Джим Керрі повернувся, аби разом зі своїм другом Мішелем Гондрі зробити серіал «Жартую» – простий і дієвий рецепт самовдосконалення: впустіть прекрасне у серце, і ви станете кращим!
Складність цієї «дороги щастя» у тому, що вона викладена «бруківкою» з драми, повної печалі, моментів розчарування і сліз: через гибель близьких, через розвал сім’ї, занепад кар’єри і переосмислення життя загалом. Щастя не дається разом з квитком існування, та й як воно приходить – і куди йде, – ми не знаємо, помилково вважаючи можливим його вибороти, досягти, якщо зробити те і те, сказати так і так, і засадничо правильно себе вести. Новий серіал від кабельного каналу ShowTime болюче, але правдиво показує один з варіантів руху колією життя, на ходу розкручуючи гайки стереотипів, якими ми прикрутили себе до суспільства. А трагічний комік Джефф Піклс буде нам провідником…
Як так сталося, що сумного містера Піклса грає містер-сама-веселість Джим Керрі? Зірки зійшлися, як це й буває саме в таких, ідеальних випадках. Звісно, для фанатів «Айса Вентури», «Маски» і «Тупого і ще тупішого» справи кепські. З цього приводу Variety, після перегляду пілотної серії ще наприкінці серпня цього року, резюмували – «серіал може зіпсувати настрій любителям блазнювання Керрі, але втішить любителів “Вічного сяйва чистого розуму”». Саме на цьому фільмі чотирнадцять років тому познайомився французький режисер Мішель Гондрі з американським актором Джимом Керрі. І він наполягав на участі саме Керрі, коли отримав пропозицію зробити повний телесеріал для ShowTime: бо його ще тоді зачепила і не відпускала до нині підмічена ним «легка печаль і велика зворушливість» актора.
Хоче це все умовність. Хто сказав, що веселих героїв має грати весела людина? І навпаки, всі знають, що комік-актор в житті дуже рідко теж комік? Та й про Керрі, як про саму веселість, казати буде неправильно. Так, містер «гумове обличчя», він майстерно клеїв дурня ще зі школи, виробляючи такі неймовірні і смішні гримаси, що слава про ці викрутаси бігла попереду нього. І, власне, за це світ, захоплений ще з 1994 року «детективом з розшуку домашніх тварин», його знає і любить. Та Керрі – не Вентура. Вже через три роки він додав до чистих гегів драматичне навантаження, коли зіграв в «Брехун, брехун» юриста, змушеного говорити правду. А ще за рік взагалі шокував світ своїм перевтіленням у «Шоу Трумена», психологічній фантастиці про знущання телебачення над людиною. Ще за рік всі, і в Голлівуді зокрема, зрозуміли – прості забави закінчилися: його «Людина з Місяця» про відомого «суперечливого» коміка Енді Кауфмана – складний, глибоко трагічний образ, який був оцінений участю в Берлінському кінофестивалі.
Кері пішов ще далі: зреалізував мрію будь-якого актора з приклеєним пожиттєво амплуа – вирватись! Він грав в напруженій містиці («Число 23») і гейській мелодрамі («Я люблю тебе, Філліп Морріс»), в екранізаціях коміксів («Пипець-2»), і навіть справжньому треші («Погана партія»). Врешті, актор дійшов до межі, коли перші, комедійні ролі, фундамент його слави і багатства (у свій час Керрі отримував по 20 мільйонів доларів за роль), стали для нього неможливими: два розвалених шлюби, депресія і… смерть його чергової дівчини, що закінчила життя самогубством і залишила записку з опосередкованою вказівкою на винуватця її вчинку: «Я провела три дні, не вірячи, що ти не поруч… Я намагалася віддати тобі все краще, що є в мені».
Навіть за межами факту звинувачень – мовляв, довів нещасну дівчину до краю, – Керрі особисто прийняв рішення припинити грати в кіно. Зачинився у своєму домі, почав малювати, зайнявся скульптурою. «Перестав шукати себе», «бо нічого навколо не існує», «і нас самих теж не існує»; він «пішов в ліс за феєю»… Тобто, поводив себе саме так, як і належиться під час шоку, спускаючи кар’єру разом із усім життям в унітаз.
Саме в цьому моменті і виник Гондрі з ідеєю серіалу «Жартую». Здається, все в серіалі – з Керрі, в Керрі, для Керрі, навколо Керрі, перед Керрі і після нього… У його героя гине в автомобільній аварії один із синів-близнюків, чого комік містер Піклз прийняти не може. Він поступово впадає у глибочінь скорботи і байдужості, стає нестерпним вдома і перетворюється у трагічну особу на роботі, де, засадничо, має зображати веселого паяца. Врешті, все летить коту під хвіст – в нього їде дах, він чує голоси, він розносить кабінет свого батька, продюсера його ж шоу. І батько резюмує, що ще після жахливої катастрофи він був мов янгольський ріжок, «а тепер ти – божевільна волинка». На що герой Керрі відказує: «Це не безум, так виглядає щирість, коли всередині вирує справжній ураган». Я не знаю, хто написав цю фразу, сценаристи чи сам Керрі, але завважте: це просто таки автобіографічне зізнання людини, що все знає про те, як це – пережити смерть близької людини, як це – дуріти і випускати назовні внутрішній ураган болю!
