ХРОНІКА
14 листопаду 1918 року в пам’ятний день проголошення загального повстання проти німецької окупації і гетьманського уряду, був підписаний, одночасно з маніфестом про об’єднання України з Московщиною, також і декрет про засновання Української Академії Наук, та призначення перших 12 академиків (по 4 на кождім з трьох відділів), а два тижні пізніше, 29 листопаду, коли Київ був окружений українською армією й нетерпеливо чекав кінця німецького панування, відбулися перші установчі збори сих академиків та формація спільного зібрання Академії і президій її відділів. Так серед революційної завірюхи здійснилась, в формах і комбінаціях, ніким не сподіваних і ніким не передбачуваних, давня мрія української інтелігенції, виношена і викохана в затишку учених кабінетів та лабораторій кілька десятиліть перед тим!
До 1860-х років Російська Академія Наук в Петербурзі (заснована в 1724 р. і в останнє реорганізована 1841 року, при сполученню з т. з. „Російською Академією“) була одинокою слов’янською академією, найвищою і єдиною в сім роді науковою репрезентацією Слов’янського Світу. Але в 1860 — 80 роках і инші слов’янські народи починають вінчати своє культурне життя подібними ж установами, „академіями наук“, або „наук і мистецтв“. Відмінно від берлінського (Лейбніцового) взірця, за котрим ішла в своїм формуванню академія петербурзька, вони беруть собі прикладом організації ширшого типу, що мали своїм завданням бути центром і вінцем всього інтелектуального національного життя, включаючи і культуру поетичного слова, і мистецтва тонічного та пластичного. Прототипом в сім служили їм французькі академії, об єднані і реорганізовані Конвентом в нинішнім „Інституті Франції“ (Institut de Françe 1795), і ті академії, які формувались на його взірець — як нідерландський інститут наук точних, словесних і мистецьких, бельгійська „академія наук словесних і мистецтв“, то що ¹).
Так 1866 р. хорватський сойм добився від віденського правительства затвердження „Югославської Академії Наук і Мистецтв“, що ставила своєю метою „розвивати і підтримувати науку і мистецтво на Слов’янськім Півдні, серед Хорватів, Сербів, Словенців і Болгар, в духу народности й універсальної освіти“ (відділи: історично-філологічний, філософічно-правничий, природничо-математичний і мистецький). 1871 р. старе „Наукове Краківське Товариство“ дістало титул „Академії Наук“ і переформовано на взірець найстаршої академії дунайської імперії, буда-пештської (відділи: філологічний, історічно-філософічний і математично-природничий). В 1886 р. закінчилось перетворення сербського наукового товариства в „Сербську Академію“, поділену теж на чотирі відділи, як і юго-слов’янська, але трохи в иншій схемі (наук природничих, філософічних, соціяльних і мистецтв). 1889 р. фундовано „Чеську Академію Наук і Мистецтв“, поруч старого „Чеського Наукового Товариства“, з відділами: історично-правничим (право, історія і філософія), математично-природничим (наук фізично-математичних, природничих і теоретичної медицини), філологічним (філологія чеська і класична) і мистецьким (а потім ще додано інститут суспільної економії, як автономну установу при академії).
Так цілий ряд слов’янських народів при кінці 1880-х рр. уже пишався своїми національними академіями, як маніфестацією своїх змагань до повноти національної культури і певних досягнень в сім напрямі. Академії пильнували зібрати наоколо себе всі активніші науково-дослідчі і культурно-творчі мистецькі сили й поставити їх роботу можливо високо — поруч подібних же установ германо-романського світу. їх приклад поривав і провідників українського національного руху, які тоді найблизше до серця брали справу признання української мови, як культурного знаряду (після заборони 1876 року), та прищіплення самим українським масам такого свідомого відношення до неї. В очах сих українських патріотов „Українська Академія“ мала бути реваншом указові 1876 року, протезом проти русифікації українського життя, вільного і невільного занедбання українського слова.
