Лійка

Щоразу, коли хочу «достукатися» до співрозмовника, донести до нього своє бачення, свої ідеї, наштовхуюся на феномен лійки.

Часами спілкування буває «навспак», тобто – навпаки. Отож, балакаю зі знайомими із  цілої України. Не з тими, з якими проблем нема (є й такі – і з ними Я вже років тридцять МИ). Виявляється, що «ісправлять нужду» – це «просити милостиню». А «лайка» – не прокльон (тобто не матюк, щоб зрозуміліше), а вислів пасивного задоволення – «одобрямс». Гадав, що «заказати» – це «заборонити». Але ж ні! – «замовити у ресторані їжу»; а ще – просто дати «оплачувану вказівку фізично знищити когось». Що «крутий» – це не «шлях, який стрімко піднімається догори», а «тіп в “Бріоні”», у «паркетнику» з дорогими «котлами»...

Коли пробую уточнювати значення висловлених фраз, чую «нє сворачівай вніманія – праєхалі!..»

Тобто – втрата співрозуміння через (з причини) розмивання семантики слова, втрата слова як терміна і його дефініції. Тобто втрата ТЕРМІНОЛОГІЇ як універсального засобу діахронічного передання інформації упродовж поколінь – основи європейської культури і цивілізації, починаючи від Сократа, Платона й Арістотеля.

Тобто – між нами велика стіна з м’якими обоями, через яку не достукатися, не висловити, не почути…

Отож – лійка. Нагорі широкий отвір, широка діра вуха, відкрита до інших, на інших, і відкрита на інші візії і погляди, концепції, світосприйняття і світобачення, – широкий вхід для можливості дискурсу, дискутування, обміну ідеями і способами баченням нашого світу.

А знизу – вузенький отвір, з якого скапує відфільтроване бачення того, що людина, особа може-хоче (або і навпаки: хоче-може) бачити, сприймати, розуміти, зрозуміти.

Згори – намагання донести: свою ідею; пошук співрозуміння, бажання знайти однодумця, оповісти свою точку зору, своє бачення, своє сприйняття. Намагання встановити контакт.

А внизу – небажання чи недостатність бажання, нехіть, чи й недостатність хоті, – ще гірше: загалом можливість чи неможливість сприйняти.

А внизу апріорне переконання (диктоване колективними мітами «моїй власній» свідомості, давно усталене і сакралізоване традицією колективного, а відтак і особистого сприйняття і досвіду), яке не визнає нічого нового і новітнього, цікавого, не визнає іншості. Не зважаючи ні на що, – просто: не визнає.

Знизу – те, до чого звик і з чого не маю ані найменшого бажання виходити, бо ж те «воно-інше» – не моє, не здатне мати подібності до «того мого», не «звучить, як моє», не виглядає, як те «моє»; не має, зрештою, ознак «мого», чи «свого/нашого»: звучання, ритму, запаху і кольору.

Знизу те, у що вірю (що не потребує доведення). Те, що не викликає ані здивування, ані знеохоти, ані роздратування, ані схвалення. Те, що є «моїм». Бо «воно є». «Моїм».

Щоправда, той вузький зріз внизу на лійці має ще одну особливість. Він асиметричний щодо верхнього широкого отвору.

Якщо верхнє вухо лійки горизонтальне (чого вимагає фізика наливання і спілкування), то нижній рівень – отой вузенько-особистий отвір – зазвичай метафізично-особливий: зрізаний під кутом 45-ти градусів. Не під прямим кутом, а саме на 45 градусів.

У такий непомітно-зручний праґматичний спосіб досягається високоточне потрапляння потрібної субстанції/істини до відповідного резервуару. Резервуару колективної і особистої свідомості.

Що і є, зрештою, основною прероґативою і головним завданням лійки. «Принципом лійки».

Як і у «ляйці» – спереду вузьке очко, з можливістю міняти діафраґму. Міняючи діафраґму, міняємо «глибину різкости», тобто той простір, який можемо бачити і увиразнено фіксувати.

Ні, не той простір, який бачимо через видошукач чи об’єктив. Те, що бачимо через об’єктив-дзеркалку, ми таки бачимо. І владні з тим дати собі раду.

Насправді той «об’єктив», чи то ту «об’єктивність», ми побачимо аж пізніше (коли «проявимо» носія, – одержимо «відбиток» нашого «побаченого» на аналоговій плівці; а відбиток – «наслідок» того, що ми бачили «об’єктивно», тобто, через отой приданий до ляйки «об’єктив», зрозуміємо, аж коли, зрештою, від-друкуємо і тверезо глянемо ще раз).

Тоді й зможемо бути незадоволеними просто «знімком», або й одержати насолоду від історичної «світлини» в альбомі.

Ми навіть не усвідомлюємо, що «об’єктив» – оте вузьке очко, – форматно відображає на аналоговій плівці аналогічне відображення. І тут нема 45-градусного зрізу. Проте зображення перевернуте на 180 ґрадусів. Себто: догори ногами.

