Як попередними роками так і в сїм роцї звеличили львівскі народно-рускі товариства роковини смерти ґенія України-Руси величавим концертом, котрий відбув ся в понедїлок 16-ого н. ст. марта с. р. Славно звістні вечерницї, якими рік річно святкує львівска громада народовцїв память смерти Шевченка, стали у нас народним святом, тож не дивно, що на понедїлковий концерт — окрім Русинів зі Львова — прибуло також значне число виднїйших людей з краю, щоби спільно покріпити ся животворним заповітом поета та загрітись до дальшої працї на ниві народного відродженя, котра всїх нас лучить в одну велику громаду почитателїв безсмертного Тараса. До піднесеня отсего обходу народного причинила ся богата і добірна проґрама концерту — завдяки нашому "Львівскому Боянови". Численно зібрана интеліґенція руска заповнила велику салю "Народного Дому" по береги і з неутаєною нетерпеливостію вижидала виконаня заповідженої програми.
Вечер отворив професор університету Михайло Грушевскій отсим вступним словом:
Трицять пять лїт минуло, як заснув найславнїйшій син нашого народу, і ще раз ми зібрали ся святим звичаєм пошанувати його память, пошанувати тим, що маємо найкрасшого, що сам поет назвав нашою славою, славою України — нашою піснею, нашою думою. Була то заразом найбільша потїха нашого Кобзаря, що нераз розважала його сумну душу.
Сумну душу — та душа була сумна! Особиста доля була мачухою для Тараса; природа дала йому чутливе серце, вражливі нерви, а навколо було так мало втїшного! Панщина пригнїтала нарід, заслїпила темнотою його очи, віддала на наругу найлїпші його чуття свободи, рівности, гідности людської; верхні верстви втратили свою солідарність з народом, а то мусїло привести их до загальної деморалізації; маленька купка интеліґенції втратила народні традиції і заблудилась на манівцях европейскої культури. І до того над всїм тяжіла важка рука уряду, неприхильного до розвою і просвіти.
Заснула Вкраїна [журив ся поет]
Буряном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болотї серце прогноїла,
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дїтям надїю в степу оддала.
Не дурно, що й цїла поезія Тарасова має наскрізь сумний характер.
Бо [их] лихо на світ породило,
Поливали сльози...
Пробував він свою душу чимсь розважити; пригадував він собі — "аби серце хоч трохи спочило" — минулу волю Козаччини, як
в Українї
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала, —
але та весела идеалізація зникала, бо ті спогади затроювала зараз-же гірка думка:
За що-ж боролись ми з Ляхами?
За що ж ми різались з панами?
За що скородили списами
Татарські ребра...
коли з того всього лиш уродила
рута, рута
Волї нашої отрута.
Він марив за поезію й красу сучасної України —
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дївочі,
За степи та за могили,
Що на Українї.
Він представляв собі, як та країна
Повита красою
Зеленіє, вмиваєть ся
Ранньою росою,
Вмиваєть ся, красуєть ся,
Сонце зустрічає...
Але память пригадувала йому, що
в тім раю
Латану свитину з калїки здіймають,
З шкурою здіймають, бо нїчим обуть
Панят недорослих. А он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують — [до війська]
А онде під тином
Опухла дитина голодная мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
Він жадав апостола правди й науки, а тимчасом бачив кругом себе виродків — "чорнилом политих, московською блекотою, в нїмецьких петлицях замучених" — потомків славних родів, що перейшли на здеморалізованих кріпостників, що напустили великих слів велику силу, а тимчасом пречудесно шкуру дерли з незрячих гречкосїїв.
Не диво, що в поета серце вяло, засихало, замерзали сльози і пісня переходила на плач пророчій над убогою, зневаженою, потоптаною країною.
І от минули часи; панщина, сей страшний боляк на тїлї народнім, зникла! Добробут, освіта народна стали модною фразою! У тої занедбаної маси народної зявилось стільки приятелїв і опікунів! Свобода народів і право на розвиток самостійний стали такою аксіомою! А тимчасом — чи то пів віка тому, чи може тепер, у сю хвилю, співає нам невмируща кобза:
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить...
Кати знущають ся над нами
А правда наша пяна спить!...
Брати наші — на чужинї
На чужій роботї,
Помагають ворогови
Господарювати
Та з матери останнюю
Сорочку здіймати...
Вороги густою лавою обступили Україну, а вона скнїє-нидїє, до того розбилась і тратить найлїпші сили в братобойній ворожнечі...
Що з того? чи спустити байдужно руки? чи заплакати безсилими сльозами роспуки?