Фактично, ми спостерігаємо таке собі реаліті-шоу про Керрі – хто знає життя актора, той саме так і подумав, звісно, з поправкою на художню форму. Перед нами в кадрі ходить і проводить публічний самоаналіз не герой, а сам Керрі.
«Усвідомлення того, чого я не хочу, це перши крок до усвідомлення того, що я хочу», – говорить про себе містер Піклс, коли виходить зі знімального майданчика передачі для дітей. Він не хоче сміятися, він досі у смутку через загибель дитини. Він хоче міняти щось, сама його природа вимагає змін. Причому не обов’язково логічних, позитивних, правильних. Він хоче ламати все! «Вам не набридло вчиняти лише правильно?» – питається він. І починає в кадрі говорити про смерть. В кадрі, в дитячій передачі, яка транслюється на загальнонаціональному каналі! Це вирізають. Потім вирізають наступну відвертість «коміка». Потім ще одну. І так з годинної передачі залишається четверта частина.
Паралельно з життям головного героя, напрочуд точно, опукло і образно прописані історії інших героїв. Наприклад, сестри Піклса, Деірдре, у виконанні чудової Кетрін Кіннер («Бути Джоном Малковичем»). В неї так само розвалюється шлюб, бо її чоловік зненацька закохався в іншого чоловіка. Вже немолода Деірдре цілковито шокована таким поворотом своєї долі, але ж душа прагне стосунків, теплоти, і вона це знаходить у японського містера Піклса-сана (Луїс Азава Чанчен, «Хижаки»), який особисто не говорить англійською, – він це робить через ляльку, як черевомовець (цим втілюючи улюблену Гондрі фантасмагоричність). «Мені подобається дистанція – впритул видно мої шрами», – каже лялька Деірдре (а вона займається тим, що шиє їх). «Твої шрами – ознака не того, що ти зламана, а доказ того, що ти зцілилася; зцілення через злам», – відповідає лялька японця. І цим підкорює Деірдре.
Неймовірно добре виглядає і Френк Ланджелло («Дев’яті ворота»), що зіграв батька Піклса, продюсера шоу. Щоб уявити, яким він є – і більше уявити рівень відвертості самого серіалу та його чорного гумору, – можна лише навести одну відповідь, яку він дав своїй онуці. Та, в шоці після сварки своїх батьків та їх можливого розлучення, питає у дідуся, чи він сварився з бабусею? А він так прямо й валить: «О, так, постійно. Вона зрадила мене, я – її. Після чого ми розлучилися… Їй дістався кіт».
Один з парадоксальних моментів «Жартую», коли головний герой закохується в хвору на рак дівчину, Вів’єн (Джінджер Гонзага). Спочатку він просто сідає поруч з нею, просто з нею говорить. «Я за півтора місяці помру, – каже вона, – ідуть до того, хто важливіше». «Так ти не маєш значення?». «Ні». «Тоді для чого тобі педикюр?» – підколює її він влучним спостереженням і напружена ситуація вмить міняється.
Очевидно, такі діалоги вимагають нестандартного мислення і майстерних сценаристів-розумах. Але ж це Америка – у них такі є. Наприклад, для написання однієї серії запросили Роберто Бенабіба, творця серіалу-прориву «Косяки», другої – Хейллі Фейффер, що писала для «Моцарта в джунглях», ще одну – Коді Геллер, співсценаристку «Вілфреда», або Джес Вотерс, яка мала стосунок до серіалу «Це – ми». Всі названі шоу – яскраво непересічні. Кожний з них відкривав для глядача нестандартні речі, про які раніше ніколи не говорили з екранів телевізорів. Та, здається, «Жартую» їх всі переплюнув. Принаймні дійшов до рівня (як у випадку з «Косяками», епохальним твором 2000-х – він вивів канал ShowTime в п’ятірку лідерів в Штатах, суттєво поміняв картину кабельного телебачення і примусив змінити самі стандарти того, про що загалом можна говорити).
«Жартую» став черговою ланкою у зміні телесеріальної парадигми. Він глибоко занурюється у незручну тему людського страждання і вражаюче креативно підходить до її втілення. Торкаючись дитячої смерті, розвалу сімей, вічно-непростих стосунків батьків-синів та матерів-доньок, він сміливо переходить дозволені мораллю межі, рвучко перестрибує загальноприйняті правила «що таке добре, що таке погано», і опиняється на мало вивченій – непередбачуваній – території хаосу, коли будь-який жарт стає новим продовженням болю. Або… навпаки: вирішенням проблеми, яку раніше замовчували. «Жартую», – каже серіал, бо часом це єдине, що лишається, коли не до жартів...
12.11.2018«Я гадаю, що Сартр був в головному неправий, він був невіруючим».
«А ти віруючий?»
«Огірки мої боги».
«Тільки вони?»
«Нащо нести відповідальність перед вищими силами, якщо ми і є огірки. Після смерті ми станемо землею. Якщо огірки – боги, це робить богами і нас. Ми – боги».