійними у цьому столітті будуть лише зміни (ХХІ, 318). Щоб «світ не пролетів із свистом повз нас», знадобиться «здатність постійно навчатись і переробляти самого себе» (ХХІ, 326). У такому шаленому темпі змін дуже важко зберегти контроль над власним існуванням, адже це вимагатиме «бути швидшим за алгоритми, швидшим за Amazon та уряди і пізнати себе до того, як це зроблять вони» (ХХІ, 329). Це нагадує вир, в який потрапили рибалки в оповіданні Едгара По «Падіння в Мальстрем». Образ «виру» використав Маршалл Маклюен, щоб описати ситуацію людини, яка перебуває в постійному русі із повсякчас наростаючою швидкістю. За таких умов практично неможливо побачити шлях визволення з виру, що затягує все глибше і глибше у безодню. Тож Маклюен радить в цій ситуації, зберігаючи спокій, почати вивчати структуру самого виру. Рибалка з оповідання Едгара По помітив, що порожні всередині предмети, на кшталт бочок і скринь, вир якимось чином сам виштовхує угору на поверхню моря, тож визволився з полону безодні, прив’язавши себе до порожньої скрині (Див.: «Екстаз комунікації у вирі технологічного довкілля»). «Щоб швидко бігти, не беріть із собою громіздкого багажу. Облиште всі ілюзії позаду. Вони надто тяжкі», радить Гарарі (ХХІ, 329).

 

 

Гарарі частенько кепкує із своїх же юдеїв, особливо з ортодоксальних, які «дійшли висновку, що відривання туалетного паперу порушить табу Шабату, а отже, вірні юдеї, які хочуть витирати свої дупи, мусять приготувати стосик попередньо відірваних шматків паперу заздалегідь» (ХХІ, 355). Але подає й позитивні приклади. Так в Ізраїлі здійснили «найуспішніший до цього часу експеримент щодо того, як отримати задовільне життя в пост-робочому світі» (ХХІ, 67). Йдеться про ультраортодоксальних  чоловіків-юдеїв, 50% яких ніколи не працюють, присвятивши все своє життя вивченню Тори. Уряд надає їм субсидії й безкоштовні послуги. Але ось парадокс: «Хоч вони бідні й безробітні, в кожному соціологічному опитуванні ці ультраортодоксальні юдеї зазначають вищі рівні задоволення життям, ніж будь-яка інша група ізраїльського суспільства… У глобальних звітах про задоволення життям Ізраїль зазвичай перебуває серед перших місць, почасти завдяки саме цим безробітним людям». Гарарі робить несподіване припущення, що коли Штучний Інтелект витіснить людей з ринку праці, «ультраортодоксальні юдеї можуть стати зразком моделі майбутнього, а не реліктом минулого» (ХХІ, 68).

 

Особисто Гарарі без жодної оповіді закликає: «Перше, що варто знати про себе, що ви не оповідь» (ХХІ, 370). Як послідовник буддійської школи медитації він вірить: «Всесвіт не має сенсу, і людські почуття також не несуть жодного смислу. Все це – не частини якоїсь величної космічної казки, це просто ефемерні вібрації, що виникають і зникають без усякої конкретної мети. Ось правда. Змиріться з нею» (ХХІ, 370). З іншого боку, історик свідомий, що «відсутність оповіді» може дуже легко перетворитися на ще одну оповідь (ХХІ, 372). Але якщо нам кортить знати, чи є якась відправна точка для розрізнення між вигадкою і реальністю, – «місцем старту є страждання». Останнє є найреальнішою справою в світі. Тож коли ми натрапляємо на велику оповідь і хочемо знати, реальна вона чи вигадана, слід дати відповідь на ключове запитання: «чи здатний центральний герой оповіді страждати?». Принаймні християни добре знають цього Героя, котрий здатний був страждати, щоб відкрити нам правду про Всесвіт, про сенс життя і власну ідентичність.

 

(закінчення буде)

 

 

03.12.2018