Великий патріот

До десятиріччя смерти акад. Михайла Грушевського

На скрижалях історії боротьби української нації за українську державу, самостійну й незалежну, вписане поруч з іменами Володимира, Ярослава, Хмельницького, Мазепи, Шевченка, Драгоманова, Франка, Петлюри, Міхновського, Липинського, і ім'я Михайла Грушевського, велетня української науки, великого організатора культурно-національної праці і першого президента Української Народної Республіки.

Десять літ, тяжких і многоважних своїми наслідками для української нації, відділяють нас від того дня, коли навіки спочив великий всеукраїнець, великий соборник Михайло Грушевський. В трагічному стані полишив славний патріот свою батьківщину, під чоботом окупанта-большевика, вмираючи на становищі трохи упривілейованого в’язня. З немалою помпою і з великою радістю ховали большевики останки зацькованого великого українця на Байковому кладовищі в Києві, заарештувавши перед похороном всіх тих, хто міг би виявити хоч тінь протесту. Раділи вороги, доконавши останнього, як вони говорили, "українського бандита з бородою".

А проте, вічнотворчий, вічнодіяльний дух Михайла Грушевського, його невичерпна енерґія, його любов до української нації, його ціле життя, покладене на оборону чести й слави українського народу, його боротьба за вільне, самостійне життя української нації будуть завжди скарбницею, звідки не тільки наші, а й прийдешні покоління будуть черпати, як цілющу воду, широку, як море, любов до Батьківщини, до Вітчизни своєї україно-козацької.

Нема змоги в короткій статті розповісти про життя й діяльність Михайла Грушевського, то ж хоч в загальних рисах зупинимось бодай на тому, про що конче треба сказати.

Михайло Грушевський народився 29 вересня 1866 року в місті Холмі. Трьохрічним хлопцем, разом з усією родиною, з батьком Сергієм Грушевським, вчителем гімназії, виїхав на Закавказзя, до Тифлісу, де й провів свої юнацькі роки, там же здобувши середню освіту. Батьки, віддані українські патріоти, виховували Михайла в любові до України. Ото ж ще в гімназії талановитий гімназист починає писати оповідання українською мовою і дістає похвалу від письменника Нечуя-Левицького. Закінчивши середню школу, Грушевський не вагаючись вступає до київського університету, на історико-філологічний факультет, і стає найкращим учнем славного історика України Володимира Антоновича. Вже на другому курсі університету друкує велику працю — Історію Київської землі, дістає за неї найвищу нагороду, а закінчивши університет, там же лишається для  підготовки до професорської діяльности. 1894 року, саме закінчивши свої заняття для здобуття права посідати професорську катедру, за рекомендацією Антоновича стає професором історії львівського університету. Так починається надзвичайно важливий західно-український період в житті Михайла Грушевського.

Саме тут, в умовах ліберальної австрійської імперії, Михайло Грушевський розгортає колосальну роботу й розпочинає епохальну працю «Історію України-Руси», що її перший том вийшов у світ 1898 року, ніби вінець завершення національно-культурного відродження України XIX віку.

З приїздом до Львова, обраний на голову Історико-філологічної Секції Українського Наукового Товариства ім. Шевченка, він з 1897 року стає головою цілого товариства, і в наслідок невсипущої власної праці і праці цілого ряду вчених під його керівництвом Наукове Товариство стає фактично Українською Академією Наук, тількищо без титулу Академії.

З вибухом революції 1905 року та пом'якшенням терору супроти українців у Росії Грушевський переносить свою діяльність і на Наддніпрянську Україну, закладаючи там Наукове Товариство у Києві, видаючи «Літературно-Науковий Вісник», засновуючи газети, книгарні та створюючи політичну організацію «Товариство українських поступовців». Водночас у Львові й Галичині поширює друкарні, закладає «Просвіти», видає сотні томів наукової, популярної, шкільної і публіцистичної літератури і стає тим центром, навколо якого обертається культурно-політичне життя цілої України, одна з частин якої входила до складу Російської імперії, а друга—до Австрійської.

