(А. Романчук у Бібрці і єго відйізд до Відня. Похвала д. Барвінского. Розлом у клюбі рускім. Словянска коаліція і клюб Лінбахера. Віче в Рогатині. Ще про кс. Стояловского).
Майже в саму другу річницю народин новоі ери, під кінець ноября, єі провідник д. Романчук заспівав йій формальну "вічную память". Перед самим відйіздом до Відня на засіданє ради державноі він скликав своіх виборців до Бібрки. Зйіхалось йіх сим разом далеко більше, ніж генто до Долини. І ось перед ними, в тій самій Бібрці, де зазирав у очи одному з повітових головачів польских, щоб той вичитав єму з лиця щирість угодовскіх переконань, д. Романчук з неменшою щирістю заявив, що дотеперішня угодова акція не привнесла Русинам майже нічого, що концесіі на полі шкільництва такі дрібні, що із за них не варто було й починати угодовоі політики, що натомісць правдивоі зміни правительственноі сістеми супроти Русинів дасть біг, а у Відні Коло польске являлося завсігди противним навіть найскромнійшим і найсправедливійшим жаданям Русинів і для попори тих жадань приходилось кождого разу вербувати послів з інших клюбів. Далі вияснив д. Романчук зовсім розумно ріжницю між політикою опортуністичною, котра значить не що іншого, як хилитися і гнутися в три погибелі на те, щоб часом одержати якусь милостиньку, і політикою прінціпіальною, котра не спускаєся на моментальні ласки і усміхи сильних, але намітивши собі певні великі інтереси і ціли, йде до них консеквентно. Правда, така політика вимагає одного — і д. Романчук з невеличким трепетом душевним признав се і вказав як якусь крайне страшну евентуальність: коли на перешкоді до осягненя сеі ціли стануть надто могучі ворожі сили, тоді посли повинні шукати сили й для себе в масах, повинні стати на чолі великоі агітаціі, як се робили Чехи в часи сецесіі. Ся перспектива очевидно не дуже всміхалася д. Романчукови, і він тілько злехка натякнув на неі, даючи до пізнаня, що та прінціпіальна політика, котру він думає вести, буде так уміркована, що чень дасть бог, що аж таборитскоі агітаціі для єі попори не буде треба. Та проте в львівскім штабі народовецкім виступ д. Романчука в Бібрці не найшов такого одобреня, якого він мабуть надіявся. "Honores mutant mores", а новоерска деморалізація, два роки пропагована д. Романчуком або під єго фірмою прилипла до людей як смола і тепер не то що не хоче відстати, але противно, силуєся потопити й самого д. Романчука, як "неконсеквентного", "фантаста" і т. д. О скілько я чув, іменно того рода компліменти сипались на голову д. Романчука на довірочних нарадах, котрі відбулися у Львові саме перед єго відйіздом до Відня. "Консеквентні" новоеристи школи д. Барвінского (сам д. Барвінский на тих парадах не був) докоряли д. Романчукови, що він буцім то для догоди "кацапам" звертав з правдивоі дороги. Я не знаю, які були докази тих бесідників против д. Романчука, але можу виробити собі о них сяке таке понятє з розмови, яку я мав троха потім з одним із таких "щиро-переконаних" новоеристів. Хоча я уникав говорити з ним про політику, то все таки він, помнявшися троха, нараз давай розсипатися похвалами для д. Барвінского.
— Чого ви хочете від Барвінского? Я не думаю у всім єго боронити, але те мусите признати, що до чого тілько взявся, все зробив.
Я здивованими очима глянув на мого інтерлокутора.
— Адже нову еру — він зробив! — випалив той.
— Ну, се ще не такий великий комплімент — мовив я.
— Комплімент чи не комплімент, але все таки він зробив! — говорив далі мій інтерлокутор, впадаючи в запал. — А товариство Шевченка хто зреформував? Стілько літ о тім говорилося, а остаточно аж він зробив. А "Історична Бібліотека" — яка вона є, а все таки се вже оберемок томів, котрі опять таки він видав.
— Не єго плян, не єго гроші, не єго переклади, а тілько єго корректа — замітив я.
— Що там мене то обходить! — нетерпливо відповів мій інтерлокутор. — Я бачу єго фірму, єго роботу. І всюди так. За що він приймеся, о тім я певний, що буде зроблене. А заведенє фонетики — хіба се не єго діло? Ні, не говоріть міні нічого! Коли сей чоловік до чого береся, то я переконаний, що він знає чого хоче і що хоче, те зробить.
Я приняв се, по термінологіі наших товариств, "до одобряючоі відомости"; висказав жаль, що доси так мало знав про властиву роботу д. Барвінского і що все міні здавалося, буцім то він робить чужими руками.