В Росії, в тодішніх умовах, про засновання її, розуміється, не було що й думати; але в Галичині тодішні переговори українських діячів з деякими польськими політиками (особливо з кн. Адамом Сапігою) подавали надію на ріжні культурні досягнення, і між иншим одно з головних місць грав план тої „Української Академії“. Особливо живо займала ся ідея в м. Київі пок. В. Б. Антоновича, О. Я. Кониського, М. В. Лисенкаг К. П. Михальчука, Ф. Р. Рильського, В. Ф. Симиренка, В. Н. Вовка-Карачевсько. Розмови, котрі вели на сі теми з польськими діячами Антонович, Кониський, Михальчук при ріжних нагодах в 1888 — 1890-х рр., упевнили їх між иншим в тім, що аби тільки, заснувати при котрійсь львівській установі наукове видавництво, академічного типу, та протримати його протягом кількох літ на відповідній висоті, то титул академії прийде трохи не автоматично. 3 уст пок. В. Б. Антоновича доводилось чути таке пояснення, дане, очевидно, сими галицькими інформаторами, ніби австрійська конституція містить того роду постанову, що уряд мусить дати титул академії такій установі (се було, очевидно, поширене толковання звісного 14 параграфа австрійської конституції про культурну рівноправність всіх народів монархії). Отже пок. Рильський і Симиренко взяли на себе фінансовання такого видавництва, Антонович, Кониський і Михальчук — зібрання наукових співробітників, В. В. Карачевський-Вовк, знавець і пурист української мови, узявсь перекладати на українське праці тих, кому буде трудно писати українською мовою (у його часто відбувались і редакційні засідання, і під проводом В. Б. Антоновича, зачитувались та обговорювались виготовлені праці). ,
Видавництво се малось на гадці доручити львівському Товариству ім. Шевченка, фундованому російськими Українцями ще в 1873 р. на зібрані ними гроші (головно заходами кирило-методієвця Д. Пильчикова). Товариство се, що в замислах його фундаторів уже тоді, в 1870-х рр., мало служити всеукраїнським літературно-науковим огнищем, досі вело доволі непомітне і мало продуктивне існування; тепер рішено його реорганізувати в „Наукове Товариство“, поділити на секції, на взірець академій, і повести в нім, при науковій і матеріяльній помочи Київа, видання наукових „Записок“. Дійсно, на поч. 1892 р. таку реформу його переведено. Матеріял для першого тому „Записок“ і гроші на нього у Київі зібрано. Рік пройшов у вичікуванню праць тодішніх київських стовпів українознавства: Антоновича, Житецького, Лучицького. Та замість них книжку прийшлось розпочати статтею М. Грушевського — тодішнього абсольвента київського університету; „Записки“ вийшли при самім кінці 1892 р., з статтями Грушевського, Рильского, Кониського і Ол. Колесси (теж молодого абсольвента віденського університету). Книжка друга теж затяглась на цілий рік, і теж вийшла без голосних імен. Доперва з приїздом до Львова, в осени 1894 р. М. С. Грушевського — котрого згадана вище київська громадка фактично виделегувала на новозасновану львівську катедру (замість В. Б. Антоновича, котрому ся катедра призначалась, але він не рішився їхати до Львова), і йому ж (Г — му) доручила сю академічну справу, — справа пішла живіщим темпом. Протягом трьох літ „Записки“ замість одного разу на рік стали виходити правильно що-два місяці, як науковий історично-філологічний журнал академічного типу, а поруч нього утворено низку спеціяльних збірників студій і матеріялів — органів ріжних секцій та комісій Товариства — разом 15 томів на рік (збірники кождої з трьох секцій: історічної, філологічної та природничої, історичні „Жерела“ і літературно-історичні „Памятки“ — що року на переміну, Етнографічний Збірник і Матеріяли до етнології, Правнича Часопись, Хроніка Товариства на українській й німецькій мові, і под.). Святкуючи 1898 року століття відродження українського слова і заразом 25-ліття свого існування як Товариства, Наукове Товариство ім. Шевченка могло вже виступити перед культурним світом як фактична Українська Академія, і було признане ним в сій ролі, — цілий ряд академій зійшов з ним в зносини в обмін виданнями. Але заразом вияснилось — як розвіялись надії на дійсне порозуміння („угоду“) з польськими правлящими кругами Галичини, — що титул Академії товариству дістати буде не так то легко, принаймні в якімсь близшім часі. Власне з тих же мотивів, з котрих бажали і дорожили сим титулом борці за культурну самостійність Українства — маніфестації сеї самостійности, Поляки не мали охоти дати свій призвіл на сей титул. А з другого боку сам титул не мав такої конкретної корисности для Галичан, щоб вони мали за нього зводити боротьбу — як зводилась вона за гімназії та університет, за фінансово-економічні установи, то-що. І так з початком 1900-х років гасло Академії зійшло з політичної арени Галичини.
Але натомість наростання революційної енергії і громадської ініціятиви давало передчуття небувалих перед тим можливостей в Україні Російській. Коли фактично впали заборони 1876 року., одним з перших планів було заснованнє українського наукового товариства. Стара Київська Громада, ослаблена і пережита, хотіла зняти з себе видання свого органу „Кіевск. Старины“ і переложити його на нове товариство. 1906 року група її членів внесла на затвердженнє адміністрації статут українського наукового товариства, і дійсно одержала дозвіл. Але коли прийшлось його реалізувати, стало питання, який характер матиме се товариство, і науковий журнал, що воно видаватиме.