Нї! Уставайте! — кличе до нас Кобзар. Він, переживши серед ще невідраднїйших обставин, спокутувавши нелюдскою карою свої слова протесту, не знаходячи майже відгомону своїй поезії, не втратив віри й енерґії.
Надїя не вмирає! — пише він серед страшного заслання. Радуй ся! — кличе він неполитій, занедбаній нашій ниві і просить сили Божої на поміч
Робочим головам, рукам,
На сїй окраденій землї.
Що-ж ратувало його від роспуки, від апатії?
Віра в силу моральної идеї, віра в свій нарід! Исторія людська в своїх конечних результатах є для нього перемогою правди. В добрі самім залягає сила побідна, а в злім — розклад і упадок. Моральна идея має в собі таку силу опору, що єї не можуть знищити нїякій гнїт, нїякі кари —
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля,
І неситий не виоре
На днї моря поле,
Не скує душі живої
I слова живого...
В минулих часах України бачив Тарас, як маси народні ставали непоборною лавою в имя идеї волї й правди, і він вірив, що перед таким рухом мас нїщо не зможе устоятись. Треба лише, аби світ правди осьяв чоловіка, а
Раз добром налите серце
Вік не прохолоне....
Треба признати, що Тарас добре розумів дїйсний зміст нашої исторії; його не вабив зверхний блиск, розмальовані хроністами подїї козацьких ватагів, — він бачив єї зміст, єї славу в идеї рівности й волї —
Тут пана не має:
Усї ми однако на волї жили,
Усї ми однако за волю лягли.
Через всю исторію нашого народа, як житєвий нерв, як провідний мотив, переходить вічна боротьба мас народних з непокликаними опікунами й володарями за волю, рівність і самоуправу. В тім цїлий єї зміст, в тім наша гордість перед світом, наша народня традиція, наш заповіт. Та идея, що тепер виходить на порядок дневний в цивілізованім світї, виглядає до нас з кожної картини нашої исторії. На сходї й на заходї міродайні верстви дали собі раду з масами, міцно взяли их в руки й звязали на тисячу лїт; у нас нїяк не вдавало ся зробити того на міцно — ті верстви верхні були слабші, а маси відчували свою кривду живійше й переймали ся глубше тією идеєю, як деинде; вона просвічує нам в боротьбі народів з кіївськими князями, в повстаннях проти короля Данила вільних громад східних, в сформованню Козацтва проти паньского устрою литовсько-польского, в руйнованнях гайдамаків, в народних рухах проти ново-витвореної шляхти-старшини.
Сі змагання народні не привели до пожаданого результату; народні рухи руйнували устрій суспільно-політичний, що розминав ся з народними идеалами справедливости й добра, але на місце их народні маси не вміли збудувати такого устрою, щоб им відповідав: масам бракувало виховання політичного, освіти, свідомости, аби свої невиразні, більш відчувані нїж сформуловані идеали перевести консеквентно в житю і втїлити в міцних, скристалізованих формах громадського й державного устрою. А ті здібнїйші елєменти, що виносив на верх народній рух, при тій невиразности народних жадань та идеалів, по части йшли за побудками особистих интересів, по части, не знаходячи в самім народнім світоглядї ясно зазначених нових форм пожиття, відновляли в своїй роботї коло будови громади попередні, знищені, але привичні форми суспільно-політичні, і народні маси знов з здивованєм бачили, яку їм — кажучи прислівєм — у их-же дерева карлючку загнули. І по часах апатії й байдужности, що наставали по такій невдачи, знову схопляла ся енерґія народня, і маси розпочинали нову боротьбу, пригадуючи своєю неустанною силою спротивлення Титана, з таким співчуттєм оспіваного Шевченком:
З-покон-віку Прометея
Там орел карає,
Що день Божій довбе ребра,
Серце розбиває;
Розбивав та не випє
Живучої крови:
Воно знову оживає
І смієть ся знову.
І от по тисячилїтній боротьбі, по тисячилїтних нещасливих пробах народа уставити устрій по правдї, ми, може, починаємо бачити початок кінця. Починає витворюватись те, чого бракувало доси народови для осягненя своєї мети, — формуєть ся интеліґенція — плоть від плоти, кість від кости народу, що вивисшаючись над рівень народної освіти, розширяючи свій світогляд духовий, не пориває свого звязку з народом, уважав себе його частиною, переймає його идеали, надає тим невиразним народним мріям ясні, укінчені, скристалізовані форми і ставить своєю задачою — разом з народом на их основі устрій суспільний реформувати. Най менї вільно буде сказати, що в сїм витворенню нової україньскої, демократичної, поступової интеліґенції лежить результат цїлої нашої исторії, а превозвістником його виступає наш Кобзар. Один з сучасників назвав його останним народним співцем і першим поетом великого славяньского світу; не розширяючи так, ми признаємо в нїм того найбільшого сина мас народних, що их идеали і змагання, их жалї й надїї внїс між нову интеліґенцію україньску і виливши в високо-артистичні форми передав як заповіт народний сїй интеліґентній громадї.