— А "Історію Руси" хіба чужими руками написав? — закинув мій інтерлокутор. — Не бійтеся, і в раді шкільній він себе швидко покаже. От уже інструкція для навчаня рускоі мови і літератури видана — —
— Єго робота? — запитав я.
— Єго чи не єго, але аж тоді видана, коли він увійшов до Ради шкільноі. Так буде і з катедрою рускоі історіі на універсітеті. Поляки заслоняються тим, що нема кандідатів-Русинів. А я певний, що як би Барвінскому сказали викладати, то викладав би, і добре викладав би.
Очевидно, що на так широко закроєну похвалу я не мав що відповісти, і ми розійшлися. Від часу тоі розмови не минув ще й місяць. Нині мій інтерлокутор мав би певно новий факт на скріпленє своєі похвали. Аджеж без сумніву д. Барвінский, а не хто інший в раді державній уратував честь новоі ери, сто ячи при цій консеквентно аж до формального розриву з "неконсеквентним" д. Романчуком.
Сей розрив, котрого сімптомом були промови д. Романчука і Барвінского при дебаті над провізорією буджетовою в раді державній, та котрого довершенє звісне нам доси тілько з телеграми, був ділом конечним, випливом того роздвоєня в новоерскім таборі, на котре ми вже нераз вказували. Коли він справді довершився, то в такім разі моглиб Русини сказати, що от ся коротка сесія ради державноі, на котрій дебютувало нове коаліційне міністерство, на котрій затверджено виємковий стан для Чех, все таки для Русинів не минула без користи. Користь та — в проясненю сітуаціі. Дотеперішній руский клюб у Відні, хоча був представником тілько одноі части рускоі суспільности, тілько деяких пануючих серед неі думок політичних, все таки не був одноцільним тілом, таким, як є напр. клюб молодоческий. В ньому на око мішалися, а на ділі боролися дві сістеми, дві традиціі, два світогляди, ті самі, що ще в р. 1648 стояли супроти себе в особах Кисіля і Хмельницкого — si licet magnа соmроnere рarvis. Руский магнат, кіівский воєвода, що хоч признавав ся до Русинів, все таки вважав Польщу своєю дійсною вітчиною, не бачив без Польщі добра для Украіни, а добро Украіни бачив в добродійствах пливучих з гори в низ і козацкий батько, сотник Хмельницкий, волею народу винесений на гетьмана, котрий не завагувався по свойому "піти в народ", сягнути могучою рукою на дно суспільности, щоб видобути відтам силу для переведеня політичноі думки — вибореня автономіі Украіни. Звісно, далеко д. Барвінскому до Кисіля а ще дальше д. Романчукови до Хмельницкого, та все таки методи і дороги йіх діланя де в чому похожі на себе. Д. Барвінскій не видить можности дійти до чого небудь, як тілько через ласку панску або урядову, і раз здавшися на сю дорогу, йде нею консеквентно. Д. Романчук колись, видаючи "Батьківщину", дав доказ, що вмів також "ходити між народ" і говорити з ним розумно. Хочемо вірити, що розпочинаючи "нову еру" і проголошуючи "звісну програму", т. є. даючи над собою верх політиці і методі д. Барвінского, д. Романчук щиро бажав зробити експерімент, кермуючись чисто патріотичними поривами. Тепер, коли навіть сліпий мусів побачити, що експерімент не вдався (нераціонально устроєні експеріменти ніколи не удаються!), він чує конечність вернути на стару дорогу, що звісно також не рожами встелена (прийдеся знов лявірувати між рускими сторонництвами, годити ріжні дрібні особисті амбіціі, покривати ріжні партійні гріхи і помилки), та все таки найбільше відповідає складови і потребам рускоі суспільности, найбільше похожа на те, що можна назвати прінціпіальною, демократичною політикою.
З руских послів до ради державноі на ту нову-стару дорогу ідуть за д. Романчуком мабуть тілько два: д. Телішевский і д. Подляшецкий. О. Мандичевский в житю парляментарному майже не бере участи (і по щоб в такім разі дати себе вибирати?), а д. Охримович — ну, звісно, сей великий політик, хоч би не було д. Барвінского, то й сам без него пішов би не за стіл панский чи урядовий, але хоч би й під стіл. В усякім разі о. Мандичевского і д. Охримовича вважають сторонниками політики д. Барвінского — фалянга, як бачимо ані надто велика, ані сильна. Та що там! "Сама назва Барвінского є вже програмою!" — як сказав хтось у рускім театрі у Львові, коли молодий правник Барвінский подавав букети панні Фіцнерівні і за се одержав гучне, хоч і гумористичне браво. Впрочім фалянга ся буде мабуть скріплена перворядним капацітетом, а іменно особою д. Вахнянина, котрому врешті, post tot disсrimina rеrum, за рекомендацією д. Креховецкого в "Czasie" і, як говорять, по наказу з гори, удалося позискати довірє 478 виборців з повітів Жовква-Рава-Сокаль і здобути мандат посла до ради державноі. Не хочемо забігати наперед і пророкувати, яка буде діяльність посольства д. Вахнянина, бо пророцтво наше лехко могло б... справдитися, та в усякім разі нам здаєся, що для мізерноі групки, що стоіть при д. Барвінскім, д. Вахнянин буде цінним набутком. Бо щоб він після всеі історіі, яка попередила єго вибір, мав піти під булаву д. Романчука, се трудно припустити.