За 20 літ (1894–1914) Михайло Грушевський зробив те, чого не могли зробити попередні покоління українства. Грушевський поклав основи справжньої науки української, а, пишучи сам і спонукаючи до того інших, «відкрив» Україну перед цілим культурним світом.

Війна 1914 року застала Грушевського в Карпатах. Через те, що Грушевський стояв на тій позиції, що Україна в минулій війні мала вести свою, незалежну від воюючих держав, політику, на нього посипалися доноси австрійському урядові, і внаслідок цього Грушевський мусів виїхати до Києва, де став об'єктом нечуваної нагінки на себе і на українство взагалі. З приїздом Грушевського до Києва російський уряд в стократ посилив репресії супроти українців, а самого Грушевського, іменуючи «зрадником», «мазепинцем», «австрійським шпіоном», запакував у Лук'янівську тюрму, звідки зіслав до Симбирська. Тільки згодом Грушевський дістає право життя в Казані, яку покидає з вибухом лютневої революції 1917 poку.

Величезні заслуги перед українською нацією, слава оборонця українського народу були підставою для творців Української Держави обрати на керманича її Михайла Грушевського.

Молода Українська Держава впала під ударами большевицької навали, і Михайло Грушевський опинився на еміґрації. На еміґрації він жив у Відні, потім у Празі, не припиняючи своєї науково-історичної роботи та гуртуючи навколо себе молоді кадри. На початку 1924 року Грушевський повертається в Україну і очолює фронт української науки та стає тим, на кого орієнтуючись, зростали в підсовєтській Україні нові борці супроти большевика-окупанта, за волю України.

По різному можна розцінювати поворот Михайла Грушевського під большевицький серп і молот, але безперечним фактом є те, що перебування Грушевського в підсовєтській Україні підсилювало безупинну Україну, проти большевицьких окупантів. Грушевський в підсовєтській Україні в умовах страшного терору, ніколи не поступався своєю вірою і своїми ідеалами і був за приклад незламної волі в обороні України. Поворот Грушевського на Україну був продиктований його великою любов'ю до українського народу, української землі і твердою вірою в можливість своєю працею полегшити долю свого народу, стати оборонцем його, зрештою, нести тяжкий хрест разом з своєю нацією і вмерти на рідній землі.

В тяжких умовах, завжди цькований, Михайло Грушевський і в підсовєтській Україні зробив стільки на полі української культури, що перелякав кремлівських можновладців, і караюча рука ГПУ передусім упала на Українську Академію Наук і на її натхненника Михайла Грушевського. Домашні арешти, виклики до ГПУ, примусові "командировки" до Москви — і, нарешті, категорична заборона повороту в Україну. Харківських і київських енкаведистів, у Москві заступили найспритніші енкаведисти з Луб'янки і, створивши нестерпні умови для Михайла Грушевського, поступінно, як ті п'явки, висисали благородну кров нашого великого патріота і досягли, нарешті, найбільшого щастя катів, коли великий соборник і поборник волі українського народу 24 листопада 1934 року навіки закрив свої очі.

Хоч би як оцінювали діяльність Михайла Грушевського сучасники, та історично вірна оцінка його прийде лише взавтра, бо ще не загоїлися рани українського пореволюційного розбрату, і тільки буквально сьогодні український національний рух набрав всенаціонального, єдиного, державно-творчого, консолідованого характеру, оголосивши нещадну війну большевизмові.

Мусимо пам'ятати, що національно-державний зміст діяльности Грушевського — це певний етап в історії національно-державного становлення української нації, це певний етап в історії української політичної думки. Мусимо пам'ятати, що Грушевський був тим, кому судила доля завершити досягнення українства за XIX століття. Грушевський на ідеях XIX століття, репрезентованих на Україні Шевченком, кирило-методіївцями, "Громадою" і Михайлом Драгомановим, перший науково-історично обґрунтував і довів право українського народу на своє державне буття і накреслив, використавши досвід минулого, шляхи історичного майбутнього української нації.