„Кіевская Старина“, з тим як фактично була перейнята на себе Громадою, давно стала сурогатом українського „толстого журнала“ російського типу, таким як свого часу була „Основа“ — „місячника літератури, науки і громадського життя“, як бувало писалось в підзаголовках, і тільки з цензурних мотивів задержувала свій антикварний титул. Тепер сі мотиви відпадали. Користаючи з закінчення двадцяти п’яти років існування старого журналу, Громада рішила припинити його на сім ювилейнім моменті — з кінцем 1906 року. Але не хотіла зістатись без органу, ані обмежитись чисто науковим видавництвом, ані не рішалась видавати журнал чисто український, — тому, що для багатьох членів і співробітників, які досі писали більш по-російські, або й виключно по-російські, дивно і таки боязко було перейти на українську мову. Та й читачів - передплатників було страшно стратити: між ними було чимало установ, які ледве чи могли б передплачувати українську часопись; і таких, що незвичні були до українського слова, теж не бракувало. Отсі вагання породили першу „Україну“ 1907 року, — цікавий документ отсьго переломового моменту: переходу української інтелігенції на нові шляхи. Судячи по заголовку і редакційній передмові, се мав бути український „толстий журнал“ — „науковий та літературно-публіцистичний щомісячний журнал“, як значилось на його обгортці. В передмові редакція поясняла, що вона далі хоче заховати за журналом характер наукового органу, „поширивши тільки зміст, його, не обмежуючись історією минулого, а розглядаючи критично і всі події в біжучих хвилях суспільного життя“, та надати йому більщ національної форми“. Часопись велась на мові українській і російській, і продовжувала характер „Кіевской Старины“, з тою тільки ріжницею, що зріклася белетристики і поволі облишила розділ суспільної хроніки, — бо се відійшло до української преси. Та протягом року все яснійш ставало, що в такій переходовій формі ся часопись не знаходить собі грунту в українськім життю, і в осени 1907 року вона заявила про своє припинення.
Кінець кінцем, протягом кількох років, завдання здеференціювались. 3’організувався російський журнал для вияснення українських завдань і інформації про українське життя для читачів до українського слова не презвичаєних („Украинскій Вѣстникь“ 1906 р., потім „Украинская Жизнь“ від р. 1912), з’явився ряд чисто українських журналів „літератури, науки і суспільного життя“ — і українські науково-академічні видання. Але поки сі ріжні дороги і ріжні течії в українськім громадянстві вияснились і виявили свої засоби та сили — цілий 1907 рік пройшов в дуже напруженій, хоч і не галасливій на-вні боротьбі, і в ній між иншим вияснились завдання і характер першого українського наукового товариства в старій Росії та його видавничої роботи.
Ініціятори з Старої Громади сподівались переложити на се товариство видавання свого журналу — як се досить виразно було зазначено в оповістці його редакції в жовтневій книжці; при тім будуче видавництво „Наукового Товариства“ вони уявляли собі, як продовження „К. Старины“ і „України“ 1907 року: як журнал не академічного, а більш популярного і науково-громадського характеру, і також на двох мова. Група ж співробітників львівських „Записок“ і „Літ.-Наук. Вістника“, — „Галичани“, як їх називали противники, бажали в новім товаристві повернути назад на київський грунт українські академічні плани, що були в 1890-х рр. з технічних причин перенесені на галицький терен. Вони хотіли організувати київське товариство в тіснім контакті з львівським Науковим Товариством, та випробуваними в нім методами йти до утворення в Київі фактичної академії — поки обставини дадуть змогу поставити питання про академічний титул. Перші установчі збори Київського Наукового Товариства, скликані ініціятивною групою на день 27 квітня 1907 р. з участю всіх українських наукових і українознавських сил, запрошених на сі збори, мали розвязати се принціпіяльне питання, — і воно було розвязано в напрямі „Української Академії“ (зазначити треба — рішаючу ролю в боротьбі двох груп відограло становище заняте М. В. Лисенком і його прихильниками, що стали рішучо по стороні „Галичан“). Се зазначено було в резолюціях — про українську мову, як мову видань і діловодства, а особливо в виборі президії: кандидатом старогромадської групи був І. В. Лучицький, академічної М. С. Грушевський, і коли значною більшістю вибрано сього другого, сим зазначено весь дальший напрям роботи. План організації і діяльности Т-ва, місяць пізніше ним предложений і ухвалений першими загальними зборами, ясно визначав його завдання. В дискусіях що велись в-осени, в справі видання органу товариства, ще не раз стрілись ті дві течії, зазначені вище; але голова Товариства — хоч мусів ділити свій час між Київом і Львовом, і до Київа тільки наїздив, твердо тримав курс на „Українську Академію“ і знаходив підтримку серед величезної більшости членів. Прийнято було, що дійсними членами Т-ва можуть бути тільки люди з науковою кваліфікацією, автори самостійних наукових праць, видання Т-ва мусять мати характер науково-дослідчий, не науково-популярний. Наукові секції — історична, філологічна і природничо-медична, — організовані на взір львівського товариства, дійсно повели серйозну науково-дослідчу роботу. Популярно-наукова, літературна і публіцистична робота відійшла до літературних журналів та до просвітних організацій. Наукове ж Товариство хоч не залишило тісного звязку з сим культурно-громадським рухом, і величезну більшість своїх доповідей і дискусій виносило перед ширшу громаду, до українського клубу, з широкою участю молоді, котру старалось всіми силами втягти до наукової роботи, при сім твердо вело свою науково-дослідчу лінію, і не вважаючи на дуже несприятливі обставини всеросійської реакції і більш ніж скромні матеріяльні засоби²), скоро могло повеличатись серйозними успіхами. За сім літ, що пройшли між установчими зборами Т-ва і вибухом світової війнй, воно видало 21 книгу своїх наукових розвідок (13 історичної і філологічної секції, 1 етнографічної комісії, 3 секції природничо-технічної, 3 секції медичної, 2 наукової часописи українознавства). В своїх секціях і комісіях зібрало по-над 50 дійсних, активних науково-кваліфікованих українських дослідників, і розвинуло доволі значну сітку наукових зносин в світі слов’янськім і західньоєвропейськім.