Впрочім д. Барвінскому стелиться дорога не тілько в Відні і не тілько між панами, але і серед рускоі суспільности. Не знаю, кілько в тім правди, але чутка є, що з новим роком має повстати у Львові новий орган — рішучо клерикальний, котрого задачею буде допомогти до зорганізованя руского клерикального сторонництва. Звісно, на чолі сторонництва стояти будуть наші єрархи, але позаяк се сторонництво не буде складатися з самих попів, а орган єго має доказувати, що вся суспільність, і то не тілько галицко-руска, але загалом украінско-руска, перенята ідеями уніятско-клерикальними, то головою світскоі части того сторонництва буде д. Барвінский. Може бути навіть, що новий орган сего сторонництва повстане із зілляня "Правди" з "Душпастирем".
Рівночасно має також серед послів руских запасти рішинець, чи приступати йім в раді державній до т. зв. словянскоі коаліціі, чи ні. Сказавши правду, для Русинів ота коаліція не дуже понадна*). Шануємо дуже талант і енергію таких ческих послів, як Герольд, Пацак, Кайцль, Крамарж або як бувший посол Масарик, шануємо смілість, з якою вони критикують правительство та добиваються своіх прав, та все таки з йіх державно-правним ідеалом годі нам сімпатизувати. Певна річ, наділенє Чехіі разом з Моравою та частиною Шлеска такою державною автономією, яку має Угорщина, було б подекуди побідою федералізму в Австріі, та побіда ся не була б ще побідою свободи і рівноправности. Аджеж се не тайна річ, що Чехи добиваються державноі самостійности і коронаціі цісаря австрійского на короля ческого головно для того, щоб в своім ческім королівстві відіграти таку саму ролю супроти Німців, яку в Угорщині грають Мадяра супроти Словян, Німців і Румунів. Задля того молодочехи противні розділам ческих округів по національностям, не добиваються рівноправности національностів, не стоять за виданєм закона о меншостях національних т. є. вони в основі не федералісти, а ческі централісти. Заведенє ческого державного права, т. є. тріалізму австрійского було б спеціально для нас Русинів рівнозначне з відданєм нас на ласку-неласку Поляків, і молодочехи, що кокетують з Росією а до недавна кокетували й з Поляками, певно не найшли б тоді для нас слова оборони, вважаючи себе нацією державною, котрій і говорити не стоіть з таким плебейским народом, як Русини, що самим своім істнованєм і своім національним сепаратізмом підкопують велич і повагу одинокого державного "народа" руского — Росіі. Звісно, тепер вони з опозіціі для правительства грають ролю великих вільнодумців, але не забуваймо, що й Мадяри величають себе найвільнодумнійшим народом на свій. Я не входжу вже в те, що осягненє цілей, які ставлять собі молодочехи, в Австріі не можливе без великого державного перевороту, і що солідаризуючись з ними Русини будь що будь пустились би на бистрі хвилі політики авантурноі, що зовсім не таке конечне для такого слабосилого народа як ми. От чому по мойій думці Русинам годі належати до словянскоі коаліціі, в котрій верховодять молодочехи.