А МИ-ВИ те зображення «догори ногами» виймаємо із-під «збільшувача» у червоно-коричневому освітленні, ви-друковуємо у нашій спільній пам’яті, а тоді ще й «фіксуємо» і «закріплюємо».

Готово! Є світла світлина!

«Маленькі неґативи – великі кадри».

І не дай Боже комусь покпити, засумніватися, з’іронізувати, що воно таки – догори ногами!

Коли колись було лишень 36 кадрів, то ти мусив вдивлятися, думати і примірятися, примірятися якийсь необхідно-тривалий час (як сказав би Олег Лишега, або й Назар Гончар), – маючи лишень 36 кадрів, які, додам, ще й коштували…

Ти повинен був помітити, тоді усвідомити, що побачив, по тім зрозуміти (хоча й необов’язково), що такого в отому поміченому-побаченому кадрі; а тоді знову прицілитися, сфокусувати, відкадрувати той кадр (щоби зображення було правильно зцентрованим, щоби різкість, щоби глибина різкості акцентувала саме на тому, що ти хотів-би вкласти у сам епіцентр того маленького прозирка тої великої картини світу (тут уся ідея знимки!).

Щоби ця твоя «знимка» давала твоєму глядачеві-спостерігачеві саме те, що ти хочеш/хотів-би йому – спостерігачеві – показати і продемонструвати. Щоби повідомити через те зображення саме про те, про що ти хотів йому (мудрому) натякнути, сказати, висловити (хто може чути) чи таки наголосити.

І чи ти тоді завжди пам’ятав про те, що є180 градусів аберації? Що є принцип лійки і принцип «ляйки»? Ні, ти просто відтворював побачену правдиву красу світу.

На зміну культурі спілкування через засвоєння довколишнього і сприйняття іншого ракурсу бачення прийшла цивілізація. Вже й не кнопка, а іконка кнопки на екрані. Великий обсяг пам’яті – не суб’єкта, а вбудованої у ґаджет.

І фотошоп, підсвідома пам’ять про який спонукає знехтувати будь-якими роздумами: пізніше поправлю!

І лишилося лише… лишилися лише «сам-ка» – чисто «селфі» і – «з ним-ка». Коли тобі нічого-нічогісіньки робити вже й не треба, лишень навести дірочку на ціль і натиснути ґашетку.

І все. Все вже готово. І завершене. Замість тебе і без тебе. Без знання нюансів технології і тому без розуміння – правдиве це зображення чи ні.

Та й контекст-інтер’єр фактично не має значення, зависаючи десь поза плечі тінню. Посидь пів-дня коло комп’ютера, «наклади» своє зображення на Львівську оперу, Мулен Руж, Акрополь…

Містерія телепортації. Мільйон зображень з одним-двома об’єктами у неосяжному віртуальному просторі. Тінь чи примара реальності?..

Але ж. Але ж це смерть героя. СМЕРТЬ ГЕРОЯ. Ні, не зовсім так: СМЕРТЬ ТВОРЦЯ. Ні, не так драматично: ПРОСТО – зникнення творця. Відсутність правдивої правди, відсутність поняття істини. Терміна правдивости.

І бігатимеш, як білка в колесі по ОДІССЕЇ ХХ (а тепер уже й ОДІССЕЇ ХХІ), у безкрайому кольорово-порожньому просторі інфовсесвіту, намагаючись віднайти бодай якусь ефемерну, свою одно-мо-ментну істину.

Інколи похапцем і межу життя проскочиш, так і не зрозумівши, що від-сутність істини не у твоїй вині. Ти не «ляйкав». Ти не вибирав кадру, не вносив у нього змісту. Не формував його – кадру. Згідно зі своїм особистим баченням, а просто… лайкав. Тобто мовчки погоджувався і, знай, підтакував.

А suum cuique у пошукові співрозуміння – не лише у бажанні дослухатися до inn-ego  innego, а й щось йому вділити свого. І в такий спосіб створити причетність вас/нас обох до притчі нинішнього дня.

* * *

Так таки так. Кожного разу, коли іду на якийсь диспут, дискурс, зустріч або ж колльоквіум, завжди думаю саме про принципи лійки/ляйки. Про зріз по-розуміння. Про межу. Про діапазон відвертості. І про діапазон оберненості. Про діапазон правди.

І про dark side (чи вже тепер – за новим епохальним правописом, чи то новим правописом епохи, – треба писати, власне, dark site?). Проте традиція спостереження за життям через шпарку об’єктива і його осмислення втрачена.

Натомість для декого весь світ уміщається у наперстку. Ну, може, у трьох…

Спостерігаючи за великими повноколірними кадрами-постерами, нікому вже й на думку не спаде, що всі вони зроблені з маленьких неґативів.