1914 рік мав бути ударним. Разом з тим як громадянство ладилось до святкування Шевченкового століття, і одночасно — до політичного натиску на уряд против обмежень і заборон українського життя, Наукове Товариство готовилось розгорнути свою академічну роботу як найширше, так як то зробило львівське товариство перед столітньою річницею відродження Українського Слова. Малось на увазі видати того року великий збірник присвячений Шевченкові, почати науковий журнал, на місце львівського³), пустити в рух видавництво етнографічне, археографічне, статитично-економічне і под. Але вибухла війна і розбила сі плани. Голова Т-ва опинивсь у вязниці, цілий ряд членів по ріжних воєнних установах. Урядові київські круги, зазделегідь рішивши використати сю війну на повне знищення українства, в першу голову занялись київськими українськими видавництвами. Товариство мусіло припинити свої
видання, свої публічні зібрання на кілька літ, аж до революції. Але з приходом Революції воно не тільки відновило свою діяльність — але зараз же проголосило явно своє гасло „Української Академії“. Організувало комісію з представників всіх секцій і доручило їм виробити статут Академії і програму її організації.
Але в свідомості далеко важливіщих, чи властиво — більш пекучих завдань моменту, співробітники Наукового Товариства головну увагу свою віддавали таким біжучим справам, як організація школи, народньої, середньої і вищої, перебудова міського й сільского самоврядування, економічні питання. Українське життя, котре носії гасла „Української Академії“ свого часу задумували маніфестувати сею науковою установою, маніфестувало себе далеко імпозантніш і реальніш в процесі будови Української Республики. Тож з реалізацією „Української Академії“ сі люди тепер не вважали потрібним спішити — тим більше що бурхливі умови життя не дуже сприяли чисто академічній, науково-дослідчій роботі.
Так от вийшло, що квітневий переворот 1918 року застав роботу над організацією академії не докінченою, і гетьманський уряд, беручи курс прихильний поміщикам і буржуазії та здіймаючи з денного порядку соціяльні питання, видвигнені революцією, а натомість висуваючи на перед більш показні національно-культурні установи (також підготовлені, або й організовані вже, хіба не доведені до остаточної форми), взявся дуже енергійно до академічної справи з свого боку. На день 9 липня 1918 р. зібрано „комісію для вироблення законопроекта для засновання Української Академії Наук у Київі“, до котрої запрошено і двох представників від Укр. Наук. Товариства (в більшості ж своїй комісія була зложена з людей, які не брали участи в науковій роботі сього Товариства і в його підготовчих для академії працях), 14 листопаду, як згадано вже, статут був затверджений і заіменовані урядом перші академики. Знов таки, в переважній більшості були се люде, які не брали участи в українській науковій і громадській роботі, спеціяльно в Київськім Наук. Товаристві, і так зазначилось певне розходження сеї Академії з її українським попередником. Деякі члени Українського Наукового Товариства, в тім числі й голова його, М. С. Грушевський, ухилилися від участи в новій академїі, не бажаючи бути призначеними до сеї академії гетьманським урядом. Свідомість певного відчуження академії від українського життя знайшла свій вираз і в офіційнім справозданню її управи за перший рік існування (Звідомлення про діяльність У. А. Н. у Київі до І. І. 1920 р. ст. 11). Згадуючи про громадські підпомоги Академії в найтяжчі часи її існування, за Деникинщини, се справоздання зазначує: „Оця громадська допомога цінна для Академії ще як оден з доказів, що поважні культурні українські кола не вважають теперішню Українську Академію Наук за якийсь чужий, обрусительний паросток. Бо нема де правди сховати: і доводилося і доводиться від певної частини українців, тай од деяких росіян, чути що, мовляв, „Українська Академія Наук“ це тільки вивіска, а в середині йде руська робота, бо „українськой культуры нѣтъ“, кажуть злісні росіяне, бо „орударі т. зв. Украинської Академії Наук об- русителі“ — кажуть незадоволені українці.“ І виясняючи далі, що Академія при виборі своїх членів мусіла водитися перед усім науковими мотивами, справоздання так характеризує персональний склад Академії: „В результаті такого непохитного академічно-наукового принципу вийшло те, що тільки Історично-Філологічний Відділ Української Академії Наук є, можна сказати, чисто український по характеру своїх співробітників; росіян на Історично-Філологічному Відділі дуже мало. На Відділі Соціяльно-Економічних наук український елемент переважає, але російський елемент теж сильний. Що до відділу наук Математично-Природничих, то тут навпаки: українського елементу дуже мало, навіть надто мало, і пригнічуюча більшість академічних співробітників Математично-Природничого Відділу — найчистіші росіяне. Відповідно до складу співробітників, всі засідання на Історично-Філологічному Відділі, та здебільшого й усі засідання на Відділі економічно-соціяльних наук, одбуваються мовою тільки українською, а на Відділі Математично-Природничім — тільки мовою російською. Але ж, згідно з статутом Українсьної Академії Наук, друкуються абсолютно всі праці мовою українською (хоч рівнобіжно можуть друкуватися ще й иншими мовами), і таким чином результат академічної праці на всіх відділах однаково є український“. На жаль тільки, брак видавничих засобів зводив сей результат до мінімума!