Далеко відповіднійшим здавалосьби міні належати Русинам до клюбу Лінбахера, о котрого утвореню була якийсь час мова підчас сеі сесіі ради державноі. Сам собою Лінбахер, бувший прокуратор і загалом чоловік реакційних прямовань, не такий сімпатичний, як дехто з молодочехів, та клюб, котрий він задумав утворити є явищем, котре тілько горячо привитати можна і котрого утворенє нам видаєся конечне. Клюб сей мав би складатися з послів, що не належать до жадних більших клюбів, з т. зв. диких і дрібних груп а метою єго булоб "пильнованє прав парляментарних". Як звісно, великі клюби парляментарні при виборах до всяких комісій не дивляться на спосібности і фахове знанє послів, а вибирають після т. зв. ключа, уложеного так, що з найчисленнійшого клюбу до всякоі комісіі входить найбільше послів, з меншого менше і т. д. Через се виходить, що дрібні групи а надто посли дикі уявляються формально виключені від найважнійшоі части парляментарноі праці — від праці в комісіях парляментарних. Сему хоче запобігти задуманий Лінбахером новий клюб, котрий би лучачи в собі послів ріжних відтінків і думок політичних, творив із них групу на стілько сильну, щоб ключ парляментарний мусів єі узгляднювати. Впрочім поодиноким послам і групам полишена б була повна свобода діланя і голосованя. Міні здаєся, що для групи так слабоі, як Русини в раді державній, котра не потребує йти на авантури, а мусить мати вільну руку промовляти і голосувати так, як вимагають потреби народа і в другій лініі інтереси державні, такий іменно клюб є рямкою для спокійноі сістематичноі праці. Що Русини з спокійним сумлінєм можуть до него приступити, за се ручить уже те, що до того клюбу належати будуть мабуть найвільнодумнійші посли ради державноі і щирі прихильники також руских людових інтересів, Пернерсторфер і Кронаветтер.
Коротко приходиться зміні згадати про віче в Рогатині, котре відбуло ся в першій в половині декабря. По поводу того віча в "Дѣлѣ" і "Галичанинѣ" висказано було чимало уваг моральних, та найважнійшою видався міні та, що у нас "жатва многа, дѣлателей же мало": народ горнеся до житя політичного, та ті, що повинні вести єго, або заражені сучасною хоробою галицкою — трусливістю, або хорують на звичайну, давню руску хоробу — лінь і апатію.
Не можу скінчити отсего огляду, щоб ще раз не згадати про кс. Стояловского. По поводу моєі характеристики єго особи і діяльности в попереднім нрі "Народа" дістав я від него лист, котрого головний зміст тут подаю, бажаючи бути справедливим для кождого, а тим більше для чоловіка будь що будь заслуженого коло людовоі справи, яким є кс. Стояловский.
"Несправедливе було те — пише міні кс. Стояловский — що Ви писали про агітацію за календарь і т. і. а поминули з віча краківского те, що з мого боку власне було сказано як прилюдна сатісфакція для Русинів за все, що колись я міг був супроти них завинити, овіяний затроєним галицким повітрєм. Коли польскі часописі се поминули, то не диво, а рускі, а особливо "Народ" повинен був се повторити, бо того, що я признав Руси на краківскому вічу, ще ані один пересічний політик галицкий йім не признав.
"Несправедливе й те, що Ви, як чоловік інтелігентний, даючи мою характеристику, поплели горох з капустою і говорите "про моє скомпромітованє і засудженє і остатній тріумф", показуючи, немов би се були ріжні речі, не повязані з собою, злі і добрі, хоча кождий розумний чоловік, ба навіть інтелігентний мужик на стілько зрозумів, що краківский процес для того був тріумфом, бо виказав, що попередні процеси і засуди були несправедливі" (в орігіналі є троха грубше слово. Поминаю далі деякі уступи, що відносяться більше до третіх осіб, про котрі тут не місце говорити).
"Інші уваги в "Народі" не вірні, але бодай не грішать против справедливости, а виплили з незнаня справ і йіх ходу. Се одно могли б Ви знати, що "польских демократів", котрі б хотіли і могли говорити на вічах — нема. Шукаю і прошу від 10 літ перед кождим вічем о бесідника, але в Галичині й зо свічкою єго не найти. Догадка, що я пишу всі внески і промови — хибна, а підносити єі яко гість віча від прихильного нам товариства не було відповідне, бо в тім Ви зійшлися з "Czas"-ом і "Now. Kurjer"-oм. Запевнюю Вам словом, що ані жадноі резолюціі, ані промови я не писав". В інтересі правди додаю, що і з іншого боку, від чоловіка далеко не прихильного кс. Стояловскому, я чув також, що моі уваги о єго впливі на мазурске хлопске сторонництво були троха пересадні, і що керманичем того сторонництва далеко більше є д. Станіслав Поточек, ніж кс. Стояловский.
*) Тут ми не зовсім годимося з автором. В раді державній молодочехи тепер заступники свободи й поступу в загалі, і руским послам було би чому від них навчитися, якби вони вступили хоть би до самого молодоческого клюбу. А головно при помочи молодочехів, за котрими певне підуть і инші славянскі посли, вони придбали би для нашого народу далеко більше ніж при помочи "Кола польского". Те, що робили би Чехи, як би здобули собі своє державне право — йіх діло, так само, як діло Русинів те, що вони робили би у Галичині, якби собі вибороли при помочи Чехів більші права. Редакція.
[Народ, 15.11.1893]
15.11.1893