Ідеї згаданих організацій і людей були ідеологічним фундаментом суспільно-політичного світогляду Грушевського. Суть же цього світогляду полягала в тому, що народ, трудящі верстви народу передусім, є основа й державно-творчий фактор всякої нації, отже основними, головними повинні бути ті кличі й домагання, що їх висуває народ. Звідси і в історії і в політиці — орієнтація на маси.

«Народ, маса народна, є і повинен бути альфою й омегою історичної розвідки. Він зі своїми ідеалами й змаганнями, зі своєю боротьбою, поспіхами й помилками, є єдиний герой історії», — говорив Грушевський на першій лєкції у львівському університеті. Цю віру в народ і деяку недооцінку організаційно-творчої ролі проводу Грушевський поніс з собою і в могилу, замикаючи коло певної державно-політичної концепції, започаткованої кирило-методіївцями, усталеної Михайлом Драгомановим і пропаґованої пізніше з певними корективами партією соціялістів-революціонерів.

Та значіння Михайла Грушевського не в його особистих соціяльно-політичних поглядах, — його значіння в тій епохальній, ні з ким незрівнянній праці по організації національно-визвольної боротьби української нації до революції, в добу революції і після революції.

Колись Михайло Грушевський писав: «Ви — люди боязкої душі й невідважної мислі. Ви хочете проїхати безплатними пасажирами до будучої України, не віддавши нічого тій страшній боротьбі, котрою вона здобувається... Ви краще відійдіть, коли не маєте охоти піддатись твердим вимогам цього часу. Зійдіть з політичної, громадської арени, не перешкоджайте тим, хто має сміливість працювати й творити нове життя». І Грушевський, справді, був сміливим борцем і відважним мислителем. Михайло Грушевський, всупереч традиційній, визнаній не тільки російською, а й світовою історіографією, схемі історичного процесу Росії, виступає з своєю геніяльною  схемою історичного розвитку східного слов’янства і з залізною логікою доводить ненауковість, штучність і тенденційність загально визнаної схеми. Михайло Грушевський не тільки створив схему історичного процесу України, а написав історію України — працю, що на вічні часи утвердила славу її творця, а нашу націю поставила як рівноправну з усіма народами світу. Грушевський створив науку української історії в найширшому розумінні, створив кадри істориків України, і нема жадного історика кінця XIX — XX віку, що не був би під впливом чи не належав до школи Михайла Грушевського. Досить сказати, що найвидатніший історик-соціолог В'ячеслав Липинський — учень Грушевського.

Найголовніше в діяльності Грушевського є те, що він і в своїй епохальній праці з історії, і в працях з історії літератури, етнографії, соціології, і в щоденній практичній роботі завжди був всеукраїнцем, соборником, завжди стояв за єдність і дружну співпрацю синів усіх українських земель, всіх українців, що прагнуть волі, самостійности й добробуту українського народу. Шумський писав, що Грушевський, коли між українськими есерами й есдеками зайшли непорозуміння, зібрав їх до свого кабінету в Центральній Раді і сказав: «Що це ви завелися? Аджеж це вороги української національної справи — російські есери й меншовики — вас підштовхують на взаємну боротьбу, щоб ви перегризлися, а вони тоді сядуть зверху».

Як і в той відповідальний момент творення Української Держави, так і раніше, як і до самої смерти, Грушевський був носієм, пропаґатором і ідеологом єдиного українського національного фронту, натхненим, чесним борцем за єдину, неподільну, самостійну, соборну Українську Державу.

В цьому, і саме в цьому найбільше значення великого патріота й соборника Михайла Грушевського.

Земля