Левандівка, передмістя Львова, що взяло назву від німецької колонії Льовендорф, колись пишалася незалежністю, втративши її щойно не без опору в 1931 році. На той час вона нараховувала 12 тисяч населення і мала свого бургомістра.
Левандівка завше була відокремлена від міста і не мала тих приваб, що Брюховичі або Винники, вважалася найнепривабливішою з околиць. З півночі сусідила з Янівськими оболонями, а з заходу – з Білогорщею. Коли хтось її згадував, то казав: «А, то на тамтому боці». Можна було подумати, що на тамтому боці ріки, але ні – на тамтому боці колії.
Мені довелося чимало разів побувати там і пішки, і на ровері, бо жили на Левандівці мої кумплі художник Орест Яворський та його брат-письменник Влодко (він же Волдмур Ікаса), а ще – Влодко Кауфман. Жодних інших для мене приваб Левандівка не ховала. З дівчатами з Левандівки знайомитися було складно, бо проводжання аж «на тамтой бік» приносило мало втіхи, до того ж вечорами можна було дістати в писок.
В перші дні втрати своєї незалежності Левандівка сприймалася львів’янами, як якесь чужорідне тіло. Журналіст Юзеф Майєн, вирішивши у 1934 році помандрувати на Левандівку, запитав у поліцейського дорогу. І той пояснив з неприхованим презирством:
– Підете через міст, потім просто до кінця дороги, а потім ліворуч до костелу. Там їхній Ринок.
Ринок! Себто це передмістя мало свою площу! Але оце «їхній» неабияк вразило журналіста: «Скільки партикулярної відрубності, скільки нехіті і вищості корінного львів'янина лежало в тому відмежуванні від „них“, недавно лише нобілітованих, недавно підвищених до гідності громадян королівсько-столичного міста Львова! Визнати варто, що самі вони анітрохи цієї гідності не просили. Але їхня розпачлива боротьба проти анексії встигла поринути в сутінках забуття. У забуття без сліду поринула самостійність Левандівки. А все ж сліди цієї відрубності не зникли ще анітрохи з обличчя молодої дільниці нашого міста. Свідчить про це газетна афіша про футбольний матч, який повинен відбутися на спортивному майданчику „в Левандівці“. Ми ж бо на нашому великоміському говорі звикли казати „на“ Левандівці, як і „на“ Личакові чи „на“ Зеленім».
Левандівка належала раніше до невиразної і тихої ґміни Білогорщі, але мала більшу славу, особливо завдяки своїм легендарним розбійникам і грабіжникам, оспіваним у баладах. Саме тут в якомусь затишному і усамітненому місці ховався від поліції на початку ХХ сторіччя розбійник Бялонь. Судячи з пісні про нього, місце його схову викликало в уяві романтичний краєвид з давньої балади: передусім глибокий яр, вкритий густими хащами бузини й ліщини, на дні якого цибенить струмочок, а далі – таємнича печера. Бо який же розбійник без печери?
Насправді Левандівка того часу не мала в собі жодних ознак романтики. Проминувши міст, під яким гуркотіли потяги, мандрівець потрапляв у світ, нічим не схожий на місто «по цьому боці». Весь простір тоді ще незалежної Левандівки був густо забудований невеличкими будиночками, які повільно переходили в сільські забудови. Тут ніщо не нагадувало про близькість Львова. Люди їздили на возах, возами постачали до крамниць продукти, тут навіть на початку 1930-тих не було ще ані кінотеатру, ані аптеки, ані лікаря, хоча від «їхнього» Ринку до трамвая було пів години ходи.
Зате мала Левандівка за Австрії своє летовище, про це нагадують назви окремих вулиць – Пропелерна, Повітряна, Моторна, хоча є й такі чудернацькі, як Начетвертях, Козояровка. І була там читальня з 1911 року, що мала 385 томів та кілька передплачених газет, а ще корчма.
Вулиця Міська тягнулася нескінченно довго, від неї в рівних проміжках випромінювали схожі одна на одну вулички. Де тут було знайти надійний схрон для розбійника? Все, мов на долоні – ні яру, ні великого густого лісу, так собі – лісок. Але навіть і в 1930-тих роках Левандівка все ще правила за криївку для злочинців.
