Презентація книжки Ґжеґожа Мотики «Від Волинської різанини до операції "Вісла". Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.» у львівській книгарні «Є» перетворилася на гарячу дискусію пам’ятей. У якій традиційно багато говорять, але мало прислухаються.
Для Ґжеґожа Мотики презентована книжка стала своєрідним синтезом, підсумком 20-річного дослідження українсько-польських стосунків у 1943-1947 рр. Умовно, від Волинської різні до операції Вісла. На презентації він підкреслив, що книжка не написана з польської чи української точки зору, а тільки з перспектив дотримання прав людини. «Якщо я засуджую злочини, які були вчинені на Волині, - сказав автор книги, - не тому, що вони були вчинені над поляками, а тому, що вони були вчинені над людьми. Аналогічно, коли я засуджую депортацію українців в акції «Вісла», тоне тому, що це був злочин над українцями, а тому, що він був вчинений над мирними людьми».
Ґжеґож Мотика поділив польсько-український конфлікт на дві фази. Перша – 1943-1945 роки. Основним чинником, який надавав динаміки подіям на цьому етапі, була діяльність ОУН (бандерівське крило) і УПА. За словами Ґ.Мотики, ОУН(б) ухвалило рішення про усунення всіх поляків з земель, які вважалися українськими. Поляки, що жили на Волині, мали згинути, а ті, що в Східній Галичині – вигнані. Акція польських етнічних чищень почалася в лютому 1943 року на Волині, а закінчилась в травні 1945 року на Люблінщині. Друга фаза – події 1945-1947 років, у ході якої відбувалося переселення поляків і українців. Стороною, яка спричинилась до цих подій, були радянські і польські комуністи. В ході операції «Вісла» ті українці, які ще залишалася на території Польщі, були розселені по території західної та північної Польщі для якнайшвидшої асиміляції.
У своїй книжці Ґжеґож Мотика намагається спростувати деякі міфи, поширені в польському й українському суспільствах. Наприклад, про участь дивізії «Галичина» в придушені Варшавського повстання. Вказує, що цієї дивізії близько не було біля Варшави. З іншого боку, заперечує, що кровопролиттю на Волині передувала різанина українців на Холмщині.
У наступних розділах автор торкається ставлення митрополита Андрея Шептицького до подій на Волині. Окремий розділ присвячено боротьбі УПА з радянською окупацією до початку 1950-х років. Також є окремий розділ, присвячений боротьбі УПА на землях теперішньої Польщі.
На презентації своєї книжки автор часто підкреслював, що він є лише істориком. Що його головне завдання – показати факти, а не інтерпретувати їх. Через це лише в останньому розділі він дозволив собі дати оцінку подіям, які описує. На його думку, у згаданий час загинуло близько 100 тис. поляків. А у відплатних акціях, вчинених поляками, твердить Ґжеґож Мотика, загинуло приблизно 10-15 тис. українців.
За словами автора книжки, етнічні чищення УПА відповідають визначенню «геноцид», а польські відплатні акції автор називає «військовими злочинами». Подіям другої фази (1945-1947) україно-польського конфлікту Ґ.Мотика дає назву «сталінські етнічні чищення» .
На презентації книжки особливо відчувалося, що нині на зміну польсько-українському конфлікту 1943-1947 років прийшов польсько-український конфлікт пам’ятей. Польська й українська громадська думка по-різному оцінюють події на Волині 1943 року. Польська громадськість, якою різною не було б її ставлення до України, сходиться на тому, що не можна ставити знак рівності в діях УПА і польського підпілля. Українці ж більше схиляються до думки, що це побутовий конфлікт, корені якого ховаються в несправедливій національній політиці II Речі Посполитої.