Отже з упадком гетьманського уряду, в другій половині грудня, в Укр. Наук. Товаристві виникла гадка, — до котрої прилучилися й деякі академики, — перевести реформу академії, перевитрати її членів і доповнити їх українськими робітниками. При близшій участи голови Т-ва і неодмінного секретаря Академії Кримського, на ряді засідань Т-ва був виготовлений новий статут Академії й поданий на затвердження Директорії, але в тім часі вона вже облишала Київ, і статут зіставсь без затвердження. Для Академії ж почались тяжкі роки животіння серед неустанних змін влади, і звязаних з тим повної незабезпеченности матеріяльного існування. Нераз мусіли рятувати її своїми жертвами громадські установи, як „Товариство допомоги укр. літературі, науці і штуці“, „Товариство Шкільної Освіти“, Союзи Кооперативів, то що. Потім, коли скінчились сі зміни влади, прийшов страшний голод 1921 — 2 р. і тяжка економічна кріза, звязана з ним і з крізою валюти. Вся громада наукових співробітників, і самі академики в тім числі цілими роками зіставались фактично без платні, бо вона спізнювалась — часами на півроку, на рік, коли за той час суми, в яких вона визначалася, через спад валюти ставали величинами цілком фіктивними, — або й зовсім не виплачувалась! Одиноку реальну вартість мав — убогий академічний пайок, головно з житньої муки та крупів (співробітники діставали на місяць по 30 — 60 фунтів житньої муки, 3 — 5 пшеничної, в залежності від скількости муки більше або менше крупів (звичайно гречаних) в середнім коло півпуда, по троху (коло 3 ф.) сала, цукру, соли, часом і м’яса, курці часом по троху махорки, члени родини половину того). Та ще закордонні посилки, головно від американських запомогових товариств, що приходили на адресу Академії та розділювались між її членами та співробітниками, підтримували їх існування. А що до грошевої платні, то варто прочитати сі повні вдоволення стрічки офіційного справоздання, що констатуючи, як поступово становище співробітників Академії направлялось протягом 1923 року, дає ретроспективні погляди на попереднє: „Платня в 1922 році спізнялася вже не на 10 місяців (так бувало давніш), а лиш на два, на півтора місяці; а в 1923 році запізнилася платня хіба на якийсь місяць, ба на два тижні. Та й сама цифра грошей, які кому діставалися, значно підвищилася, як порівняти з давньою. Справа кращала поступово. От, у кінці 1922 р. в місяці грудні виплачувалося співробітникам найвищої ставки, ординарним академикам, по 45 міліонів радянских карбованців (инакше сказати: платилося два карбованці золотом, або один долар на місяць). Сказав би хтось, що така цифра ніби дуже маленька, тим паче, що вся решта наукових співробітників (надто-ж технічні співробітники) не одержували й того одного долара, а менше. Але вже й такий, наче б то ще дуже тяжкий, стан являвся тоді, 1922 р., блискучим поступом в порівнянні з тим, що було впопередньому 1921 році. Ну, а в грудні 1923 р. кожен ординарний академик здобував уже сорок золотих карбованців (20 доларів) на місяць, а инші наукові співробітники здобули тоді в грудні пересічно по 30 золотих карбованців (себто 15 доларів) на місяць. Це вже такі гроші, що цілком забезпечують кожному прохарчування. На одяг, на придбання книжок, звичайно, такої платні не стає, але тая страшна ненастанна турбота про шматок хліба („шматок хліба“ в найелементарнішому розумінні цього слова), яка давніш гнобила всіх своїм стихійним гнітом, тепер, як бачимо, одійшла в царину переказів (Звідомл. 1923 р. с. 5).