Мешканцями дільниці були переважно залізничники, трамвайники, поштові службовці, летуни, які носили власну уніформу. Як роздумує Юзеф Майєн, можливо, саме в такій місцині, де вулиці нагадують шахову дошку, якраз і зручно ховатися, вбравши, наприклад, уніформу залізничника і прикидаючись своїм, аніж опинитися серед строкатого населення будь-якого іншого передмістя.
Балада про Бялоня була у 1912 році видрукована листівкою і швидко набула популярності, її навіть співали на кілька різних мелодій. Підписана була ініціалами авторів «L. E.» і, звісно ж, без зазначення друкарні. Це дбайливе затирання слідів вказувало, що її авторів і видавців мусило в'язати з розбійником щось ближче, аніж платонічна поетична симпатія.
Ким був той чесний бандит Бялонь, якому пісні львівського передмістя звели пам'ятник, величніший за бронзовий? Правда, не тільки розбійник зазнав слави. Прославляли легенди й пісні також аґента Янкєвіча, грозу всіх бандитів і злодіїв, який брав участь в його затриманні.
Важко сказати, в чому вбачали романтику і чарівність балад про злочинців у давньому Львові, але вони були поширені, їх записували в різних варіантах і співали у кнайпах. З Першою світовою настав кінець львівського фольклору. Розбійників міжвоєнного періоду вже ніхто не оспівував, хоча розбоїв, убивств, сенсаційних грабежів було доволі. Муза львівського передмістя замовкла, не розбудили її штучні спроби підживити, коли фахові поети й композитори взялися за творення батярського фольклору.
Жодна пісня, яка оспівувала події Першої світової, і жоден герой не набули такої популярності, як аґент Янкєвіч.
«Gdzie ty tak idziesz, młody złodzieju,
Tak późną nocą? Ty idziesz kraść!»
«Panie Jankiewicz, jak Boga kocham,
Idę na piwo, a potem spać».
«Куди йдеш ти, молодий злодію,
Так пізно вночі? Ти йдеш красти»!
«Пане Янкєвіч, їй-богу,
йду я на пиво, а потім спати».
Балада про Бялоня починається з того, що «На Левандівці в тихій місцині в маленькій хатині попід лісочком була криївка Бялоня, а його ангелом-охоронцем був набитий бравнінґ». Пісня застерігає: «Рятуй свою свободу, бандито, хоч би по тобі лишився труп, бо твою криївку врешті відкрито, здрайці вже взяли Юдину здобич...»
Владислав Бялонь (фальшиве ім'я Владислав Береза, Долєжак) мав на совісті замах на комісара поліції Кандяка на горі Страт і кілька грабунків, скоєних разом з Ганічем, теж оспіваним у піснях, зокрема пограбування кас на Коперніка та на Ґранічній. Також на совісті Бялоня була смерть репортера Тота, вбитого його колежками за те, що спричинився до попереднього його ув'язнення.
Балада оспівує подвиги розбійника із замилуванням:
«Ти вславив ім'я своїми злочинами і пострілами з бравнінґа, ти довго боронився разом з Ганічем, перш ніж переступив тюремний поріг. Гнітила тебе слава бандита, ти був на передмістях королем злодіїв, тебе поліцейська брала облава серед граду смертельних куль».
Засуджений і ув'язнений в «Бригідках», він, однак, зумів через кілька місяців утекти і, незважаючи на тривалі пошуки, на слід його не натрапили. Але влітку 1911 року двоє розбишак вламалися до помешкання на Длугоша (тепер Кирила і Мефодія), 10. Шимон (доглядач дому) і його квартирант, розбуджені серед ночі, вибігли до саду, що оточував дім, і помітили дві постаті, які перелізали через паркан. Квартирант схопив одного з грабіжників, але той вийняв бравнінґ, застрелив шимона і смертельно поранив квартиранта. Обоє грабіжників зникли.