Присутній на обговоренні львівський професор Леонід Зашкільняк закинув Ґжеґожу Мотиці, що попри його фаховість і намагання дотриматись об’єктивності, текст книги свідчить, що вона написана поляком і для польського читача. З одного боку, це нормально, але з іншого – суперечить багатьом науковим напрацюванням. У процесі вже традиційного двостороннього діалогу істориків нібито вдалося дійти згоди, що ОУН і УПА – це не бандитські ґрупи, а український рух опору, наш варіант національно-визвольного руху. І друге – що антипольська акція українського руху опору мала місце. Про це свідчать українські, польські, радянські, німецькі документи, це треба визнати. Професор Зашкільняк запитав автора презентованої книги: якщо вбивство поляків на Волині – це геноцид, то як кваліфікувати вбивства українців, які почались ще в 1939 року й тривали аж до закінчення війни? Адже їх теж убивали за національною ознакою. Тож, на думку професора Зашкільняка, злочини вчинені під час війни, не підпадають під визначення геноцид, це лише злочини проти людяності. Геноцид, зазвичай здійснює держава за допомогою державного апарату. Україна не мала своєї державності. Тож, коли ми визнаємо, що події на Волині були геноцидом польського населення, то відповідальність мають нести всі українці. На думку професора Зашкільняка, для того щоби примирити історичну пам’ять, слід застосувати тезу польського історика Ришарда Тожецького, який сказав, що відповідальність за ці злочини несуть керівники двох рухів опору – українського та польського. Це вони ухвалювали необдумані рішення і мотивували своїх прихильників до відповідних дій.
Ґжеґож Мотика не погоджується, що геноцид може вчиняти лише держава. За його словами, геноцид – це загальне або часткове вбивство національної, етнічної, расової або релігійної групи. «Поляків вбивали саме через їхню національність – це перший доказ; другий – УПА хотіли повністю очистити українську землю, це було свідоме вбивство поляків, вони мали злий намір», - наполягає історик. На його думку, військовий злочин має місце тоді, коли військові з якихось меркантильних причин вбивають цивільних осіб. Також, на його думку, війна не виключає геноциду, одночасно можуть відбуватися збройний конфлікт і геноцид.
Чи потрібно вибачатись за ці злочини? Професор Мотика вважає, що найголовніше – це назвати зло злом. Багато сучасників обурюються: «чому я маю вибачатися за те, що було зроблено 70 років тому». Тому перше завдання, яке українське та польське суспільство має поставити перед собою, – це визнати факт злочину.
Ще одне гостро дискусійне питання – методологія підрахунку жертв. Українські історики звинувачують польських у значно завищеній кількості жертв. Ева Семашко, - кажуть вони, – яка тривалий час займалася їх підрахунком, не є професійним істориком, її калькуляції є суб’єктивними, неточними. За словами професора Мотики, в Польщі підрахунок жертв Волинської трагедії вівся двома шляхами – зверху і знизу. Тобто науковою статистикою (дослідження Ґжеґожа Грицюка) та через опитування жертв і очевидців. Ці дослідження збіглися в тому, що орієнтована кількість жертв на Волині сягає 60 тис. До цієї цифри додають приблизно 35-40 тис. людей, вбитих у Східній Галичині. Ще є декілька тисяч людей, убитих на території сучасної Польщі. Сумарна цифра виходить – приблизно 100 тис. жертв. Але, як з’ясувується, з польського погляду не є найвищою. Багато істориків наводять цифру 120-150 тисяч і вище. Але це, на думку професора, «чиста публіцистика», яка не має нічого спільного з історичною наукою.
Учасники презентації, що часами переходила в гарячу дискусію, погодилися з тезою, що однією з причин Волинської трагедії була несправедлива національна політика II Речі Посполитої. Але польські історики акцентують, що немає жодного виправдання вбивству цивільного населення. Ґжеґож Мотика також заперечив відповідальність польського еміграційного уряду, за події на Волині і спростовував погляд, що еміграційний уряд залишив польське населення як заручників, щоб після війни мати можливість претендувати на ці землі.
Українські історики, присутні на презентації, так і не отримали від Ґжеґожа Мотика точної відповіді на їхнє настирливе питання: в якому документі проводу УПА містяться плани етнічних чищень. Приблизна відповідь професора: у моїй книжці є документ, в якому українською мовою написано, що УПА ухвалило рішення про етнічні чищення. Відповідь дав голова Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» Володимир Середа: на сьогоднішній день не знайдено документа центрального проводу ОУН(б) про проведення етнічних чищень. Відоме лише посилання на протокол від 28 лютого 1945 року, написаний слідчим НКВД під час допиту одного з командирів УПА Юрія Стельмащука. Володимир В’ятрович, працюючи в архіві СБУ, знайшов свідчення, що того дня допиту Юрія Стельмащука взагалі не було. А це означає, що витяг, який є вагомим арґументом у визнанні «Волинської різанини» геноцидом, має сумнівне походження.
На завершення Ґжеґож Мотика (книжка якого під час презентації отримувала характеристику і «злої», і «необ’єктивної», і «польської для поляків») сказав, що має чисту совість – він сповна виклав свою правду, сподіваючись, що колись два народи прийдуть до спільної правди.
06.06.2013