Але в сих тяжких переживаннях УАН знайшла те, що їй бракувало при заснованню — звязок з громадянством, з науковими осередками України, з кадрами українських наукових робітників, що гуртувались коло Українського Наукового Товариства (яке в сих роках, 1919 — 1920 як раз перейшло період незвичайної експансії), та з инших українських установ. Незвичайно тяжкі умови життя і праці, реквізіції помешкань, бібліотек, видавничих засобів і под. змушували їх горнутись під покров Академії, як найбільш признаної урядами наукової фірми. Товариства і установи звязувались з УАН, як установи її, або при ній; їх співробітники чи в складі своїх установ, чи безпосереднє переходили в число співробітників УАН. В 1921 році Українське Наукове Товариство під натиском обставин, сповняючи директиви влади, постановило теж приєднатися до УАН. При тім не вміру гарячі прихильники сього приєднання, проти голосів поважної меншости (яка годилась з’єднати Наук. Товариство, на скільки се будуть вимагати обставини, але не розвязуючи його), перевели ухвалу, щоб товариство, як таке, вже не існувало, а його секції та комісії надалі стали секціями і комісіями УАН, на автономних правах (а місцеві філії Н. Т-ва ставали місцевими науковими товариствами при УАН).
Наслідком того УАН перетворювалась на справжню всеукраїнську наукову асоціяцію, число її установ швидко зростало, число співробітників рахувалось сотнями і заносилось на тисячі. Уже в 1919 р., — констатує справоздання — число співробітників Академії доходило до тисячі, тільки за пановання деникінців, в-осени того року, вони розбіглися з Київа, і число їх спало до половини. Але по скінченню київських замішань воно почало знову підійматися до тисячі, — поки не почалась доба „скорочень“ академічного штату. При кінці 1921 р. було 606 „штатних“ співробітників, себто оплачуваних місячною платнею, не рахуючи сотень „нештатних“, які мали діставати платню тільки за виконану роботу. В дійсності ні одні, ні другі платні не діставали: платня штатних була такою ж фікцією, як то видно з вищесказаного, як і платня за виконану працю: її виплачувано в залежності від засобів 40%, 20%, 10% ставки і то з такими опізненнями, що ся платня ставала нічим. Працювали „за пайок“, працювали в надії на кращі будучі часи, а то й просто, щоб не відходити від культурної праці. Але таки працювали, не вважаючи на жахливі умови існування, і в сумі ся армія неплатних наукових робітників виконувала поважну працю, в найтяжчих роках існування Академії.
Та уряд, стараючись підняти становище співробітників УАН, не бачив можливости: — з огляду на недостачу засобів — забезпечити всю отсю армію, і з того виходили отсі „скорочення“, що були одною з найбільших бід в нелегкому життю УАН. Їй приходилось плисти між двома загрозами: неплатністю і обезлюдненням, що ставляло перед нею перспективу непродуктивности. Бо ж сама охорона ріжнородного майна, що збиралось наоколо Академії, вимагала більше сил, ніж скільки ті скорочення лишали, а на наукову роботу не зіставалося б нічого. Вся енергія Академії йшла на здобуваний хоч мінімального числа співробітників для наукової роботи, періодичні ж скорочення викидали їх, нищили сі здобутки і вносили замішання в сю роботу. Так на початку 1922 р. ті 606 штатних співробітників наказано було звести до 147. Технічний персонал, як завважае справоздання, вже перед тим було зведено до мінімума, значить все скорочення мусіло звернутись на робітників наукових. З незвичайною шкодою для наукової праці перевела Академія сю „автовіві- секцію“, як її зве справоздання, і так сяк наладила якусь роботу, коли 1923 приносить новий наказ — зменшити штат до 117 штатних співробітників, бо без сього скорочення важко поліпшити матеріяльне становище тих, котрі лишаться! Після переведення сього скорочення зісталось всього 82 наукові сили, разом з академиками, а без них несповна 60 штатних співробітників на всі установи Академії. Се число незвичайно мале, так що Академія силкувалась побільшити його оплачуючи з своїх убогих коштів операційних, або яких небудь инших джерел, або випрошувала спеціяльні посади для нових установ, які виникали з потреб наукової роботи. Але нові штати, опубліковані в-осени 1924 року, знов счеркнули цілу низку нових і старих установ і посад, щоб уможливити підвищення платні академикам і тим співробітникам, які зіставилися в штатах, і вся енергія Академії знов мусила звернутись на заховання своєї наукової роботи від сього нового нещастя.
Отся непевність дуже утрудняла роботу Академії і без того нелегку. Являючись принципіяльною рівнорядною установою з Російською Академією наук, ВУАН в дійсності стоїть в обставинах незмірно гірших, не має таких організованих і добре наладжених установ, не дістає ніяких коштів на їх організацію, ні на наукові видання, і ні думати не може рівнятись в своїх можливостях з своєю старшою сестрою! На науково-операційні і господарські потреби вона отримує досі такі неймовірно незначні суми, що не може покрити ними найпотрібнішого. Робоча година науково-кваліфікованих робітників реально оплачується і тепер тільки по 10 копійок, і то ще сеї виплати приходиться чекати місяцами, або й роками! Ні книг, ні наукових часописей, ні лабораторних прирядів академічні установи не мають змоги купувати. На наукові видавництва Академія досі не дістала ще ані одного карбованця, і те, що вийшло під її фірмою, — се переважно видання видруковані коштами инших установ, тільки випущені з її фірмою; справжніх же своїх праць УАН могла випустити дуже мало (3 книги записок в І відділі, по одному в II і III, і де-які окремі праці своїх членів).