Проаналізувавши їхні дії, поліція дійшла висновку, підтвердженого дактилоскопічними відбитками, що то була робота Бялоня і Ганіча. Але будь-які пошуки не дали результату. Бялонь пропав, як камінь у воду. Шукали його переважно на Замарстинові, бо так свідчили деякі чутки. Але, мабуть, вони мали на меті навести поліцію на фальшиву стежку. Випадково випірнув Бялонь у Стрию, його навіть за описом зовнішності з оголошень про розшук затримали, але демонструючи фальшиві документи, він зумів обдурити тамтешню поліцію. Його ввічливо з перепросинами звільнили.
Врешті в січні 1912-го львівська поліція дізналася з певного джерела, що Бялонь приховується на Левандівці, точніше на Брандштаттерові (назва дільниці) пекарнею «Меркурій», в хаті дорожкаря (візника фіякру) Михайла Шопського. І ось там, в тому затишному місці («w cichem ustroniu») розігралася драматична сцена затримання Бялоня.
Яким же чином вийшла поліція на його слід? Одна з легенд розповідала, що в той час відбував покарання за ґратами член банди Бялоня – Шишка. Він передав через коханку під час її тюремного візиту записку до Бялоня, в якій докладно подав адресу його криївки. Лист випадково потрапив до рук тюремників.
Але ця версія надто неправдоподібна. Справа виглядала трохи інакше. Коханка Шишки, Берта, товаришувала з коханкою Бялоня, вродливою, елегантною, чорнобровою Марією Гнатюківною. Поліція почала стежити за Бертою, щоб натрапити на слід Гнатюківни. Але це нічого не дало. Марні також були спроби спокусити Берту винагородою в сто корон за те, що видасть Бялоня. Але, маючи в руках Шишку, поліція вирішила, що він і сам може вплинути на Берту, щоб схилити її видати Бялоня. Бо Шишка криївки Бялоня не знав.
Методи тодішньої поліції не вирізнялися оригінальністю. Одним з найлегших і найпопулярніших методів був так званий «іґнац» – каучуковий кий, обмотаний мокрими рушниками, який не залишав слідів. Для більшого ефекту застосовували в спеціальній камері процедури гідропатичні. То була маленька камера, куди заганяли голого злочинця. Струмені крижаної води спрямовані були так, що сікли на всі боки і неможливо було від них заховатися. Струмінь шмагав, як бич, завдаючи неймовірного болю, але й водночас не дозволяючи в'язневі втратити свідомість.
Таким способом вдалося переконати Шишку вплинув на Берту, обіцяючи йому крім того значну винагороду. Берта, вислухавши його нарікання про жорстокі муки, більше не могла опертися. Уночі на 16-те січня на Левандівку прибуло два фіякри. Вийшло з них четверо чоловіків: комісар поліції Писарський, інспектори Янкєвіч, Міхал Курант, Зейнфельд та Берта.
Усі разом підійшли до будиночка Шопського на узліссі. У вікні світилося. Курант підкрався і побачив, що Бялонь сидить на ліжку і читає. Біля нього на столі лежав револьвер. Шопський спав, його дружини не було вдома.
Спочатку була ідея при допомозі Берти виманити розбійника з дому, але таким чином інкоґніто конфідента було б зраджене. Берту відпустили.
«У темряві ночі ввірвались агенти, пролунав дзенькіт розбитої лампи, – продовжує балада снувати свою сумну розповідь. – Ти хотів свою свободу захищати завзято. Чути гуркіт пострілів, Куранта стогін. Він впав з простреленими грудьми і вмирає, тіло агента вже закам'яніло. Даремна, Бялоню, твоя оборона, руки в кайданки віддати час».
Поліція зачекала, коли світло в хаті згасне. Агент Курант почав добиватися до дверей, гукаючи: «Ґвалт! Горить! Сусіди, на поміч!» Двері відчинилися, вибіг господар. Найдужчий з поліцейської четвірки Зейнфельд схопив його за руки і запитав, чи в хаті є другий чоловік.
Курант, не чекаючи подальших наказів, вривається до хати і, натрапивши в темряві на бандита, кидається на нього, валить на ліжко і пробує придушити колінами. Тим часом комісар і Янкєвіч тримають варту при вікнах.
В шамотанні бандитові вдається добути револьвер і вистрілити, куля потрапляє агентові в околиці серця. Курант теж стріляє і ранить бандита в лівий бік. Але й сам тої ж миті втрачає сили, гукаючи: «Рятунку».
