Мартін Ц. Путна – історик літератури та релігієзнавець, професор Карлового університету в Празі. Діяльність вченого не обмежується стінами університетських авдиторій – він був ведучим багатьох радіопрограм, директором Бібліотеки Вацлава Гавела в Празі. З самим колишнім президентом тісно співпрацював в останні роки його життя.
Від початку війни в Україні Мартін Путна належить до найгостріших критиків проросійської політики чинного президента Чехії Мілоша Земана. Зацікавленість українськими подіями відобразилася і в академічних дослідженнях професора. 2015 року вийшла книга «Нариси з історії російської релігійності», тоді ж Мартін Ц. Путна знімає в Україні (Львів, Київ, Переяслав-Хмельницький, Одеса) фільм «Україно, не злись», в якому розмежовує українську та російську історію та культуру.
Цього ж року вийшла нова книга професора Путни – «Образи з історії культури Центральної Європи». Пропонуємо вашій увазі цикл статей із «галицької» частини книги, яку для Z переклав Радко Мокрик. Сьогодні частина четверта й остання.
У літературній реконструкції старої Галичини не може не відігравати ключову роль споглядання етнічних та релігійних спільнот, яких тут на сьогодні вже немає. Представники «Станіславського феномену» робили це все ж вишуканіше за їхню ученицю Софію Андрухович. Оскільки вони не лише нагадують, що тут жили євреї, поляки та німецькі австрійці – вони передусім використовують їхнє літературне бачення цього краю. «Станіславські» не імітують єврейських, польських чи австрійських галицьких класиків, вони вступають у діалог із ними – літературний та духовний.
У цьому сенсі станіславські письменники символічно виходять зі Станіслава, сьогоднішнього Івано-Франківська, у подорож по інших літературно-духовних центрах старої Галичини. Якщо в їхній творчості є відгомін мрійництва Йозефа Рота про єврейські спільноти австрійської епохи – це, без сумніву, орієнтир на місто Броди, яке тоді було на самісінькому кордоні з Росією. Не лише символічно, а й цілком реально «станіславські», разом із друзями та прихильниками, вирушають до міста Дрогобича, яке натомість знаходиться біля сучасного кордону з Польщею – до Бруно Шульца.
Художника та письменника Бруно Шульца (1892–1942) іноді називають «галицьким Кафкою». Порівняння з Кафкою сприяло (нехай і посмертній) славі Шульца, однак водночас і применшувало його оригінальність. Творчість Шульца справді є такою ж магічною та фантазійною, як творчість Кафки, але водночас вона значно веселіша, мальовничіша та еротичніша – без гнітючої кафкіанської темряви. Багато в чому Шульц – це радше Антикафка. Шульцові гасла – сміятися та мріяти. Сама ж доля Бруно Шульца була темнішою. За нацистської окупації деякий час він був «охоронюваним євреєм». Частина фрагментів його творчості походить із фресок, які Шульц малював для дитячої кімнати в будинку есесівця, котрий його ж і оберігав. Згодом Шульца застрелив інший есесівець – «аби на зло»… «Станіславські» разом із Юрієм Андруховичем почали організовувати в Дрогобичі «Шульцфест», у програмі якого – читання уривків із текстів Шульца на місцях, пов’язаних із його творчістю, а також екуменічне богослужіння рабинів та священиків на місці його смерті.
Крізь Шульца і Рота, в творчості «станіславських» звучить щось ще старше, щось ще більшою мірою безпосередньо єврейське: уявлення про старих галицьких хасидів – у тому вигляді, як їх трактували Мартін Бубер або Іржі Лангер, що набув хасидського досвіду в іншому куточку Галичини – в Белзі. Справжня історія хасидизму в Галичині та прилеглих областях, без сумніву, є складнішою та не такою однозначною, як її викладають хасидописці. Складною та неоднозначною є вся історія місцевого єврейства, сповнена суперництва хасидів з ортодоксальними талмудистами та «просвітниками», згодом також із сіоністами та соціалістами.
Водночас цілковитим правом письменників, тим паче письменників постмодерну, є вільно обирати зі старих історій те, що їм підходить для історій нових. Цілком природно, що з галицького хасидизму (так само, як і з історій галицьких класиків незалежно від мови), станіславські письменники для себе обирають саме елемент магії: тієї сили слова, яка перетворює реальність. Тієї сили уяви, яка відносить до інших світів. Тієї сили духу, яка рухається на межі реальності та ілюзії, реальності та «іншої реальності» – так, як пише сам Шульц у «Трактаті про манекенів або Ще одній Книзі Буття»: «Деміург, як казав мій батько, не має монополії на творіння, творіння – це привілей всіх духів. Матерії надана нескінченна плодючість, невичерпна життєва сила і водночас сила спокуси, що спонукає нас творити (…) Будь-яка матерія сповнена нескінченними можливостями, які струменять через неї у тремтінні. Очікує на життєнаповнюючий подих духу, без кінця переливається сама в собі, манить нас тисячами солодких округлостей та м’якостей, які вона отримує від свого сліпого фантазування».