Таким чином за сі 6 років свого існування ВУАН ще не вийшла з свого організаційного періоду, навіть з формального боку її організація не закінчена. Як вище згадано, первісний статут Академії, перероблений Наук. Товариством зимою 1918/9 р., не війшов в життя; 14 червня 1921 року Рада Народніх Комісарів дала їй новий Статут (котрим надала їй назву „Всеукраїнської Академії Наук“), — але він тільки частично міг бути здійснений. Тепер на пропозицію Української Голов. Науки ВУАН спішно працює над його переглядом і своєю реорганізацією, так що теперішня структура її має характер тимчасовий.
Акадамія складається нині з трьох відділів: І. Історично-Філологічного, II. Фізично-Математичного і III. Соціяльно-Економічного. Академики поділяються на штатних (дійсних членів відділу) і позаштатних, які пробувають по за Київом і не беруть безпосередньої участи в праці Академії.
На І відділі штатних академиків з початком 1925 року було 7: на катедрі археології України М. Ф. Біляшівський, історії українського народу М. С. Грушевський, історії українського письменства С. О.Єфремов, історії культурно-ідейних течій на Україні XVI — XVIII в. Ф. І. Мищенко, історії українського мистецтва О. Н. Новицький, етнографії А. М. Лобода, арабо-іранської філології А. Є. Кримський; крім того до відділу, на правах його дійсних членів входили два директори комісій: історични-географічного словника О. С. Грушевський, й історичного словника укр. мови Є. К. Тимченко.
На II відділі було штатних академиків 13: на катедрі математики Д. О. Граве і Г. В. Пфейфер, математичної фізики М. М. Крилов, прикладної фізики-метеорології Б. L Срезневський, хімії В. О. Плотніков, прикладної хімії В. Ю. Шапошніков, ботаніки В. І. Липський і О В. Фомін, експеріментальної зоології L І. Шмальгаузен, геології П. А. Тутковський, сільсько-господарської біології Е. П. Вотчал, акліматізації М. Т. Кащенко, народнього здоровля О. В. Корчак-Чепурківський.
На III відділі було академиків 4: по історії українського права М. П. Василенко, по філософії права О. М. Гиляров, по економиці К. Г. Воб- лий, по статистиці М. В. Птуха.
В І відділі працювали такі установи: комісія для складання словника живої української мови, комісія для історичного словника укр. мови, інститут української наукової мови, кабінет арабо-іранської філології, комісія етнографічна з музичним кабінетом при ній, археологічний комітет, комісія історичної пісенности, комісія культурно-історична, комісія археографічна, комісія видавання пам’яток новітнього українського письменства, комісія для складання історично-географічного словника України, комісія біографічного словника України, комісія для історії громадських течій, комісія гебраістична, комісія науково-педагогічна. При І відділі були такі установи: Історична секція (б. Українське Наукове Товариство), при ній комісії районного розроблення історії України (Правобережжя, Лівобережжя й Слобідщини, Степової України і Чорноморя, Західньої України), археологічна секція, секція мистецтв, комісія київської Софії, Історичне Товариство Нестора-літописця, історично-літературне товариство.
Установи II відділу: комісія вищої математики, геологічний комітет, комісія геофізична, хімічна лабораторія, інститут технічної механіки, ботанічний сад і гербарій, мікробіологічний інститут, Дніпрянська біологічна станція, комісія дослідження природних багацтв України; природничі секції — фактично вакантні.
Установи III відділу: демографічний інститут, комісія для виучування народнього права (звичайового) і західньо-руського та українського права (історичного), товариство економістів, товариство правників.
При Академії в цілості (під безпосереднім завідуванням „Спільного Зібрання Академії“, себто зборів академиків всіх трьох відділів) стоять такі установи: Всенародня бібліотека України, Музей Мистецтв, Музей антропології та етнології, комісія краєзнавства.
Як бачимо з сього короткого перегляду, Академія все ще перебуває в стадії організаційній. Вона закроєна, з одного боку, незвичайно широко. Під її управою стоять такі важні і в будучностї величезні установи як Всенародня Бібліотека, великі музеї, інститути і под.; в принціпі вона має бути організуючим і контролюючим осередком усіх наукових установ Укр. Республіки. З другого боку зістаюгься необсадженими навіть такі основні катедри як української мови, славістики, загального язикознавства, суспільної економії, загальної історії, візантистики, гебраїстики, турецької філології й історії, й подібне (на деякі катедри, правда, вибрані академики, але вони чисто номінальні, т. зв. позаштатні, які фактично не беруть участи в роботі Академії). .