Пятьдесять лїт тому, підчас повного розцвіту Тарасової творчости, та нова интеліґентна громада україньска була лише в завязках, доперва ферментувала ся в кругах висших і низших. Як тїсна була авдіторія Тараса, як мало знаходив він круг себе людей, що відповідали-б тим вимогам, які ставляв він громадї! Серце болить за нього, коли бачимо, в яких кругах він — за браком лїпших — так часто повертав ся, кому виспівував свої піснї, як жадно в тих верствах шляхетсько-кріпостничих або артистичних ловив він прояви людскости або україньского патріотизму, і розуміємо його тяжку місію. Українства властиво ще не було, було українофільство, та й то слабоньке, в формах чи то загальної гуманности, чи то романтичної идеалізації старовини. Звістний факт, як пересваривсь Тарас з одним з стовпів тогочасного українофільства, спостерігши в нїм під покривкою етноґрафічних интересів зашкарупілого кріпостника; а скільки таких випадків, більших і менших, мусїло траплятись! Не диво, що з уст Тарасових злетїли гіркі слова:
Мій Боже милий, як хотїлось,
Щоб хто-небудь менї сказав
Хоч слово мудре, щоб я знав,
Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?
Безперечно за сї пятьдесять лїт поступила ся интеліґенція незмірно на перед, єї україньска свідомість поглубшала, вона зблизилась до народа без порівнання й може себе вже уважати репрезентацією народа справедливо. Розширила ся незмірно й Тарасова авдіторія: се вже не дрібна купка лївобічної шляхти, а цїла Україна-Русь від Сяна до Кубанї, до полїських пущ, всї верстви, аж від селяньскої. "Кобзарь" розійшовсь сотками тисяч і вже знайшов собі дорогу під сїльску стріху, що виплекала йогo провідні идеї... Час пройшов немарно, ми поступили на перед; в тім наша утїха і певність дальшого поступу. Самий страх перед україньскою идеєю єї ворогів, их змагання чи-то застрашити, загулюкати, чи-то привабити вигодами єї заступників, роздїлити і ослабити наші сили — вони свідчать про наш зріст, що вже годї з нами бороти ся иґнорованнєм або згірдним кепкованнєм...
А все-таки се лише початок кінця, лише приготованнє, зоря, що ледви займаєть ся та віщує нам наближеннє ясного дня. Ще не прийшов той час, щоб пісня поета, як він моливсь —
огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось
Щоб людям серце розтопило
І по Украйнї пронеслось...
щоб промовило до кожної людини, де лише гомонить україньско-руська мова. Скільки ще занедбаних країв, цїлих країв! Які малу частину становить свідомо-україньска громада і як ще богато в нїй ветхого квасу! як мало ще ми маємо віри в себе! Як мало дбає вона про свій єдиний грунт — наш нарід, шукаючи опори в чужих в ворогах навіть!
От ми зійшли ся по роцї перед лицем заплаканої Матери і єї найлїпшого сина, старші й молодші, люде всяких верств і фахів, всяких поглядів і напрямів — звязані спільною идеєю україньско-руською, демократичною, поступовою, зійшли ся з своїми здобутками й втратами, з заслугами й провинами, успіхами й помилками, втїхами й кравдами, надїями й жалями, всї перейняті одним чуттєм, зливши ся на той час в одну родину, зібрану на своє родинне свято. Чи має то трівати лише тих кілька хвиль, кілька годин? Чи не мав би сей порив до идеї україньско-руської, почуттє єї нероздїльного пановання над нами, сей звязок, що вяже нас в сю хвилю, трівати й далї?
Нас так мало, а обовязки й задачі, що лежать на нас, так великі; ми не можемо дїлити ся на дїячів і публику, як инші громади, лише всякій, хто має ще в собі духа, повинен прикласти рук до роботи народної. Останними часами мала ми нагоди переконатись, що нї від кого й нї з-відка не можемо сподїватись помочи, тільки на свої сили рахувати. Ми не маємо часу гаятись, ми не маємо сил до страчення! Станьмо з напруженою енерґією до роботи культурної, економічної, громадскої — а най маршом до нашого походу на темряву, нужду, неволю й усяку кривду народню лунають віщі співи невмирущої кобзи! А наша традиція, наша исторія заповідає нам — побіду!