Янкєвіч розбиває шибу, стріляє, а відтак вбігає на допомогу і бачить на ліжку дві постаті, сплетені між собою: Бялоня і Куранта. Янкєвіч кидається до них, щоб розтягнути. Курант хрипить: «Вважай на бравнінг в правій руці». Янкєвіч відчуває на грудях дуло револьвера бандита, чує тріск цинґля. На щастя, револьвер Бялоня затинається – луска з вистріляного набою не вискочила і його заклинило. Янкєвіч хапає бандита за горло і душить. Бялонь запихає йому пальці до рота, агент кусає їх, той висмикує руку. Янкєвіч намагається передусім розділити сплетені між собою тіла, кричить: «Курант, відпусти його!» Але Курант не чує. Він так сильно оплів руками бандита, що неможливо його відірвати. Янкєвіч напружує всі сили. Але що це?! Руки Курантa затужавіли на шиї розбійника і холонуть. Бялонь спливає кров'ю і мліє в обіймах... трупа.
Удвох із Зейнфнельдом їм вдається з зусиллям звільнити бандита. Мужній Курант загинув.
Залишивши останки Курантa на місці до прибуття судово-медичної комісії, пораненого Бялоня і Шопського перевезли на поліцейську гауптвахту. Через два дні відбулося урочисте поховання Курантa, в якому участь взяли найвищі сановники Намісництва і Поліції.
Курант залишив сестру і її доньку без засобів для життя, бо власне він їх утримував, будучи вдівцем. Сестра, мовби відчуваючи біду, впрохувала його не йти на облаву. Кілька років тому загинув трагічно його син: один з учнів гімназії запхав йому під час забави ручку до вуха, пробивши мозок. За версією «Курєра Львівського» – штрикнув пером в око.
Звістка про затримання небезпечного злочинця зворушила поліцію міста, на місце події прибув директор поліції Рейнлєндер, щоб особисто вислухати реляцію про трагічний випадок. Наскільки моторошною мусила бути сцена, що розігралася в хаті Шопського, свідчить стан комісара й агентів. Вони з нервів плакали і ледве знаходили слова, щоб доповісти про випадок. Нікого це не дивувало, бо ж були свідками смерті товариша і самі ледве вціліли. Зейнфельда перебував у такому нервовому зриві, що для нього навіть викликали швидку.
Бялоня після кількатижневого перебуванню в тюремній лікарні відставили до слідчої в'язниці на Баторія.
«Сьогодні тобі на руках дзенькають кайдани, вже не виламаєш тюремних ґрат, хотів утікати, знову впіймали, не уникнеш справедливості лап».
А спроба втечі таки була! Одного травневого дня під час прогулянки у дворі в’язниці Бялонь розірвав ланцюги, які попередньо підпиляв, і, перестрибнувши мур, побіг у напрямку вулиці Кохановського (тепер Левицького). Погоня не змогла його догнати, але схопили його каменярі, що працювали на Погулянці, і відвели до в'язниці.
«Звучить звинувачення, що ти злочинець, що ти є бандитом всі кажуть уголос. Над твоєю долею коханка ридає, ділячи у в'язниці твою марну долю».
Зрадник Шишка, звільнений передчасно з в'язниці, і Берта виїхали з винагородою в невідомому напрямку. Ніколи з тих пір про них ніхто не чув.
Невідомий бард, проте, волає про помсту:
«Прийде день помсти і суду кара, на шибениці задзвонить гак, коли на питання прокурора дванадцять суддів відповість: так.
Ти почуєш вирок серед радників свити, тоді лише переконаєшся, чого вартує слава бандита за чуже життя віддати своє».
Але пісня, вочевидь, писалася за гарячими слідами, бо шибениця його оминула. Бялоня засудили на десять років. Кару відбував у Дрогобичі. Був дрібний, худорлявий, хворобливий. З вогнепальної рани у боці розвинувся туберкульоз кістки. Помер напередодні свого звільнення. Так і не переконався, «чого вартує слава бандита».
Але слава його пережила, і жила ще й до війни у вигляді балади.
19.11.2018