Здавалося б, що існує щось на кшталт галицького магічного реалізму, який охоплює епохи, мови та конфесії; який є своєрідною відповіддю на не дуже радісну місцеву історію 20-го століття. Для того, щоби вижити – необхідно мріяти… Без сумніву, «магічний реалізм» є одним із універсальних літературних методів 20-го століття, який використовується для уявлення про будь-яку країну чи місцевість. Ґ.Ґ. Маркес та Південна Америка, Салман Рушді та Індія з Пакистаном, Даніела Годрова і Прага, Адам Бодор і Трансильванія, Ласло Дарваші в романі «Легенда про чаклунів зі сльозами»… Все ж магічний реалізм найкраще підходить країнам, які в певному сенсі є «постколоніальними», країнам, які були під владою сильніших, котрі виправдовували свою владу цивілізаційною перевагою та заведенням вищого, раціонального, «просвітницького» порядку. Одним зі способів, яким колишні чи навіть теперішні колонії опонують імперії, є «бунт магією», «бунт ірраціональністю».
Галичина водночас є та не є типовою постколоніальною територією. Вона постколоніальна тому, що протягом своєї історії над нею тримали владу інші – поляки, австрійці, росіяни. Водночас не є тому, що відчайдушно ненавидить російських (радянських) колонізаторів; при цьому вона підкреслює свою власну «західну» цивілізаційну перевагу над колонізаторами зі сходу. Таким чином апелюючи до культурних моделей своїх попередніх колонізаторів – польських та австрійських.
Можна було б навіть поставити питання, чи галицький магічний реалізм пропонує щось справді своє, щось «чисто» українсько-галицьке. Принаймні один такий елемент у галицькій літературно-магічній грі присутній. Це гуцульська стихія. Гуцулів, гірських мешканців галицької частини Карпат, іноді вважають самостійною етнічною одиницею, іноді регіональним «плем’ям» в межах українського народу.
Гуцули (як і лемки та бойки) стали предметом інтересу фольклористів ще в австрійський період та мотивом творчості місцевих постромантичних художників. У самому ж кінці австрійської епохи знайшовся письменник, який у літературній площині витягнув образ гуцульського життя на якісно новий рівень: Михайло Коцюбинський, який жив переважно у тій частині України, яка була під російською владою, однак свою головну гуцульську тему віднайшов (і свої перші прозові твори публікував) саме в Галичині. Повість «Тіні забутих предків» (1912) описує гуцулів як спільноту, всередину якої ще не проник прогрес; яка щиро вірить у церковні обряди – як у греко-католицькі, тому що саме вони є на цій землі, так і в народну магію. Автор не лише не є скептичним щодо такого «двовір’я», він навпаки намагається осягнути його внутрішню правду – правду ще невідчаклованого світу, правду «життя у сні», яка допомагає подолати жорстоку соціальну реальність.
Через півстоліття за повість Коцюбинського взявся режисер Сергій Параджанов, виходець із Кавказу, який тривалий час жив в Україні і переклав магію імпресіоністичного слова Коцюбинського магічною мовою кіно. Трагічна «історія однієї людини» стала ґрунтом для відтворення перед-модерного сільського «безчасся», ідеального колового часу, розділеного церковними святкуваннями та просякнутого різноманітними заклинаннями, ритуальними танцями в масках та взаємопроникненням площин часу та простору. «Тіні забутих предків» (1965) Параджанова належать до загальноєвропейської хвилі кіно-відтворення народного магічного світу – поряд із «Медеєю» Пазоліні та «Андрєєм Рубльовим» Тарковського, але також і угорським фільмом «Електра» Міклоша Янча та чеською стрічкою «Бабуся» Павлічека та Москалика. На додачу до цього, події навколо прем’єри «Тіней забутих предків» стали каталізатором українського суспільного реформістського руху шістдесятих років. Відтворення безчасся відбулось у найбільш вдалий час.
Тодішній рух був радянською владою немилосердно придушений. Проте «вдалий час» ще раз повернувся – у період відновлення української незалежності на початку дев’яностих років, а отже і в час «Станіславського феномена». Станіславські поєднують свій український патріотизм із традиціями інших народів Галичини. Поєднують свою суспільну активність щодо модернізації України з поверненням до «тіней забутих предків», цивілізаційний «урбаністичний» простір – із простором «сільським», і всю цю магію поєднують з християнством. Як пише Тарас Прохасько в кінці свого есею про культуру та релігійність бойків (ще більш «традиційних», аніж гуцули): «Христос народжується, весь цей божественний антропоцентризм (…), ця пісна вечеря, ця вечірня варта, ці грубі руки і в них новонароджений – це найвища сакральність, немає нічого кращого за неї. Різдво оберігає бойків так само, як бойки оберігають Різдво. І я не можу нікого образити, бо я сам – бойко».
Літературна уявність та духовні дослідження не зупиняються на історичних кордонах Галичини. «Станіславські» охоплюють також Буковину та інші регіони Західної України. Той же Прохасько помістив дію свого роману «НепрОсті» по інший бік Карпат – в Підкарпатську Русь або Закарпатську Україну, Русь, яка деякий час була угорською і зовсім короткий час – чехословацькою.