_____________
Ся промова проф. Грушевского могла була викликати сильнїйше вражінє, наколи-би була відповідно виголошена; тимчасом авдіторія з другого кінця салї деяких уступів промови не могла чути. Все-ж таки вступне слово проф. Грушевского своєю щиростію і розумно понятим пієтизмом для нашого найбільшого народного поета приняли зібрані з вдоволенєм і бесїдника нагородили щедро оплесками.
Потім орхестра 80-ого полку піхоти виконала взірцево Сметани фантазію з ческої опери "Продана невіста". Різнородність мельодій в дусї народнім ческім, сміле відзначуванє мотивів і сила повної гармонії момохіть переймають слухача та звертають єго очи на той воскресшій скарб народний у Чехів.
Першою продукцією повного хору "Львівского Бояна" була Колесси "Вулиця", низка любовних пісень про хори жіночі, мужескі, мішані і соля. Вельми симпатичний автор зручно підхопив наші народні мотиви і зложив з них благородну вязанку пісень так малу, що чуєш, як повіває з неї леготом тужливої душі нашого народу, бачить ту вулицю сердечних Бойцунїв, слухаєш єї і не наслухаєш ся. Вже в-друге чули ми тоту низку і сміло можемо сказати, що она становить окpacy нашої славної пісни рускої. А виконанє хору "Львівского Бояна" було у всїх точках знамените, так що не полишало нїчого до бажаня. Прикрасою сего хору був сольо-спів панї Пясецкої, котрої нїжний сопран зобразив як не мож лїпше тугу-любов кохаючого серця. Публика нагородила спів неумовкаючими оплесками і викликала автора, котрому належить пожелати дальших світлих успіхів на поли музики.
Панна М—ска віддеклямувала удачно поему Шевченка "Думи", поважно і без надмірного патосу, віддаючи тяжку задуму нашого поета.
Хор мужескій "Львівского Бояна" поправно відспівав: Топольницкого "Де Сян пливе" і Нижанковского "Нова Сїч", хоч акомпонямент фортепяновий не виходив зовсїм складно. Хор Топольницкого відзначуєсь гладким проведенєм і сильною дикцією, чим викликує немале вражінє, а хор Нижанковского більше штучний, хоч не менше удалий і повний глубокої гадки.
Опісля орхестра відограла з повним зрозумінєм Щуровского "Мрію" і "Тропака", а на жаданє публики мусїла ще відограти марш з народних пісень.
Молодий спѣвак п. Носалевич, привитаний оплесками на самім вступі на естраду, відспівав сольо басове: Лисенка "Менї однаково", розвинувши широку скалю свого сильного голосу та поборюючи зручно трудні місця сеї партії.
Найтруднїйшою точкою проґрами концерту була: Лисенка "Радуй ся ниво неполитая" — велика кантата про хори мішані і соля з орхестрою, так що подивляти треба надзвичайну витревалість і працю діріґента "Львівского Бояна" о. Остапа Нижанковского, котрий не пожалував величезного труду, щоби вивести отсю новість перед світ. Однак тота штука Лисенкова — розложена на пять партій: Allegro "Радуй ся" хор мішаний; Andante "І процвітеш" потрійний квартет мішаний; Andante sestenuto "І спочинуть", сольо сопранове; Росо moderato: "Тодї, як, Господи, святая", сольо тенорове; і Andante vіvасе "Оживуть степи, озера", кінцевий хор мішаний, — не викликала сподїваного ефекту, позаяк поодинокі частини трохи за слабо відзначені та й тому кантата подекуди не виходить з такою силою перелому чувства і мисли, як то пробиває ся в самій поезії. Соля сопранові панї Пясецкої перейшли складно мимо сильного напруженя солістки при поборюваню технічних трудностей, а сольо тенорове п. Леонтовича було интоноване за слабо до цїлости хору. Натомісць хори і орхестра держали ся зовсїм добре. Можлива річ, що при повнїйшій интерпретації соля сопранового "І спочинуть" та соля тенорового "Тодї, як, Господи, святая" — цїлість кантати вийшла би більше відзначаючо.
П. Микола Вороний виголосив поему Шевченка "Чернець" з очевидним перенятєм і зрозумінєм гадок поета.
Вкінци мужескій хор "Львівского Бояна" відспівав в супроводї орхестри: Лисенка "Скорбна дума з молитвою". Знана ся пісня зложена чудним переходом акордів, завсїгди переймає слухача поважним настроєм душі а тим певнїйше в добрім проведеню хору "Львівского Бояна".
По закінченю офіціяльної части концерту відспівали всї гостї стоячи народний имн "Ще не вмерла Україна" і з вдоволенєм опускали салю концертову. З причини великої проґрами концерт протягнув ся майже до 11-ої години в ночи.
[Дѣло, 18.03.1896]
18.03.1896