По друге, величезна більшість катедр і установ не має дослідного апарату в виді потрібних лабораторій, кабінетів, бібліотек. Для деяких академиків се пекуче питання до деякої міри розвязується тим, що вони заразом займають посади по инших установах, які дають в їх роспо- рядження кабінети, лабораторії і ин. под. установи бувших вищих шкіл Київа. Але самі вищі школи переходять тепер через велику реорганізацію, так що згадані установи в значній мірі самі позбавлені твердих і певних підстав існування, а цілий ряд академічних катедр не мають і такої, взагалі ніякої дослідної бази: мусять творити наново собі підручні бібліотеки, кабінети і под. можна сказати — з нічого. Взагалі ж всі академічні установи позбавлені можливости одержувати наукову літературу, часописи і потрібний науковий інвентар. Се болюче питання, розуміється, може бути розвязане тільки з загальним упорядкуванням фінансового становища та закордонних відносин республіки, що й досі зістається під фактичним бойкотом „культурного світу“. Але доки сі елементарні, пекучі потреби наукового досліду не будуть задоволені, доти вся діяльність Академії матиме характер перед-вступних приготовань до наукової роботи.
Не забувати й таких річей, напр., що досі — через незаведення в життя поштової конвенції з Польщею, не можливі регулярні зносини з західньо-українськими землями, тими, що за ріжською лінією; що на всі закордонні посилки треба брати спеціяльний дозвіл, так що кожна висилка видань Академії за кордон, навіть якого небудь одного тому чи відбитки звязана з доволі складною і утяжливою процедурою; що незвичайно малі операційні кошти Академії не дають їй змоги тратитись на поштові оплати розсилки обмінних примірників своїх видань закордонним науковим установам, так що й ті видання, які вийшли останніми роками її накладом: Записки, Словар укр. мови, „Україна“, і т. ин. зістаються маловідомими за кордоном, — не кажучи про десятки цінних праць, які досі не могли побачити світу, тому що Академія, як сказано, досі не діставала нічого на свої видання.
З сього становища належить оцінювати досягнення Академії за прожиті 6 літ. Перші 5 років пішли на самі елементарні зусилля існування; тільки останній шостий вніс деякі елементи забезпечення існування, але ще не можливості наукової праці і продукції, не вважаючи на всі зусилля Нар. Ком. Освіти, роблені в сім напрямі. В останніх місяцях не бракувало деяких симптомів поліпшення в сім напрямі: від місяця січня 1925 академики дістають 86 карб., повна плата наукових співробітників 59 карб, число їх піднялось до 75, на видання асігновано на сей рік 9000 карб, (приблизні кошти 90 аркушів). Та все се тільки симптоми, а те все, що Академія встигла досі дати в сфері організації наукової праці і продукції, аж до останніх часів, се все тільки задатки на справжню дослідчу, організаційну і видавничу працю, котру вона зможе повести, коли дістане потрібні передумови, засоби і кошти.
Пленум Укр. Голов. Науки, вперше зібраний при кінці минулого року, поставив наче ргу реалізацію програми видвиненої вже перед тим — зробити Академію організуючим, контролюючим і провідним центром на укових установ цілої України. Але реалізація сього широкого і в замислі своїм раціонального плана буде можлива тільки при вищезгаданих передумовах. Поки ж що — як було сказано — на все, що Академія встигла осягнути в нинішнім переходовім періоді свого існування, належить дивитись як на проби можливого наближення до сеї мети. З сього погляду треба оцінювати й ті звідомлення про діяльність ріжних установ її, котрі з сеї книги розпочинаються на сторінках „України“. .
__________________
¹) Повний титул її: Academie royale des sciences, des lettres et des sciences morales et politiques et des beaux-arts de Belgique. Ce повторення, в дещо-скороченій формі схеми „Французького Інституту“, що складається з п’яти самостійних академій (кожна з своєю президією, бюджетом і управою): а) „Французької Академії“ (французької мови і словесности); б) Академії Наук (науки математичні, фізичні, природничі, медичні й сільсько-господарчі); в) Академії написів і красного письменства (історія, археологія і філологія — головно класичні); г) Академії Наук Моральних і Політичних (філософія, право, суспільна економія й історія загальна); д) Академії Мистецтв (малярство, скульптура, будівництво і музика). В академічній організації, як і в инших справах, за бельгійськими взірцями богато йшли нові держави і народи, слов’янські і балканські.
²) Фінансував видання Товариства головно пок. Симиренко, з инших жертводавців годиться згадати пок. Лозинського, коштом котрого вийшов етнографічний збірник. Членських вкладок ледве ставало на помешкання, то що; инших приходів не було. Гонорари за праці були мінімальні або й зовсім ніякі, все инше робилось членами за дурно.
³) 3 осени 1913 р., коли М. С. Грушевський зрікся головства в львівськім товаристві і редакторства його „Записок“, вони залишили свій характер наукового журналу, наданий йому Г-им і стали збірником наукових розвідок, яким були в перших роках свого існування.
[Україна, 1925, кн.1-2, с.211-221]
14.11.2018