Трапляється, що закарпатські герої також мають надприродні здібності, оскільки це дозволяє магічний реалізм – і ніхто цьому не дивується. Один проектує «природню архітектуру», будинки у формі тварин та рослин. Інший знімає мультиплікаційні фільми задовго до винаходу анімації. Один, завдяки власній уяві, створює місто Ялівець та «джинові лазні» в ньому, куди, власне, їздять і чехи лікуватися за рахунок пиття джину таджиновим (чи то пак ялівцевим) інгаляціям. Окрім цього, містом ходять Непрості – щось на кшталт магів-богів, шанованих та водночас страхітливих охоронців країни.
Проте і в цю магічну позачасовість втручається сувора, аж надто реальна історія 20-го століття: «Вже восени 1914 року, коли мешканці Ялівця вирішили, що ця війна – не для них. Вони належать до Центральної Європи, і нічого іншого їх вже не повинно цікавити. Але коли воює Північ з Півднем, а Схід із Заходом, вони зазвичай зустрічаються саме в Центральній Європі – там, де Карпати. Найгірше, що може трапитися в таку пору, – це опинитися на місці цивільного населення Карпат». На мешканців Карпат чекає світова війна, спокійний перехідний чехословацький період, короткотривала спроба незалежності Закарпаття, угорська окупація, радянська окупація – і саме радянщина остаточно зруйнує старий магічний світ. Саме більшовицькі підрозділи НКВД зуміють зловити та стратити Непростих. Залишається пам’ять та фантазія – вміння про це все розповідати. Але це не просто «втеча в минуле». Це «реконструйована утопія», згідно з поняттям Ігоря Померанцева, організатора культурного простору в сусідній Буковині. Це також і програма на майбутнє.
Ще залишається питання: чи є творчість «станіславських», яка перекриває своєю магією та мрійництвом усю жорстокість 20 століття, феноменом ексклюзивним для ексклюзивних читачів, чи вона висловлює загальнішу ментальність Галичини 21 століття? Адже ця Галичина має ще одну традицію, яку, безсумнівно, підтримує широке суспільне коло. Традиція, яка є цілковитою протилежністю цьому толерантному мультикультурному мрійництву: традиція Степана Бандери, одного з провідників Організації українських націоналістів (ОУН) та символічного лідера Української повстанської армії (УПА), яка героїчно і відчайдушно боролася проти «совєтів» аж до середини 1950-х, однак водночас припускалася брутального насильства проти цивільного населення різних національностей, зокрема щодо поляків та євреїв.
Жорстокість та етнічна ненависть не була якоюсь особливістю українських націоналістів, а загальною ознакою історії 20 століття в Галичині та інших землях на межі Центральної та Східної Європи, які Тімоті Снайдер назвав «кривавими землями». Проте багато галичан досі наполягають на тому, що ті, хто боролися за Україну того часу – боролися правильно. В шульцівському Дрогобичі на площі висить велетенський портрет Бандери. В місті Стрий місцева гімназія названа на честь Бандери. У Львові можна купити футболки й інші сувеніри із зображенням Бандери та символікою УПА. Кремлівська пропаганда, яка намагається змалювати всю прозахідну Україну як «народ фашистів», з цього залюбки користається.
Шлях до примирення Галичини та всієї України з амбівалентними сторінками власної новітньої історії не буде простим. Все ж сучасні передові письменники роблять спроби у цьому напрямі: див. романи, написані двома «не галичанками» – «Музей покинутих секретів» (2009) Оксани Забужко та «Записки українського самашедшого» (2011) Ліни Костенко. Обидва романи мають амбіцію серйозної історичної ревізії. Для просування на шляху такого примирення є помічним і один «станіславівський» метод: гротескна гіпербола та постмодерний сміх.
До одного з джерел такого сміху варто повернутися з Карпат назад у центр Львова. Один із закладів на старому Ринку називається «Криївка», «лігво бандерівців». На одному із зовні ніяк не означених місць на Ринку розташовано «таємний» вхід у «сховок». Відчиняє чоловік у формі УПА. Відвідувач повинен назвати гасло. Проте гасло є простим, відомим для кожного в цій країні: «Слава Україні!» Після озвучення гасла відвідувача впускають до лабіринту підземних приміщень, вимощених деревом як справжній сховок, оздоблених плакатами УПА, зображеннями партизанів та закликами слухати партизанське радіо. Обслуговуючий персонал також у військовій формі або ж у червоно-чорних футболках з написами «Banderstadt» – улюблений термін для означення Львова в російській пропаганді. Меню – це цілий часопис зі світлинами часів УПА, так само й назви страв: до прикладу, борщ «перше причастя героя». Той, хто заговорить російською, може бути на хвильку «ув’язнений» як «москаль». Зрозуміло, що все це забава. Неначе насмішка над кремлівською пропагандою – і водночас спосіб, як потрохи звільнити цю смертельно серйозну тему від смертельної серйозності.
Зрештою, в іншому львівському закладі маєш змогу собі замовити на вечерю «тіні забутих предків».
12.11.2018